Колись в Росії вирішили розважити електорат, і на додачу до безпомильного, але консервативного вождя-президента, представили народу прогресивного прем’єр-міністра. Дмітрій Мєдвєдєв любив айфони, Deep Purple та спілкуватися з молоддю. Тобто працював контрастом для Владіміра Путіна, який слухав «Любе» і розпікав дибілуватих чиновників деколи особисто, а деколи за допомогою дискового телефону. Закінчилося все тим, що Мєдвєдєва стали називати поза очі «Айфоня», а під час спілкування в мережі – «Дімон». Очевидно, не такого результату очікували кремлівські технологи, тому прес-секретарка російського прем’єра і видала крилату фразу «він вам не Дімон».
Недавно схожа історія трапилася з президентом Франції. Емманюель Макрон, спілкуючись з виборцями, спеціально зупинився і пояснив одному підлітку, що він уже не «Ману», а «пан президент». І що має бути повага, субординація і взагалі треба ходити до школи та гарно вчитися.
Цей приклад вже ближчий до нашого досвіду, де президент, який провів виборчу кампанію в стилі «рубаха-парєнь», який запустив флешмоб «я клоун», вирішив пояснити ветерану «Азову» (питання про роль Авакова в цій ситуації – це окреме питання), що він не лох, і йому скоро виповниться 42 роки…
Що ми бачимо в цих історіях? Ми бачимо, як на хвилі підтримки «свого прогресивного хлопця» хтось опиняється на самій горі, звідки потрібно керувати суспільством. Або хоча б робити вигляд, що керуєш. Причому керувати не в стилі «ходімо на толоку», а реально. А тут потрібна ієрархія, шана і авторитет. Нормальний авторитет, де є повага до посади і довіра до кваліфікації. Ось тут і виявляється, що всі ці корисні речі – нівельовані, зокрема й тими, хто прийшов до влади на хвилі під назвою «геть авторитетів».
Таку ситуацію прийнято називати популізмом, але це не зовсім правильно. Популізм – це надто широке поняття, щоб окреслити ним сучасні виклики. Бо є ще поняття «ієрархія». Одна справа, коли популістом є якийсь багатий патрицій – «захисник простого народу», а інша – коли на чолі держави стає той самий, колись пригноблений, «син простого народу». Популізм, де існують кваліфікація, ієрархія та авторитети, – це не популізм у пострадянській системі, де на руїнах колгоспу будується гібрид дикого капіталізму і феодалізму.
Ця нібито світова тенденція завдяки нашій непереборній тязі до мавпування (карго-культ ніхто не скасовував) перетворилася на абсолютну пародію. Українці, які жили в Австро-Угорщині, розуміли, що без своїх кваліфікованих кадрів вони не побудують своїх національних інституцій. Не так важливо, чи осягнули вони це своїм розумом, чи перейняли від поляків, які сповна скористалися автономією в складі імперії. Але був результат: працювали політичні партії, Наукове товариство ім. Шевченка, діяли кооперативи і «Народна лічниця». Українці в незалежній Україні цього не розуміють. Вони беруть із Заходу те, що сильніше блистить. «Активістів», наприклад, які пишуть петиції і вимагають «виділити кошти на…» без озирання на закони фізики та елементарну логіку.
Адже відомо, що «всі думки важливі». Що Цукерберг, наприклад (і не він один) закинув навчання і став багатим. Причому подають це так, ніби не здобути освіту – це і є ключ до успіху та запорука добробуту. Ми тепер знаємо, що «емоційний інтелект» не менш важливий у житті, ніж інтелект звичайний. Може, і так. За умови, що тебе оточують носії не тільки «емоційного інтелекту», інакше буде сутужно. Не буде кому лампочку вкрутити, парафіяни, зате всі поспівчувають, що темно…
Така тенденція допомагає отримати владу, але не втримати. Про зміни і реформи з усіма «покращеннями» взагалі не йдеться. Це дуже просто буде побачити на місцевому рівні. Скоро самі переконаєтеся. Бо говорити про «компетентність» і бути компетентним – це велика різниця. На тренінгах такого не вчать. Про це ще Макрон казав, коли радив не прогулювати школу.