Можна як завгодно оберігатися від коронавірусу, але гарантії, що хвороба омине, не дасть ніхто. Історія журналістки ZAXID.NET Олександри Баландюх – яскраве цьому підтвердження. Пані Леся ще від початку карантину, тобто березня 2020 року, працювала з дому і строго дотримувалась вимог карантину. Здавалось би – ось гарантований спосіб уникнути інфікування. Але все-таки наприкінці жовтня пані Леся захворіла, далі – двостороннє запалення легень, госпіталізація, боротьба з хворобою і одужання. Як професійна журналістка Олександра Баландюх не могла не написати репортаж про свій досвід боротьби із Covid-19.
***
Сказати, що потрапити до лікарні з коронавірусом – страшно, навіть дуже страшно, це нічого не сказати. Навіть якщо у тебе некритичний стан. Ти потрапляєш у реальність, якої не побажаєш найзапеклішому ворогу. А вона така: стан пацієнта, з яким ти перетинався у коридорах відділення, раптово погіршується, і за якусь мить дізнаєшся, що життя цієї людини обірвалося. Посеред ночі прокидаєшся від галасу у коридорі: бригада реаніматологів забирає у реанімацію хворого із сусідньої палати.
Деякі хворі з низькою сатурацією стають абсолютно неадекватними. Скажімо, заходять у туалет в одязі, а виходять звідти вже без нього. Або їм здається, що у них хочуть забрати ліки, і вони згрібають все докупи, і жодні слова на них не діють.
Це все відбувається на твоїх очах, закарбовується у пам’яті, ти сидиш «прибитий» від того всього і не знаєш, який буде фінал у твоїй історії хвороби. Лікарі жодних прогнозів наперед не дають. Усе залежить від стану організму, імунної системи. Будь-якої миті все може різко змінитися.
***
Мені ніяк не можна було захворіти на коронавірус. І не тільки тому, що за віком я належу до групи ризику. Є деякі давні болячки, які у поєднанні з «короною» можуть спровокувати низку проблем. І я робила все від мене залежне, аби не захворіти. Але це таки сталося.
23 жовтня був гарний сонячний день. Ми з внучкою поверталися з прогулянки з лісу, коли раптом у мене виник напад сухого, надривного кашлю. Такий виникав і раніше, коли у мене загострювався обструктивний бронхіт.
Наступного дня відчула легку ломоту у тілі, і під вечір температура піднялася до 37,3. Через день зник і кашель, і температура, а жодних інших симптомів не було.
Сімейнийна лікарка Ірина Устяк, якій я зателефонувала, сказала: «Це типові симптоми коронавірусу. Я скеровую вас на ПЛР».
І мала рацію – тест виявився позитивний.
Я – журналістка, яка пише на медичні теми. Чимало матеріалів зробила і про коронавірус. Тож від лікарів знаю: якщо захворювання починається легко, це аж ніяк не означає, що легко і завершиться. І навпаки, коли починається важко, то не завжди протікатиме важко.
Вирішальними у цій хворобі є 7, 8, 9 і 12 дні. Не уявляєте, як важко на третій-четвертий день хвороби закритися у чотирьох стінах і чекати того сьомого чи восьмого дня. Час ніби зупинився.
З перших днів хвороби мені призначили лікування. З антибіотиками лікарка радила не поспішати, бо ні температури, ні хрипів, ні кашлю, ні інших симптомів не було. Почати їх вживати треба лише тоді, коли відчую зміни в організмі. Оскільки початок хвороби у мене був в легкій формі, то я лікувалася вдома.
На шостий день хвороби до мене повернувся огидний, сухий, виснажливий, нападоподібний кашель, і я почала пити антибіотики. Давно їх не вживала, і на четвертий день прийому мій організм відреагував так, що серед ночі чоловікові довелось везти мене до лікарні, де мені надали медичну допомогу, і я повернулася додому. Мій організм не сприймає антибіотиків у таблетках.
Комп’ютерна томографія (КТ), яку я зробила на 10 день захворювання, показала, що у мене двобічна пневмонія з 15% ураження легень. Напади кашлю вже були такі, що я не встигала між ними хапнути повітря. Беручи до уваги мої супутні хвороби і те, що організм не сприймає таблетованих антибіотиків, лікарі порадили не тягнути і лягати в лікарню.
Мене госпіталізували у Центр легеневого здоров’я, який має найбільший досвід лікування пневмоній різного походження. Моїм лікуючим лікарем була відома пульмонологиня Надія Рудницька, у якої я раніше лікувала обструктивний бронхіт.
Це прозвучить дивно, але навіть за таких прикрих обставин мені пощастило. Мене поклали у палату, де лежали ще четверо пацієнток – пані Стефа, Оля, Галя і Валя. Вдячна їм за відмінне почуттям гумору й бажання підтримати, допомогти в будь-яку хвилину. Саме завдяки їм я не впала у депресію, бо тоді боротися з «короною» було б ще важче. Наші погляди збігались: ми стежили за тим, щоб добре провітрювалася палата, вночі привідкривали вікно у коридорі, відчиняли двері в палату і забезпечували собі доступ свіжого повітря. В інших палатах деякі хворі не дозволяли відчинити вікно, бо їм холодно, вночі закривали двері в палату. Іншим пацієнтам, яким і так бракувало кисню, було непереливки.
Рятівники у білих скафандрах
Мене госпіталізували у п’ятницю після 18:00, і я хвилювалася, чи встигне лікарка призначити лікування на вихідні, бо робочий день уже завершився. Лікарка не пішла додому, поки не оглянула усіх нових пацієнтів і не призначила кожному лікування. У суботу вона також робила обхід.
Лікування у кожного індивідуальне, яке залежить від важкості стану, результатів аналізів, обстежень тощо. І за кілька днів лікар його коригує: залишає, якщо є позитивна динаміка, і змінює, якщо поліпшення не настає. Процес лікування налагоджений дуже чітко. Практично усі пацієнти – киснезалежні. До кожного ліжка підведено кисень, і хворі дихають ним через кисневі маски. Деякі, найважчі, навіть у тих масках сплять.
У моїй палаті було четверо хворих, усі вже були незаразними (через 10 днів + 3 від початку появи симптомів), тому в палаті ми дозволяли собі бути без масок. Але коли заходили лікар чи медсестра або коли виходили у коридор, то одягали маски.
Моє ліжко стояло у кутку, і лікарка оглядала мене останньою. Бути весь цей час у масці мені було важко, бракувало повітря. Кожного хворого лікарка слухала, виміряла тиск, сатурацію, вислухавувала скарги. Тож коли черга доходила до мене, я вже дихала як риба без води.
Звернула увагу, як одягнена наша лікуюча лікарка Надія Рудницька. Вона була у респіраторі, поверх якого була ще хірургічна маска. На голові – шапка від недихаючого костюма-скафандра, а тоді захисний щиток. Як і чим дихала вона – не знаю. Це дуже важко. І так вже восьмий місяць.
Ще важче медсестрам. На них падає неймовірне навантаження. У відділенні – 60 хворих, і їх обслуговують дві медсестри. Кожному пацієнту треба чітко по годинах ввести антибіотики, інші ліки, двічі на день поставити крапельниці тощо. Поки вони ставлять крапельницю в одній палаті, в іншій вона у когось вже закінчилась і треба підключити наступну. Тому весь час лунає: «Медсестру в першу палату, четверту, п’яту...». Вони бігають від хворого до хворого. Якщо у когось стрибає тиск, болить голова, нудить тощо, позбутись цього також допомагає медсестра після консультації з лікарем.
Медестри працюють у респітарорах, захисних щитках, дихаючих костюмах, які не знімають щонайменше шість годин. Сходити в туалет у цей час не можна, доводиться терпіти. У палатах тепло, аж занадто. Хворі у футболках, а медсестри у повному обмундируванні. Працюють через добу-дві, як виходить. Медсестрами працюють молоді дівчата, але які мають вже, як мовиться, набиту руку. Уколи у живіт для розрідження крові роблять безболісно. Аби щоразу не колоти, ставлять катетер, через який і вводять ліки, до якого підключають крапельниці.
Щодо ліків, то частину хворим у лікарні видають, деякі препарати доводиться докуповувати. Що важчий, критичніший стан, то дорожче лікування.
Сусідка по палаті, 67-річна пані Стефа, розповіла, що потрапила до лікарні без свідомості у важкому стані. У неї діагностували двостроннє запалення із 40% ураження легень та цукровий діабет другого типу, який вона не лікувала. Він добряче зіпсував їй судини. Пані Стефі потрібні були ліки, одна ампула яких коштує 17 тис. грн. А таких ампул потрібно було вісім. І діти їх купили. Через два тижні лікування жінка пішла додому.
За моїми спостереженнями, у відділенні жінок було більше, ніж чоловіків. Жінки хворіють частіше, у них важчий стан, але вони швидше з нього виходять. Якщо на початку лікування вони ідуть в туалет, притримуючись за візок і важко дихають, то вже на п’ятий день лікування ідуть без візка і дихають значно краще. Чоловіки одужують важче і затримуються в лікарні надовше.
Без допомоги рідних чи друзів вижити важко
Доволі часто хворих госпіталізують парами: чоловіка і дружину, маму і доньку, свекруху і невістку. У таких випадках простіше, вони підтримують один одного. А підтримка рідних, друзів дуже потрібна. Утім, рідні також бувають різні.
Якось посеред тижня у відділенні був дуже великий наплив хворих. Поступали нові важкі пацієнти, яким конче потрібний був кисень і крапельниці. Додаткові ліжка почали ставити навіть у коридорі. Медсестри крутилися, як білки в колесі. Згодом одна із них розповіла. «Я готую укол у живіт і прошу чоловіка розстібнути дружині халат, щоб швидше було, а у відповідь чую: «А якби мене тут не було, то що, їй укол би не дали?». Сестра відклала укол, розстібнула халат і тоді ввела препарат, а чоловік навіть не поворохнувся.
Утім, таких випадків небагато. Більшість рідних, друзів, знайомих готові все зробити, аби допомогти хворому швидше одужати. Пані Стефі, про яку мова йшла вище, конче потрібний був препарат, якого на Львівщині не було. Але він був у Києві. Син ввечері виїхав до столиці, і вранці ліки вже були у мами.
Якщо ж у хворого нікого немає, хто б міг купити й принести ліки, то на допомогу прийде молодший медичний персонал. Вони куплять ліки в апеках, що є у лікарні. Правда, ціни на ліки в тих аптеках вищі, ніж за межами лікарні, і не завжди в них є усі потрібні медпрепарати.
Любіть не лише себе
Мені здається, що у нас так різко зростає кількість хворих на коронавірус тому, що значній частині людей, грубо кажучи, начхати на оточуючих. Вони люблять лише себе. І це відчувається навіть у лікарні.
Молодий чоловік з Новояворівська годинами говорив по телефону, при цьому вмикав спікерфон, і його розмови чули всі хворі відділення. Він давав поради, які обстеження і де робити хворим на коронавірус, які ліки пити, як запікати рибу, з’ясовував стосунки з дружиною тощо. На зауваження, що інші важкі хворі відпочивають, їм потрібний спокій, відповідав: «А я хочу поговорити».
Інший хворий, який тільки поступив, ще був заразний і мав сильний кашель. Він – людина з вищою освітою, який за своїм професійним обов’язком повинен дбати про людей. Чоловік вийшов пройтися коридором, коли у нього стався напад кашлю. Замість того, аби піти в палату чи десь усамітнитися і відкашлятися, він зняв маску посеред коридора, прямо під дверима нашої палати, викашлявся і пішов. І начхати йому на ближніх, лише б добре було йому.
Тому любіть і бережіть не лише себе, а й тих, хто поруч з вами. Тільки так можна пройти це нелегке випробування, яке випало на нашу долю.
«З лікарні ще ніхто здоровий не вийшов»
Чоловікові, який настирливо вимагав виписати його додому, бо він вже здоровий, лікарка сказала: «З лікарні ще ніхто здоровий не вийшов». Її слова я зрозуміла лише при виписці додому. У лікарні хворого витягують з важких, загрозливих станів, а вдома ще потрібно буде продовжити лікування. Для кожного хворого воно чітко розписане. Лікуватися вдома треба ще доволі довго, потім пройти реабілітацію. Через місяць пройти контрольне обстеження, здати аналізи, і лише тоді можна буде сказати, що пацієнт остаточно одужав.
Утім, деякі препарати, скажімо, для розрідження крові, слід вживати тривалий час.
Зараз хочу якнайшвидше почати працювати, бо це наразі моя єдина віддушина, яка не дозволяє думати про сумне. І дякую Богу і лікарям, що я вже вдома.