Віра, надія, ненависть

Управляти сегментованим та антагонізованим суспільством набагато легше

20:00, 5 січня 2021

З вірою у мешканців наших широт завжди був порядок. Вірили в ліпше майбутнє, загробне життя, в диво, у фетиші, тотеми, заговори, русалок, цвіт папороті, чортів і найбільше в те, що сусідам нарешті буде вестися гірше, ніж нам самим. Віра неодмінно сусідить із бажаннями та проханнями, звернутими до верховного божества. Але якщо б усі прохання здійснилися, то людству настав би неодмінно кінець. Оскільки добре відомо, якого різноманіття просять і бажають собі люди.

Пригадую, як колись дуже давно, їдучи до Німеччини, вперше перетинав польський кордон на пішому переході. Після чого більше ніколи не повторював цей ощадливий прийом. Так-от, у маленький зал для митного догляду речей нас напакували і забули. Щось пішло не так, і черга зупинилася. Чоловік під сорок, що стояв поруч і був обвішаний спиртом, як новорічна ялинка прикрасами, захвилювався і ледве не впадав у відчай. Вечірнє сонце схилилося над обрієм і стало краєчком торкатися смужки лісу. Кімната наповнилася теплим і лагідним промінням. Раптом цей чоловік дістав вервицю і став пристрасно молитися в бік сонця. Я ще ніколи не бачив так натхненної молитви. Очі затягнуло вологою, вони променилися й іскрилися. Його стан межував з релігійним екстазом. А молився він за те, щоб безперешкодно перенести свій контрабандний товар на той бік.

Я не знаю, чи вдалася йому транзакція, бо втратив його з поля зору, але те, кого контрабандист взяв собі у спільники, гіпотетично мало б забезпечити йому успіх. Не хотілося думати й про споживачів його контрафактного продукту. Що цей товар міг обернутися справжньою бідою для багатодітної сім’ї, яка могла втратити годувальника. Що когось після випивки могли вбити або скалічити. Але як той, кого контрабандист так щиро намагався взяти у спільники, міг йому відмовити? Хіба що якась нещасна польська жінка в цей же час не менш пристрасно молилася, щоб контрабандистові не вдалося перевезти його злощасний товар. Але це малоймовірно.

Подібні історії – це не поодинокі випадки. І насправді це аж ніяка не видумка сценариста, коли найжорстокіші наркодилери ревно моляться до Бога, випрошуючи в нього заступництва для власного смертоносного бізнесу. Відомим є так само високий рівень релігійності серед бандитів і навіть відвертих убивць. Тому не важко собі уявити ревну молитву з обох боків, коли ті вирушають на черговий герць. І те, якою щирою є подячна молитва за успішне закінчення справи і якою проникливою та сповненою смутку є заупокійна за вбитими.

Якщо припустити, що десь на небесах відбувається битва молитов, звернень і прохань, то не дивно, чому світ такий несправедливий або вибірково справедливий. Чому одні віряни крадуть, оббирають вдів і сиріт, а їм не те, що не «прилітає», вони, навпаки, на повну втішаються і насолоджуються життям. І не тільки. Вони мають авторитет у суспільстві, їх поважають. Їх обирають керувати країною і людьми. Довіряють розпоряджатися суспільним майном, судити і карати. Вони моралізують. І вважають, що все це дав їм Бог. Що він – їхній спільник. Вони в це вірять, а їхній життєвий успіх є тому беззаперечним підтвердженням.

Решті ж, менш успішних, залишається тільки надія на те, що завжди так не буде. Що обов’язково трапиться диво. І те диво зробить їх багатими й щасливими. Думаю, не варто перераховувати прописні істини, що добробут, на який вони розраховують, нізвідки не береться? Що для того, щоб комусь додалося, у когось має віднятися. Що на всіх гарних і багатих наречених не напасешся. Що переважно люди бідні і не завжди гарні. То який же тоді вихід із ситуації? Найбільш банальною відповіддю було б твердження про встановлення загальної справедливості. Утім відомо, як закінчувалися численні експерименти зрівняти всіх або утвердити тотальну справедливість. Тією ж рівністю в бідності та страшним диктатом одиниць з мільйонами смертей. Та й уявлення про справедливість у кожної людини різні.

Знову ж таки, якби зібрати уявлення про справедливість якоїсь найменшої спільноти і спробувати їх реалізувати, то від задуму живого місця не залишилося б. Пригадайте найпоширеніші в соціальних мережах обурливі коментарі: таких треба стріляти, таким треба рубати руки, «закатати в асфальт», четвертувати, каструвати, повісити і неодмінно «горіти їм в пеклі». Про останнє прокляття вартувало б поговорити трохи детальніше. Оскільки багато членів нашої спільноти поділяє сподівання на щасливе загробне життя і на те, що в пеклі горітимуть тільки наші вороги та грішники-чужинці. Відповідно, їм закон не писаний.

Сподівання ж на щасливе потойбічне життя – це як історія про віслюка, що біжить за прив’язаною перед ним морквою. Це одна з найефективніших технологій управління суспільством. Коли за страждання тут і тепер людині обіцяють щастя там, де ніхто ніколи не бував. Ця терапевтична функція релігії є надзвичайно важливою для людини, яка мусить смиренно страждати, мучитися, миритися із беззаконням і пробачати все своїм гонителям, сподіваючись на потойбічну справедливість. Вона має гнати від себе сумнів, що там може нічого не виявитися. І що її страждання і поневіряння марні. Що вона невдаха по життю. Якщо б колись настало подібне «прозріння», то велетенські маси незадоволених своїм життям не стримали б жодні суспільні і моральні закони. Бо люди заходилися б встановлювати «свою» справедливість тут і тепер. А це – кінець людської цивілізації.

Чому ж до цього часу не справдилися подібні апокаліптичні сценарії? Передусім тому, що людина, як соціальна істота, наділена позитивними емоціями, вона вміє любити. Навчена жити в суспільстві, поважаючи право іншої людини поруч. Не менш важливу роль у такому суспільному смиренні відіграє страх бути покараним. І не на Страшному суді, а вже і тепер. Тож любов і страх покарання утримують в рамках пристойності наш світ. А що станеться, якщо замінити любов на ненависть? Виявляється, це досить просто зробити в суспільстві, спраглому справедливості. В суспільстві, де не склалося з державним правосуддям. Де судді корумповані. Де правоохоронна система не діє. Де людина один на один з несправедливістю. У такому разі бажання вже не справедливості, а помсти і кари стають домінантними.

Виникає питання, а для чого плекати в суспільстві ненависть? Здавалося б, що жити в гармонійному суспільстві, наповненому любов’ю і повагою один до одного – це так природно? Річ у тому, що управляти сегментованим та антагонізованим суспільством набагато легше. Що призначення все нових винуватців наших нещасть, без яких у нас неодмінно запанували б мир і злагода, – це також ефективна, хоча й короткотривала технологія. Просто «ворогів» доводиться часто міняти. Тим, у кого в руках влада, гроші і засоби масової інформації, легше нацьковувати одних громадян на інших. Звідси ростуть ноги сучасної вбивчої пропаганди. Настільки ненависницької, що доходить аж до «розлюднення». Коли політичні противники та владні конкуренти перестають сприйматися як люди і представляються посланцями пекла.

У цій війні на знищення кожен, скільки душ собі увірвав, таким темним воїнством і керує. А спитатися, яка мета цієї тотальної деструкції – ніхто не відповість. Обов’язково почнуть щось вигукувати про могутню, сильну Україну, яка переможе всіх ворогів і помститься їм за вікові кривди. Що вони всіх «неправильних» громадян змусять покоритися правильній силі. А правда, зрозуміло, тільки з їхнього боку. Бо всі права має титульна нація, а всі решта мають слухатися і дякувати їй. Бо конфесія, до якої вони ходять, є єдино праведною. Прихильники Порошенка «розлюднюють» послідовників президента Зеленського. Запеклі прихильники Зеленського відповідають тією ж монетою. І що далі, то напруженішою стає ця боротьба на самознищення.

Розпалювання ненависті за політичною, мовною, релігійною та регіональною ознакою стало ефективним самозахистом кланово-олігархічної системи в Україні. Роз’ятрювання ненависті до «інших» дає можливість успішно переводити спопеляючий гнів з однієї групи на іншу. А все разом не тільки відволікає від розв’язання насущних проблем, але й відбирає віру в краще майбутнє, надію на справедливість і робить неможливою якщо не любов, то повагу один до одного.