Вірмен до Львова привела лиха історична доля, і їхня історія у нашому місті свідчить про унікальний випадок, коли цей народ упродовж декількох віків був асимільований двічі. Вірмени належать до небагатьох народів світу, 70-80 відсотків яких проживає за межами своєї історичної батьківщини. У той час, коли населення Вірменії складає нині трохи більше, аніж три мільйони мешканців, лише в Росії вірмен два з половиною мільйона, у США понад півтора мільйона, у Франції – майже мільйон, в Ірані понад пів мільйона, багато вірмен є і в інших країнах світу.
До речі, в Україні лише за десять років – від 1991 до 2001 року чисельність вірмен збільшилася удвічі (!) - від 50 до 100 тисяч, статистика насправді унікальна. На початку 1990-х Карабахська криза і нагальна потреба залишити Азербайджан, де лише в Баку проживало близько 300 тисяч вірмен, призвела до їхнього новітнього розпорошення у світі. Цікаво, як відіб’ється на демографії України і зокрема Львова останній 100 тисячний екзодус вірмен тепер вже не з їхнього Нагірного Карабаху?
Діаспорний народ більше, аніж інші народи, проходить крізь історичні випробування найтрагічнішим, що тільки може бути для будь-якого народу – вигнанням із рідної землі. Перші у світі державні християни – вірмени від початку XI століття зазнали нападу турків-сельджуків і вперше були змушені масово залишити свою батьківщину. Також вірмени нарікали на антивірменську політику потужної християнської держави Візантії, яка чомусь віддала їх на поталу завойовниками. Відтоді значна частина вірмен оселяється в Криму. Перше вірменське поселення було засноване у Феодосії 1047 року, а 1062 року до Криму прибуло вже двадцять тисяч вірмен. У цей період в середньовічних літописах з’явилася нова назва Криму – Велика Вірменія (Armenia Magna) або Морська Вірменія (Armenia Maritima).
За свідченням істориків, вірмени у Львові з’явилися не пізніше першої згадки про наше місто у Галицько-Волинському літописі 1256 року, а навіть і набагато раніше – деякі дослідники датують поселення вірмен під Високим Замком серединою XII століття. Напис на могильному камені одного зі знищених вірменських цвинтарів, який віднайшли у XVIII столітті, свідчить, що вірмен ховали тут 1277 року, тобто через сім років після перенесення до Львова князем Левом столиці Галицько-Волинського князівства. Ян Алембек, львівський райця і бургомістр стверджує, що Данило і Лев поселили у Львові «вірменських воїнів, які використовували зброю, одяг і мову татар, а мову цю називали «татарча».
Хроніки свідчать про те, що вірмени служили у військових дружинах Данила Романовича і Лева Даниловича. Бартоломей Зиморович своєю чергою вказує, що вірмени довгий час перебували під владою татар, а Алембек, що рідну мову – грабар – вони використовували лише для богослужінь, а вдома розмовляли татарською. Судові книги вірмен Львова написані кипчацько-половецькою мовою, але вірменськими літерами (половці вочевидь писемної мови не мали). 1616 року Ованес Карматенянц видав «Альгіш Бітікі» («Молитовник») – єдину у світі друковану книгу вірмено-кипчацькою мовою, єдиний примірник якої нині зберігається у Венеції.
Дуже цікаво, чому ж до Львова прийшли вже асимільовані, татаризовані вірмени, які дорогою з батьківщини до нашого міста загубили свою рідну мову? Половці, або кипчаки прийшли в причорноморські степи зі Східного Казахстану. Воєнізовані орди половців на самому початку XII століття опанували Крим і встановили тут контроль над усією торгівлею. Вірменські воїни разом із руськими завзято билися з половцями, утім наїзники поступово захопили все Причорномор’я. Треба припустити, бо іншого варіанту немає, що вірмени, які вже до цього мешкали в Криму близько століття, беручи активну участь у торгівлі, під впливом завойовників відмовилися від рідної мови і перейняли у побут чужу кипчацько-половецьку, яку згодом назвали вірмено-кипчацькою. Львів’яни, на той час уже знайомі з татарською мовою, так само назвали й мову прибулих до міста вірмен, тобто можна припустити, що ця мова була досить подібна до татарської. 1223 року у битві на Калці, в якій, до речі, брав участь молодий князь Данило Романович, половці були остаточно розбиті силами руських князів, і їхній вплив у Причорномор’ї було повністю усунуто. Тобто бачимо, що для асиміляції вірмен у суспільному середовищі завойовників-половців було потрібно приблизно сто тридцять років.
Було декілька хвиль переселення вірмен в Україну. Найпотужнішою виявилася еміграційна хвиля середини XIII століття, коли їхню батьківщину захопили монголо-татари. Наступними історичними віхами втечі вірмен до Львова був занепад Кілікійської вірменської держави 1375 року, падіння Константинополя 1453 року, захоплення турками Кафи (Феодосії) 1475 року, релігійні утиски вірмен у Молдавії 1551-1570 років. Згідно з давніми рахунковими книгами, 1417 року з 1280 львівських містян майже третину – 337 становили вірмени.
Ще від часів короля Данила вірмени заселяли частину Підзамча. Локалізацію вірмен у давньоукраїнському Львові досить легко визначити, бо ще до кінця XVIII століття тут залишалися стояти три давні вірменські храми, знищені за наказом австрійського уряду: в районі теперішньої вулиці Дмитра Детька – церква Святого Хреста, за 50 метрів на північ від українського монастиря Святого Онуфрія на вулиці Богдана Хмельницького – церква Святої Анни з монастирем і приблизно на перетині нинішніх вулиць Замкової і Татарської над залізницею – церква Святого Якова. Частина вірменських ґрунтів розташовувалася уздовж русла Полтви між площею Святого Теодора і монастирем Місіонерів (колишня тюрма на Замарстинівській, тепер юридичний факультет Університету внутрішніх справ).
Історія вірмен Львова, залишені ними величезні духовні та культурні надбання є невід’ємною органічною складовою неповторної мультикультурної аури нашого міста, безцінним скарбом і спадщиною усіх львів’ян, тою родзинкою, яка приваблює сюди поціновувачів східної автентики і європейських культурних надбань. Львівські вірмени на містичному перетині східних і західних цивілізаційних культурних впливів творили унікальний Львів – місто Заходу і водночас Сходу, де у багатоетнічному і багатокультурному плавильному тиглі, окрім економічної та урбаністичної потуги, століттями вироблялися також і моральні та звичаєві засади толерантності і пошанівку чужого.
Львів ще від часів Галицько-Волинського князівства став точкою дотику двох культурних світів, рівновіддаленою культурною Меккою, яка невидимим магнітом завжди притягала сюди надзвичайно талановитих людей: архітекторів, скульпторів, художників, ремісників, купців, громадських діячів. Деякі дослідники відстоюють думку, що якби не було усіх тих лихоліть, яких зазнавали вірмени на батьківщині, вони б усе одно, як люди енергійні й заповзятливі рухались на Захід і завойовували нові терени для прикладання своїх талантів і капіталів. Творчий пошук у торгівельному бізнесі, знання й навички віртуозних ювелірів, гаптувальників, шкіряників, хутровиків, шевців, кравців, ливарників – все це знадобилося у Львові, все це прислужилося до зростання Львова як європейського ремісничого й торгівельного центру.
У XIV столітті Львів, поряд із Венецією і Амстердамом, стає однією з трьох найбільших вірменських колоній у Європі. А на Сході Європи львівська вірменська громада була найчисленнішою, і саме тому 1364 року Львів став центром Вірмено-григоріанського єпископства.
Вірменська громада у Львові здійснювала широку культурну діяльність і була значним культурним осередком. Вірмени мали свій суд, школи, бібліотеки, шпиталі. У Львові діяла перша вірменська друкарня на території усього пострадянського простору, тут переписували й оздоблювали мініатюрні книжки, тут працювали історик Симеон Лехаці та філософ Стефанос Львівський – автор словника філософських термінів, перекладач вірменською мовою творів Аристотеля і Йосифа Флавія. Зі середовища львівських вірмен вийшли художники Павло Богуш і Симон Богушович, письменник і поет Шимон Шимонович, а згодом австрійський міністр Давид Абрагамович та історик Садок Баронч.