25 січня у кав’ярні-галереї «Штука» журналіст газети «Kurier Galicyjski» Юрій Смірнов розповів про історію вірмен Львова.
Вірмени – нація, чиї представники долучились до розвитку нашого міста у значній мірі, а імена видатних особистостей з їх числа займає не одну друковану сторінку. Однак, оскільки Львів завжди був добре розвиненим містом та з початку ХІV століття тут було вірменське єпископство, звідси тисячами ниточок розходились зв’язки вірмен по цілій Галичині, а історія цієї нації тягнеться по усій Україні, у пізньому Середньовіччі – й Польщі. «У Київській Русі вірмени з’явились у Х столітті, а вже у наступному в Києві існувала факторія вірменських купців і працювали вірменські ремісники. Також була вірменська релігійна громада… Є згадки про вірменських єпископів в Києві ХІ століття. На вірменську мову були перекладені деякі староруські тексти і трактати, наприклад «Житіє святих» Бориса і Гліба. Згадується вірменський лікар, який лікував князя Володимира Мономаха і київських бояр. Територія Київської Русі розташовувалась на шляхах міграції вірмен, зумовленої як політичними, так і економічними факторами. До Другої світової війни традиційно вважалося, що політичні чинники були найважливішими: у зв’язку з падінням вірменського царства, нашестям турків-сельджуків. Існувала легенда, що в 1062 році київський князь Ізяслав І запросив вірменських рицарів для захисту кордонів князівства від нападів половців. В наш час більшість серйозних дослідників вважають вагомішими економічні чинники… Важко собі уявити, але вже у ХІV-XV століттях не тільки у Львові, Кам’янці-Подільському чи Снятині фіксуються вірменські громади або купці, але і суттєво далі на захід. Їх присутність відчутна в Любліні, Замосці, Кракові, далекому Гданську, німецьких містах. В іншому напрямку – на схід – до Золотої Орди, Казанського і Астраханського ханства, аж до далекої Індії. В XVI-XVIIІ століттях більш активні зв’язки львівських вірмен із Туреччиною, Балканами, Єгиптом, Святою Землею, з якими увесь час підтримували не лише дипломатичні, а торгівельні стосунки...», - ділиться своїми дослідженнями пан Юрій.
Перші згадки про вірмен власне у нашому місті датуються 1170-80-ми роками – ще до писемно підтвердженого часу заснування міста; джерело - вірменські хроніки. Перші поселення у Львові розташовувались біля комплексу церкви Св. Онуфрія. Існували два вірменські храми – Св. Анни та Св. Якова з монастирем. Як засвідчують старовинні джерела, неіснуючий тепер вірменський храм Св. Анни було зведено у 1183 (або 1185) році, а надгробки біля церкви містили вибиті 1130, 1184, 1200, 1254 роки. Також існують переконливі аргументи, аби датувати зведення вірменського кафедрального собору значно раніше, аніж, як прийнято сьогодні, XIV століттям. Можливо, спочатку він був дерев’яним і постраждав від пожеж. Окрім названих церков, існував також храм Св. Хреста, що зберігся на Краківському передмісті до нашого часу. З 1361 року у Львові осів перший вірменський єпископ, який заклав столицю єпископства. Для цього було отримано від короля відповідний привілей, за наданням якого стояв політичний інтерес Польщі. В той же ж час закладається наріжний камінь мурованого кафедрального собору.
Юрій Смірнов розповів про те, яким законодавством користувалися вірмени: «Про часи древньоруських князів у Львові мені невідомо. Але за часів Казимира Великого вірмени дістали окремі привілеї. Хоч вони не були такими повноправними громадянами як католики і не могли вибирати своїх представників до міської ради, але завдяки встановленим привілеям вірменська община мала велику автономію на території міста в різних купецьких, ремісничих питаннях, справах освіти, релігії, суду. Щоправда, не всі суперечності підлягали до розгляду у вірменському суді… Був вірменський війт: посада існувала до середини XV століття. В щоденному житті, судочинстві вірменам дозволялося керуватися своїми правилами, старими законами, які були відповідно скоректовані. Привілеї затверджувалися на сеймах, кожним новим королем. Історія вірмен у їх законодавстві добре збереглася тому, що при вступі на трон нового правителя общині потрібно було представляти збірку всіх своїх документів, на підставі яких вона живе і діє… Зрозуміло, що при кожному такому підтвердженні вірменська громада хотіла вписати більше привілеїв, але львівська міська рада противилась, намагаючись їх звузити, особливо в справі податків і судочинства. Більшість документів, що супроводжували цей процес, збереглись у архівах, й історики мають можливість багато почерпнути із них».
Щодо талановитих вірменських купців, то їх вміння мало широку славу і дуже добре винагороджувалось. У них в обігу були просто величезні суми грошей, які вкладалися у товари, що привозили зі Сходу і продавали не лише у Львові, а й у Польщі, Німеччині чи навіть Франції. Вірменські купці привозили крам на замовлення заможних осіб, серед них і польського короля. Окрім того, щоб вигідно продати свої товари, купці змушені були захищати його від численних грабіжників. Завдяки добрій репутації вірмени могли отримати кредит, завдяки родичам, що мешкали у різних куточках Європи та Азії, мали хорошу організаційну підтримку.
Під час польсько-турецьких війн обидві сторони були впевнені, що вірмени – шпигуни противника. Однак, треба зважити, що всі польські дипломатичні місії у Туреччину супроводжувались вірменськими перекладачами, які супутньо вирішували власні торговельні справи та добували шпигунську інформацію для короля. Те, наскільки важливими були вірмени для польської держави, засвідчує факт значного представництва вірмен у міській раді середньовічного Львова, хоч офіційно існувала заборона на це. Здебільшого то були тлумачі, слава яких у місті сягає корінням ще у XIV століття. Проте їх обов’язки не обмежувались перекладом документів, а передбачали ще й повну відповідальність за зв’язки з іноземними купцями: ознайомлення з місцевими правилами торгівлі, перепис привезених товарів, узгодження суми податків до сплати, отримання відомостей, добутих купцем по дорозі. Що цікаво - тлумачі не отримували зарплати, а зобов’язані були регулярно робити магістрату коштовні подарунки. Відомо, що в XVI-XVII століттях була поширеною практика отримання вельможами у вірмен великих і досить дорогих кредитів. Наслідком стали додаткові привілеї – шляхетські титули, проживання у Варшаві та Кракові, право збору податків. Заздрячи, польські купці лобіювали утиски вірмен – заборону мешкати в кам’яницях на площі Ринок, обмеження торгівлі, суворі санкції за порушення встановлених правил.
Юрій Смірнов наголосив на хибності думки, нібито вірмени приїхали і оселились у Львові однієї хвилею у XIII-XIV століттях. Всього таких міграційних рухів було шість або сім. Спершу сюди переїжджали з далекої Вірменії, Малої Азії, Криму, насамкінець – з Румунії, Молдавії, Балкан. У XVII столітті, коли Туреччина захопила частину Поділля, в т.ч. Кам’янець-Подільський, до Галичини переїхала значна кількість тамтешніх вірмен, які місцем поселення обрали тогочасний Станіславів, Коломию, Снятин, Кути. Найбагатші з часом старалися перебратися до Львова. Наслідком системного тиску, що чинився на галицьких вірмен, які не були римо-католиками, у 1630 стала унія Вірменської церкви з Римом, проголошена львівським архієпископом Миколою Тарасовичем. Зміна обряду і необхідність підпорядкування не подобалось значній частині громади. Суперечки тривали кілька десятиліть, проте супроводжувались невпинним процесом асиміляції, противагою якого були вірмени нових міграційних хвиль. Латинізація зумовила перевагу і в побуті польської мови. Підтвердження цьому - надгробки біля Вірменського кафедрального собору: спочатку з’являється латинка, яку згодом витісняє польська. Характеризуючи вірмен, можна сказати про їх чудові здібності і знання: в середньовіччі було звичайною справою знання купцями п’яти-шести мов. Крім церкви, у Львові існували інші вірменські інституції – шпиталь, друкарня, школа, банк “Mons Pius” (утворений з 4-х братств), монастир вірменських бенедектинок (діяв до 1946 року). Проте, незважаючи на асиміляцію, вірмени були об’єднані стійким відчуттям спільності: завдяки вірменській католицькій церкві, традиціям, культурі, рух для відродження якої розвинувся на початку ХХ століття. У 1920-тих було створене вірменське товариство, яке налічувало значну кількість членів, видавався журнал «Посланець св. Григорія», присвячений винятково вірменській тематиці. Мова не була забута: курс вірменської діяв у Львівському та Варшавському університетах і мав щороку достатньо охочих до навчання слухачів. У 1920-30-х роках у Львові тривала остання імміграційна хвиля, яка об’єднала у собі вірмен, що втікали від радянської влади і турків. У Львові до війни жило 5000 людей вірменського походження. До 50 осіб були прихожанами у кожному з вірменських храмів в Снятині, Тисмениці та інших невеликих населених пунктах. Всього було 9 вірменських парафій на Галичині. В Кутах жило біля 1000 вірмен, не поодинокі з яких займали високі посади, мали добрі та поважні заняття – бургомістра, в польському сенаті, літераторів, скульпторів, художників, професорів Львівського і Краківського університетів, мистецтвознавців.
«Не завжди вірменська єпархія була такою маленькою – 9 парафій станом на початок ХХ століття. У XVIII столітті до львівської єпархії входили також всі парафії на Волині і на Поділлі, а також в Любліні, Замосці на території сучасної Польщі. Другим по кількості вірменського населення був Кам’янець-Подільський. Потім відбувся поділ Польщі і виявилось, що одна частина територій, заселених вірменами, потрапила в Російську імперію, а друга – в Австрійську. Відповідно до нових кордонів були скореговані кордони єпархій. І у львівській залишились тільки ті, що входили до Австрійської імперії. В ХІХ столітті з тієї ж причини 2 великі парафії на Буковині, в Чернівцях та Сучаві, приєднали до львівської єпархії. Після того, як Буковина відійшла до Румунії, ці парафії відповідно відпали», - розповів про минуле вірменської церкви у Львові Юрій Смірнов, скерувавши усіх зацікавлених у поточній ситуації навідатись у Вірменський кафедральний собор для розмови із отцем Тадеосом Ґеворґяном.
Наостанок пан Юрій розповів, що львів’яни можуть пишатися тим, що лише у нашому місті з 1932 року діяв вірменський музей. Опісля виставки вірменських старожитностей, організованої видатними львівськими мистецтвознавцями і музейниками, речі було передано музею, що діяв по вул. Вірменській. У 1939 році його закрили, а експонати розподілили між рештою функціонуючих львівських музеїв, більшість потрапила до Львівської картинної галереї. Ще одним приводом для гордості тривалий час було унікальне вірменське Євангеліє зі Скеври, що знаходилось у Львові з XV століття до 1946 року. Написане в ХІ ст. в Анатолії, де було знамените вірменське Кілікійське царство, воно є унікальною річчю: з ним пов’язують походи хрестоносців на Єрусалим, на ньому приносили присягу перші вірменські королі. Окрім великої історичної, Євангеліє має і художню цінність. Спершу будучи у власності львівських єпископів, воно було експонатом виставки у 1932 році, потім було передане у музей. В який спосіб і хто вивіз цю книгу після війни до Польщі досі невідомо. По 70-ті факт зберігали в таємниці аж до моменту вручення і юридичного оформлення акту дарування примасу Польщі. Західний світ дізнався про книгу із вірменської виставки у Марселі. До цього часу нічого подібного науковцям не траплялось. Німецький музей у Майнці попросив взяти книгу для дослідження та реставрації, після проведення якої відмовився повертати її. Конфлікт переріс у десятирічну тяжбу, яка завершилась поверненням. Зараз книга зберігається в резиденції примаса Польщі у Варшаві.
Фото Олександра Шамова