Десятки тисяч вірменів мітингують нині у центрі Єревану. До суто соціальних вимог, пов’язаних з підвищенням тарифів на електроенергію, протестувальники долучили виразно політичні гасла: «Геть уряд!», «Геть президента!» і навіть «Геть від Москви!».
Глава вірменської держави Серж Саргсян вдало скористався запрошенням до Брюсселя, щоб утекти з бунтівного Єревана. Ситуація починає до болю нагадувати українську часів Євромайдану.
Адже, як і в Києві, єреванські події почалися з відносно нечисленних протестів. Спершу проти електротарифів протестувало кілька десятків ентузіастів, потім кілька сотень, далі кілька тисяч, а зараз – десятки тисяч.
А ще зовсім свіжі у пам’яті вірменські протести, пов’язані з розстрілом родини з семи осіб, вчиненим російським військовослужбовцем. Вже тоді, у січні, протестувальники почали проголошувати антиросійські гасла. Військова присутність Росії дуже не до вподоби гордим вірменам, хоча вони й усвідомлюють, що без допомоги російської армії, їм було б дуже сутужно у військовому протистоянні з Азербайджаном.
У тарифному конфлікті теж був досить виразним російський чинник. Перманентні протести тривають у Вірменії вже півтора місяця. Адже ще 8 травня компанія «Електричні мережі Вірменії» звернулася до Комісії з регулювання громадських послуг (КРГП) з пропозицією підвищити для споживачів денний тариф на електроенергію з 41,85 драма за 1 кВт/год. до 58,93 драма, а нічний тариф – з 31,85 по 48,93 драма за 1 кВт/год ($1=475 драм). Своє прохання енергетики обґрунтовували інфляційними процесами, падінням курсу національної валюти, а ще й збезводненням місцевих річок, що нібито вдарило по електрогенеруючих потужностях ГЕС.
Тепер кілька слів про саму компанію ЗАТ «Електричні мережі Вірменії». Вона виникла у квітні 1997 року. 2002 року товариство поглинуло три регіональні мережі: ЗАТ «Північна електрична мережа», ЗАТ «Південна електрична мережа» і ЗАТ «Центральна електрична мережа» – ставши таким чином абсолютним монополіст на вірменському ринку електроенергії. А вже 2005 року 100% акцій «Електричних мереж Вірменії» викупила компанія Interenergo BV – дочірнє підприємство відомого російського акціонерного товариства «ІНТЕР РАО ЄЕС». Такий статус-кво зберігається дотепер.
Варто лишень додати, що з 2005 року вірменський енергетичний монополіст регулярно, як мінімум, раз у рік підвищував споживчі тарифи. І от 17 червня цього року КРГП ухвалила рішення про те, щоб задовольнити прохання «Електричних мереж Вірменії». Здавалося б, ну й що тут такого, адже вже стільки разів підвищували. Але виявилося, що це та краплина, яка переповнила чашу вірменського терпцю.
Близько трьох тисяч мітингувальників вийшли спершу на площу Свободи, скандуючи: «Ми вирішуємо!», «Ми господарі країни, а не Електромережі», «Ні грабунку!». До речі, цілий рух проти підвищення тарифів на електроенергію отримав назву «Ні грабунку!». У соціальних мережах були створені відповідні групи, які взялися за координацію акцій протесту.
З площі Свободи протестувальники рушили на проспект Маршала Баграмяна, де розташована резиденція президента Саргсяна. Шлях їм перекрила поліція. Правоохоронці, вбрані у шоломи й кулезахисні камізельки, вишикувалися у кілька рядів, за ними стояла спецтехніка і водомети.
Мітингарі намагалися поводитися максимально коректно, щоб не спровокувати сутичок з поліцією. Багато з них взагалі повсідалися на асфальт, розпочавши таким чином сидячий страйк. Позиційне протистояння, така собі війна нервів, тривала цілий вечір і ніч. А зранку 23 червня правоохоронці рушили вперед. Розпочався брутальний розгін мітингувальників з використанням ґумових кийків та водометів.
І саме тут вірменська влада допустилася своєї найбільшої помилки, так би мовити, error fundamentalis. Хоча легко могла б її уникнути, вивчивши революційний досвід України. Після брутального розгону мітингу, наслідком якого стали десятки травмованих і сотні арештованих, на вулиці Єревана вийшли вже не тисячі, а десятки тисяч невдоволених громадян. Тобто простежується цілковита аналогія з київськими подіями 30 листопада, коли побиття студентів біля Монументу Незалежності змусило сотні тисяч українців вийти на Майдан і врешті-решт скинути ненависну владу.
Навряд чи вірменські мітингарі якось орієнтувалися на київський досвід, тим більше, навряд чи тамтешні правоохоронці зумисне повторили «подвиг» «Беркута». Просто ситуація стала розвиватися за логікою революційних подій.
Тим не менше, єреванські події вже встигли охрестити «вірменським Майданом». А прокремлівські політологи вже кричать на всі голоси про прямий зв'язок між київським Євромайданом та протестами в Єревані. От, приміром, сумнозвісний російський політолог-шовініст Сєргєй Марков пише на свій сторінці у Facebook:
«Вірменія. Хвилювання спровоковані підвищенням цін на електрику, але це привід. Причина – спроба опозиції захопити владу через кольорову революцію. У Вірменії сильна опозиція, і вона давно готувалася до цього. У демонстрантів є багато прапорів ЄС, є навіть чорно-червоні прапори Правого Сектора. Підготовлені десятки бойовиків проривають лави поліції. Поліція розганяла НЕ демонстрантів, а спробу захопити майданчик для єреванського Майдану шляхом безстрокового сидячого страйку. Якщо демонстрації підуть мирно, що навряд чи, то влада буде себе вести мирно, і навіть ціни на електрику знизяться. А якщо будуть спроби силою захоплювати громадський простір, то влада відповість силою теж, пам'ятаючи долю Януковича. Ця атака на Єреван очікувалася, як реакція на непідписання напівколоніального договору про Асоціацію з ЄС і за приєднання до Євразійського союзу. Напевно, серед демонстрантів багато бойовиків з України, а керують зовнішнім штабом ті ж політтехнологи, що і київським Майданом. Поки цих фактів не видно, але вони з'являться майже напевно. Ні про які спонтанні народні демонстрації в Єревані мови йти не може. Все технологічно, головна мета організаторів зараз – домогтися пролиття крові».
Причому цю маячню без жодних роздумів сприймає більшість російських обивателів, про що свідчать їхні коментарі у соціальних мережах чи під статтями про актуальні події у Вірменії. Хоча у випадку з Вірменією життя російських тролів надзвичайно ускладнилося. Адже вірменської вони не знають, а намагання давати пропагандистські коментарі російською зразу видає їх з головою.
Олії у вогонь намагаються підлити й російські пропагандистські телеканали. Вони роблять усе, щоб репрезентувати народні заворушення у Єревані як провокації західних спецслужб. Саме тому у Вірменії й ставляться до російських журналістів відповідно.
Тим часом хвиля акцій протесту вже викотилася за межі столиці й пройшлася цілою республікою. Чи варто сподіватися, що події у Вірменії матимуть фінал, аналогічний українському? Про це можна говорити з дуже обережним оптимізмом. Надто слабкою є у Вірменії опозиція, занадто сильною є залежність від Росії.
І що прикметно: стрімко зростати ця залежність почала після стрілянини у вірменському парламенті. Нагадаємо, як це було. 27 жовтня 1999 року група озброєних людей увірвалася у зал засідань Національних зборів Республіки Вірменія і відкрила вогонь по президії. А саме тоді у парламенті тривав день уряду, у залі був присутнім майже весь кабінет, з трибуни виступав міністр фінансів Левон Бархударян. Озброєні нападники відкрили спершу вогонь по прем'єр-міністрові Вазгенові Саркісяну, по спікерові Каренові Демірчяну. Обоє вони загинули на місці. Жертвами терористів стали також: віце-спікери Юрій Бахшян і Рубен Міроян, міністр з оперативних питань Леонард Петросян, депутат Армен Арменакян і академік Національної Академії наук Вірменії депутат Мікаел Котанян. Ще один депутат – голова редакційної ради газети «Айастан» Генрік Абрамян – помер від серцевого нападу.
Тепер ще раз звернімо увагу на дату: 27 жовтня 1999 року. Пригадаймо, що у цей час відбувається в Росії. Путін – вже на посаді прем’єр-міністра. Він розпочинає свою президентську кампанію: спершу вибухами житлових будинків у Буйнакську, Москві й Волгодонську. Потім під приводом відплати за теракти розв’язується друга чеченська війна.
Збіг? Навряд чи, особливо, якщо згадати, хто саме опікувався тоді безпекою у Вірменії – нинішній президент Серж Саргсян. 1999 року він обіймав посаду міністра національної безпеки. З 1993 року він був міністром оборони, з 1995 року – начальником управління державної безпеки, з 1996 року – міністром внутрішніх справ і національної безпеки. Тобто він не просто опікувався безпекою Вірменії, він її знав як свої п’ять пальців. Чи міг такий зухвалий теракт відбутися поза його увагою? Теоретично так…
А практично: з 2008-го Саргсян є незмінним президентом Вірменії. Саме за його правління країна поховала свої надії на європейську інтеграцію, відмовилася підписувати Угоду про асоціацію з ЄС, перетворилася на головного сателіта Росії на Південному Кавказі, взяла курс на Митний і Євразійський союзи.
Чи можна розглядати вірменські акції як один із виявів глобальніших подій? До певної міри. За минулий рік доволі часто доводилося чути з вуст деяких політологів (передовсім російських чи проросійських) про «війну за радянську спадщину».
«Напруженість між Росією і Заходом викликана не тільки українською кризою. Насправді ж в основі цієї напруженості лежить більш загальне питання – «доля радянської спадщини». Після розпаду Радянського Союзу Захід «проковтнув» Східну Європу і зараз намагається зробити те ж саме з деякими колишніми радянськими республіками», – нарікає один з провідних російських політологів, директор Інституту демократії та співробітництва Андранік Мігранян, вірменин за походженням.
Отже, запускається термін «війна за радянську спадщину». Таким чином робиться пряма алюзія з відомою Війною за іспанську спадщину, яка велася між Великою Британією, Австрією, Нідерландами, Португалією і Данією проти Франції, Іспанії і Баварії. Її спровокувала смерть іспанського імператора Карла ІІ. Формально війна тривала з 1701 до 1714 року, хоча практично спровоковане тоді протистояння завершилося щойно з підписанням капітуляції гітлерівської Німеччини 8 травня 1945 року.
То невже й бійня за радянську спадщину розтягнеться на два з половиною століття? Не думаю. По-перше, справа в тому, що у «пострадянській війні» порівняно з «іспанською» з’явився ще один чинник, причому чинник цей з часом наростає й набирає ваги. Йдеться про те, що об’єкти суперечок поступово перетворюється на суб’єкти. От, наприклад, щодо Республіки Польщі нікому нині вже не прийде до голови вирішувати її долю без її ж участі. Фактично, такого ж статусу досягли держави Балтії. Всі шанси його здобути має й Україна.
По-друге, якщо відкинути Росію, то всі інші сторони «війни за радянську спадщину» залишили в минулому старі методи змагання за території. Захід тепер використовує для «завоювань» soft power, м’яку силу привабливості. І життя засвідчує неймовірну ефективність цього методу. Тим часом, як Москва продовжує використовувати збережений з XVIII століття аргумент сили – argumentum baculinum. Встигаючи таким аргументом «переконати» одну країну, вона втрачає десять інших.
Кремль почав використовувати аргумент сили щодо союзних республік ще до розвалу СРСР, тобто превентивно. Так було у Грузії 1989 року, в Азербайджані 1990-го, в Литві й Латвії – 1991-го. Потім були вже реальні військові інвазії у Молдові, Грузії, Азербайджані й Україні…
Що ж, Захід після трьох десятиліть політики умиротворення Москви нарешті усвідомив, що грубу силу неможливо зламати м’якою. Європа озброюється, нарощує обороноздатність, готуючись дати гідну відсіч російській агресії.
І в цьому контексті дуже показовими є події у Вірменії, які наочно засвідчують, що, маючи в арсеналі лише argumentum baculinum, дуже легко втратити, здавалося б, найвірніших союзників. І термін «війна за радянську спадщину», який мав би релятивізувати вину Росії за її агресивну політику, навряд чи когось зіб’є з пантелику.