Майже перед Новим роком оголосили вирок Першотравневого районного суду м.Чернівці щодо резонансної справи, яку в українських медіа називали справою «буковинського Лозинського» (справа побитих рибалок).
Попри тотальне святкування, громадськість, хоч мляво, але зреагувала на подію. Багато хто нарікає на м’якість суддівського рішення (п’ять років умовно для колишнього голови РДА Бойчука, його брата і зятя; п’ять з половиною і шість з половиною років ув’язнення (неумовного) – для охоронців ставу). Але хотілося б поговорити про несподівану філософічність цього вироку. А філософія в тому, що виконавці мають понести більш суворе покарання, ніж «натхненники».
Нагадаємо суть справи. Четверо чоловіків пішли рибалити на став, який, зауважимо, був у чужій приватній власності. Опівночі перед ними з’явився розгніваний голова РДА М.Бойчук із родичами та охоронцями ставу та заходилися пояснювати, що таке приватна власність. Причому пояснювали так натхненно, що прокуратура пізніше тлумачила ці дії як катування, завдання тілесних ушкоджень середньої тяжкості та перевищення службових повноважень. Принаймні з такими звинуваченнями справу скерували до суду. ЗМІ виявили неабияку цікавість до події. Писали газети, матюкалися в Інтернеті, теревенили у Савіка Шустера. Демократія ж бо! Щоправда, цікавість поступово згасла. І коли справа дійшла до вироку, громадськість ледь розплющила по-святковому заспані очі. Не до того.
Отже, чому виконавці більше винуваті, ніж натхненники? Багатьох це обурює, судячи з коментарів. Такий розподіл провини вважають несправедливим. І журналісти, і добровільні та недобровільні коментатори на сайтах дивуються: мовляв, що з тих охоронців узяти?
Однак хотілося б звернути увагу не на випадок, а на закономірність. Будь-які виконавці злочину завжди і всюди ризикують більше, аніж натхненники. Наприклад, усі цікаві історії про злочини, якими так люблять частувати нас із телеящиків, як правило, містять такі пункти: головного мафіозі упіймали останнім або не упіймали зовсім, або упіймали і відпустили тощо. Ті ж, хто виконує наказ, ті, хто є інструментом злочину, виконавцями, закінчують, як правило, дуже швидко і дуже погано. Це більше схоже на закон природи, на механізм буття, аніж на вибрик українського правосуддя (доволі смішного і страшного, між іншим). Наприклад, організатори війни, як правило, не гинуть на полі бою. Гинуть солдати, які просто виконували наказ. Головні посадовці уникають покарання, а на хабарах попадаються чиновники другого ешелону, гвинтики системи, зазвичай. Можна продовжувати цей перелік.
Схожі випадки є завжди і всюди. Справді, схоже на закон природи. У чому ж сенс такого механізму буття? Як може статися, що виконавець несе більшу провину за того, хто задумав злочин. Чи справедливо це?
Запропонуємо свій варіант відповіді. Людина, яка принизила себе до ролі інструменту, має набагато більшу провину перед буттям, аніж той, хто хоче навести лад, нехай і у свій дурний спосіб. Людина, яка дозволяє собі байдуже виконувати злочинні накази, набагато небезпечніша за того, хто так-сяк, але свідомо йде по цьому життю. Несамостійність, залежність, безвідповідальність – один із найгірших злочинів, але не з точки зору Карного кодексу, а в набагато важливішому сенсі. Тому й кара більша. І це справді схоже на природний механізм.
Інше тлумачення вигадати важко. Адже люди легко співчувають виконавцям. Нам шкода і солдатів неправедних війн, і маріонеток у руках злочинців. Що ж вже казати про охоронців ставу?! І будь наша воля, ці б несли кару в останню чергу.
Звісно, суддя Ігор Іщенко, який виніс вирок конкретно у справі Бойчука, очевидно, керувався не філософією, а зовсім іншими міркуваннями, від філософії неймовірно далекими. Але суддя – лише несвідома ланка в цьому дивному механізмі покарання людей-інструментів. І замислюватися над подібними речами йому, мабуть, шкідливо.
Можна було б поговорити про те, що наявність людей, які готові бути інструментами, фактично провокує ці злочини. Але хочеться оцінити розповсюдженість явища. Яке співвідношення людей-інструментів до просто людей у нашій благословенній країні? Чи винятковою є позиція тих нещасних охоронців? Чи вони є абсолютно звичайними громадянами щасливої країни?
Щоб оцінити це співвідношення, варто продовжити такою історією. Знайомий розповів мені, як працював у кредитній спілці. Організація з ентузіазмом обкрадала клієнтів. Борги гасили коштом свіжих внесків. Коротше, таке тихе буковинське МММ. У спілці був роздутий штат – сорок працівників, які не перевтомлювалися. Керівник любив шик, любив натовп підлеглих, обожнював карати й милувати. Всі підлеглі знали, що живуть на крадені гроші. Але... Всіх це влаштовувало! Лише двоє людей намагалися з’ясувати, що ж відбувається, де вони працюють, на які гроші живуть. Коротше, намагалися не бути спільниками. Із сорока – двоє. Тобто тридцять вісім людей вважали, що інструментами бути приємно, вигідно, безпечно і... не соромно. Ці тридцять вісім були там випадковими людьми і влаштувалися не «по блату». Просто буковинці. В офісах ці люди базікали про те, яка погана влада... У цьому разі, щоправда, покарали лише керівників, які розкрадали майно. Чи не помилка це?
Щоразу, коли ми нарікаємо на керівництво, «владу», нам варто звернути увагу на тих, хто несе покарання по-справжньому. Покарання бідністю, беззмістовним стражденним життям, неможливістю реалізовуватися тощо. І це, як правило, прості непомітні люди. Їх безліч у нашій країні. І варто спитати себе, чи випадково це? Чи варто вважати їх невинними жертвами? Чи, бува, вони не активні спільники, котрі небезпечніші за організаторів і натхненників?
Проте ми продовжуємо жаліти виконавців. Ми відчуваємо, що у чомусь споріднені з ними. Ми легко розуміємо їхній гріх і те, як легко впасти в нього.
Процитую, наприклад, таке міркування з доволі відомої буковинської газети:
«Що б нам тепер не говорили, а два сторожі, прості українські чоловіки, сидітимуть у тюрмі через те, що служили вірою і правдою Бойчуку. Вони охороняли добро голови і його родини. І карали рибалок не за свою власність, а за чужу для них. Тепер родина Бойчука на волі, а люди – у тюрмі. Якщо Бойчук не докладе зусиль, аби їх звільнити також, то його мораль впаде до найнижчої позначки».
Газета «Час»
Отже, готуємо контингент для бойчуків? Звісно, шкода людей. А якщо вони хочуть бути інструментами?