Цією статтею ZAXID.NET розпочинає цикл публікацій, присвячених проблемам середньої, середньо-спеціальної та вищої освіти в Україні. Спроби замовчування настільки дражливої проблеми нагадують намагання відтермінувати катастрофу, коли Україна може опинитися без кваліфікованих ремісників, інженерів, лікарів.
Самозаспокійливі мантри про те, що в Радянському Союзі була найкраща освіта, а ми є її спадкоємцями, можуть лише занурити нас у сомнамбулічний стан і позбавити можливості адекватно сприймати довколишній світ. Отож, розпочинаємо відверту розмову про освіту.
Про те, що являє собою українська система вищої освіти, пишуть часто. Здебільшого пишуть люди, котрі мають прямий стосунок до цієї справи. Вони добре обізнані, володіють інформацією «з середини», тому мають підстави для висновків та узагальнень. Але вони – особи надто зацікавлені, і зацікавлені по-різному. Тому думки в суспільний простір видають часто кардинально протилежні, від співання гімнів до нищівної критики включно.
Категорія «задоволених» доволі чітко визначена, це – керівництво вишів, привілейовані викладачі, люди, яких і «тут непогано годують» усіх інших категорій. Ще – студенти, котрі раді можливості без зайвого клопоту «навчатись». «Незадоволені» ж – головно або відкинуті системою, або ті, що йшли туди працювати чи вчитись з розрахунком на хорошу перспективу, або ж споживачі «продукції» вишів, котрим ніяк не вдається серед власників дипломів про вищу освіту знайти хоч когось саме з вищою освітою.
А як бачать інкапсульовану для них систему люди, котрі від неї далекі, але так чи інакше постійно з нею перетинаються? А бачать вони сигнали, котрі система видає назовні. І навіть побіжний аналіз цих сигналів дає можливість зробити висновок, що не система вищої освіти діє для потреб суспільства, а саме суспільство просто використовується системою. Якщо б не знати, в якому стані перебуває рідна країна, та подивитись на розмаїття університетів, академій, інститутів, коледжів, то нікуди не дітись від враження, що живеш в квітучому краю. А як інакше оцінити можливі результати роботи близько 900 різних вишів, понад 140 з яких університети (9 за СРСР – прогрес), а випускників втричі більше, ніж було 20 років тому? І самі виші розрослись та посоліднішали. Був скромний педінститут – став національним університетом. Готував інженерів – тепер всіх, кого тільки можна придумати. З технікумів – інститути, з ПТУ – коледжі. Приватних закладів чимало з’явилось. Аж в очах рябить.
Але ж ми насправді знаємо, як малопривабливо виглядає зараз наша країна. Тому всі ці прекрасні назви сприймають не більше, як яскраву рекламну обгортку, котра зазвичай використовується тільки з однією метою – приворожити клієнта. Покупця. Заробити тобто. Бізнес такий – торгівля дипломами. І як підвид – торгівля вступом у виші. Не знаннями, продаж знань – це шановане у всьому світі підприємництво.
Якщо це – не торгівля дипломами, то надто багато залишається запитань без відповіді. Ось кілька. Чи багато українських університетів може похвалитись оновленою відповідно до сучасних вимог матеріальною базою, або ж наповненням новими книжками бібліотек? Ба, навпаки, найчастіше чуються скарги на мізерне фінансування: «нема коштів» – чи не найпопулярніший мем не тільки в освіті. А на чому тоді вчать тих, хто в результаті отримує дипломи? Особливо це стосується інженерних дисциплін.
Юристів при СРСР готували в чотирьох вишах. Тепер чи не в двохсот. А хто їх готує? Колишні кафедри суспільних наук? Колишні працівники профільних органів? Встигли швиденько набути відповідних кваліфікацій, обрости досвідом? Можливо, чудеса й трапляються, тільки де ті юристи? І чи правду кажуть недоброзичливці, що в прокуратури-юстиції з будь-яким дипломом не візьмуть? Таких запитань безліч.
Наша вища освіта має ще й міжнародний вимір, тобто свій рівень авторитету. В найпопулярніших світових рейтингах, як ось Шанхайський та й інші, наші виші товчуться, в найкращому випадку, в другій півтисячі. Дехто схильний списувати це на так звану «світову корупцію», мовляв, державу не поважають, футбольні матчі судять «проти нас», то чого б мали поважати університети? Можливо, щось в тому є. Та і рейтинги можна сприймати як певні забавки. Але чи визнають в розвинутих країнах наші дипломи? Кажуть – УКУ та Могилянки. Якщо так – честь їм і хвала. А ще дев’ять сотень?
У нашій країні навчається більше сорока тисяч іноземців. Чинний міністр освіти та науки планує довести їх кількість до півсотні тисяч. Приємна динаміка? Безумовно. Навіть якщо зважати на те, що навчаються здебільшого громадяни країн, в котрих важко з власною вищою освітою, і на те, що це багато в чому радянський спадок. Тільки от є й інша динаміка. Відмовляються визнавати дипломи деяких українських університетів Саудівська Аравія, Іран, Кувейт. Не найбідніші країни. І список ними не вичерпується. Та й формулювання у всіх однакове: низька якість освіти, хабарництво. А це вже – динаміка тривожна. Правда, несприйняття (чи радше неприйняття) в цивілізованому світі наших дипломованих фахівців ніяк не заважає дуже багатьом щиро вважати, що наша освіта краща від британської, північноамериканської та і всіх інших, котрі тільки існують. Ех, куди Задорнову... Ми найнавченіші і найрозумніші. І все.
Поки без висновків. І без думок про шляхи зміни ситуації. Просто артикуляція питання. Зі сподіванням, що далі буде.