В Коломиї вже п’ять років працює один з найбільших етноринків в Україні. В ніч з середи на четвер сюди з’їжджаються майстри народної творчості з Києва, Чернігова та Львова, аби продати народні вироби не лише своїм землякам, а й іноземцям.
***
На столі лежать ромашки, волошки, маківки та різнокольорові стрічки. На плиті кип’ятиться вода. Пані Галина тримає штучні квіти над каструлею, щоб пелюстки швидко розправилися. Опісля, відкладає їх підсохнути. Розправлені маківки жінка викладає на обручі, поміж квітками вплітає стрічки.
Віночки пані Галини
За годину рукодільниці вдається зробити чотири таких віночки. За стіною у сусідній кімнаті чути шум дриля: чоловік пані Галини виготовляє пояски для вишиванок – прив’язує нитки до свердла та крутить. Готові вироби подружжя складає у величезні коробки та везе на вишиванковий ринок. Проти ночі на четвер пара не стуляє повік, оскільки вже о другій годині приймає перших покупців.
«Підходьте, дівчатка, підберемо вам віночки, а ще намиста і сережки для вишиванок. З пустими руками додому точно не поїдете», - закликає пані Галина.
Пані Галина та її крам
До ранку біля її прилавку назбирується стільки людей, що їм доводиться займати чергу. Хтось приміряє прикраси і любується собою у дзеркалі, а хтось підбирає пояски під колір своєї вишиванки. Подружжя каже, що виробляти етноаксесуари – справа нелегка, проте постійні покупці не дають їм покинути цього бізнесу.
На базарі торгують не лише місцеві жителі, а й рукодільниці з Коломиї, Львова, Чернівців та Києва. Одні продають в критих рядах, інші стоять просто неба. Пліч-о-пліч з іншими майстринями вони тримають у руках свої вишиванні вироби: на шиї висять крайки та намиста, в одній руці сорочки чоловічі, в іншій - жіночі.
Продавці біля кожної ятки гостинно запрошують оглянути товар
Пройти між продавчинями складно. На території площею в три тисячі квадратних метрів розмістилося кілька сотень майстрів. Здається, що їх тут зібралось вкрай багато, проте продавці так не вважають:
«Та де?- сміється пані Світлана. - Сьогодні ринок взагалі дуже маленький, бо до Великодніх свят люди все розпродали. Коли людей дійсно багато, то вони стоять одне поперед одного, а протиснутися між ними практично не можливо».
Жінка щотижня приїздить з коломийського села Корнич, щоб продавати сукні машинної вишивки. У сім’ї її захоплення не поділяють, тому доводиться вишивати самій. З вішака знімає свою останню роботу, над якою працювала близько двох днів. На білосніжному полотні рясніють червоні маки. Показує й інші свої роботи: сукенки на світлій чи темній основі, одні на довгий рукав, інші – на короткий. На усіх виробах переважають квіткові візерунки.
Поруч з пані Світланою торгує місцева жителька. Вибір у неї невеликий, проте усі вишиванки ручної роботи. Щоб оглянути ширший асортимент товару, покупців веде до своєї невістки.
«1400 гривень вартує сорочка», – чуємо як жінка називає ціну дівчині, яка зацікавлено дивиться на виріб. Світловолоса пані Надія каже, що ця вишиванка є найбільш популярною. Тому вона з доньками вишила кілька однотипних сорочок різних розмірів. Одна з них висить на манекені, інші поскладані поряд. Один такий виріб жінка вишивала близько місяця. Окрім виробів ручної роботи на стінах торгового намету висять сукні та сорочки машинної вишивки. Вартість на такі роботи втричі дешевші. Жінка каже, що ціни на ринку дивують покупців, особливо іноземців.
Пані Надія
«Одного разу канадець перепитував мене про ціну кілька разів, а як довідався що вона в гривнях, бігом скупив кільканадцять сорочок для себе та своїх рідних», - усміхається пані Надія.
На ринок іноземців привозять автобусами. Найбільше вишивкою цікавляться жителі Польщі, Канади і Швейцарії.
Жіноча сорочка ручної роботи пані Надії
«Пакєтики берем, до сорочок кульочки», - з іншого кінця ринку доноситься голос чоловіка середнього віку. Хоча його роль на базарі допоміжна, він торгує тут щотижня. Увагу привертає і поважна пані в яскравій хустині. У спрацьованих руках вона тримає кілька намист та браслетів з бісеру. Фотографувати прикраси забороняє, мовляв, не хоче, щоб хтось повторив їхній орнамент.
Вишивані сукні пані Надії
«Такі плетіння ше моя бабуся виготовляла, тому теперка знайти схожі – велика рідкість. Хоча мій зір з літами погіршився, я продовжую виготовляти вироби та вкладати у них свою душу»,- каже майстриня.
Біля критої частини ринку розташовані торговельні палатки з віночками та вишиванками для дітей. Місцевий продавець разом із родиною власноруч виготовляє одяг для малечі. Пишні спіднички, ткані сумочки та костюмчики з вишивкою для новонароджених. Ціни на товар не високі: за сумочку ручної роботи чоловік просить 40 гривень, за спідничку - 50.
Для найменших у Коломиї теж чималий вибір вишиванок
За вишиванковим бізнесом зі свого кабінету спостерігає директорка базару Наталія Нижник. Жінка надає торгові місця та регулює фінансові справи. Впродовж п’яти років вона приходить на місце торгівлі після опівночі, аби припильнувати роботу ринку від початку і до кінця. Раніше на території торговиці діяв овочево-фруктовий базар, а торгувати вишиванками люди виходили просто на вулиці. Та місцеві активісти вирішили зупинити стихійну торгівлю і надали майстрам народного мистецтва окрему територію.
«Хоча місце змінилося, традиція продавати автентичні вироби проти ночі збереглась дотепер. Я намагалась переконати продавців змінити пору торгівлі, проте вони навідріз відмовляються», - розповідає директорка.
Особливого розквіту базар набув під час Революції гідності. За словами пані Наталії, попит на вишиваний товар привів до того, що люди масово займалися машинною вишивкою. Така робота дається набагато легше, і не потребує багато часу. У Коломиї навіть є такі сім’ї, які мають близько 15 вишивальних машинок.
«Якісна вишиванка ручної роботи – на базарі рідкість, адже в погоні за підзаробітком, майстрині обирають легший шлях. Ті рукодільниці, які дбають про неповторність своїх робіт не мають часу торгувати на ринку. Вони мають своїх покупців і працюють над замовленнями вдома», - каже пані Наталя.
Однією з таких майстринь є Катерина Романенчук – мешканка коломийського села Корнич. Її будинок легко відрізнити з-поміж інших, адже його видає тканий хідник на порозі. І це лише початок. В сінях висять керамічні етнотарілки, частина яких перепала мисткині від бабусі, на кріслах вишивані подушки та рушники. Праворуч - кімната, в якій стоїть ткацький верстат. Натягнуті різнокольорові нитки, частина готового полотна, різноманітні гачечки та дерев'яні бруски. Пані Катерина зручно вмощується та показує, як працювати за верстатом. За допомогою човника, подовгастої деталі устаткування, протягує пряжу через натягнуті нитки. Окрім цього, майстриня постійно працює ногами. Від такої непростої роботи вона швидко втомлюється. Розповідає, що раніше так могла працювати ледь не щодня, тепер - значно рідше.
Пані Катерина за роботою на своєму верстаті
Після того, як рукодільниця зробила кілька стібків, веде нас до невеличкого столика. Тут вона зберігає креслення для своїх виробів. Частину узорів майстриня придумує самостійно, частину - запозичує з книг та видозмінює їх під сучасний стиль. Жінка вже виткала не один десяток запасок, сорочок та сумок, і жодна її робота не схожа на попередню.
Орнаменти для вишивки на кресленнях пані Катерини
І готова вишивка
Пані Катерина працює за верстатом понад 30 років. Розповідає, що устаткування неспроста з'явилося у її родині. Після виходу на пенсію батьків товариш вирішив зайнятись килимарством. Згодом до цієї справи залучив і мисткиню. Спершу вона неохоче ставилась до такого ремесла, але згодом захопилась ним. Тим паче, що воно їй вдавалось як по маслу:
«Ткацьке мистецтво мені далось дуже легко, бо я з малечку вишивала. А якщо ти їдеш на одній машині, то будеш і на другій їхати»,- каже майстриня.
Пані Катерина показує свої запаски - різнокольорові квіти, квадратики та хвильки на зеленій чи червоній основі. Далі показує вишиванки. На будь-який смак та колір, для дітей та дорослих. Майстриня каже, що вишила так багато сорочок, що якби сіла їх рахувати, то швидше б втомилася, аніж дізналась точну кількість. В її колекції і батькова вишиванка, яку він носив ще в юності, і материні хустки та скатертини. На спинці дивану стоять розшиті подушечки, поблизу шафи - дві ляльки у вишитому строї. На обох - весільний одяг наречених. Про їхній продаж немає й мови, адже вони є пам'ятними для рукодільниці: одна належить молодшій донечці пані Катерини, інша - подарунок учениці. На стільці біля вікна - вироби з бісеру: браслети, брошки та намиста. Це роботи онучки Катрусі. Щоправда, серед них є й одна з давній робіт рукодільниці.
Ляльки у народних строях роботи пані Катерини
Колись мисткиня любила виплітати різні узори, зараз надає перевагу роботі з полотном. Правда, каже, що із цим ремеслом є труднощі: зараз складно знайти хороші нитки для виробів. В Україні їх не виготовляють, а те, що привозять з-за кордону - неякісне.
«А навіщо комусь цим займатись, якщо можна провернути бізнес: за кордоном купити продукцію, а тут продати втричі дорожче. А іншого виходу й немає: коноплі садити тепер не можна, мак не можна, льон ще хіба залишився. Колись збирали коноплю, клали у воду, камінням прикладали, щоб вона відмокала. Далі в темниці була ломанка. Ломали коноплю, тріпали, потім пряли і на верстаті робили полотно. Згодом, те полотно на березі водойми ще потрібно було відбілювати», - каже пані Катерина.
Вишиванки, рушники, образи та запаски - усі вироби майстриня виготовляє для душі або на подарунок. Якщо ж поцікавитись, чим пані Катерина пишається найбільше - у відповідь лише сміх, адже кожна робота для неї безцінна та улюблена.
Фото авторів