Вдруге до цієї проблеми польські політики повернулися через 22 роки: 6 грудня 2012 року депутат Мирон Сич виступив з ініціативою, аби акцію “Вісла” засудив Сейм.
Для більшості необізнаних з історією минулого століття слово “Вісла” асоціюється з назвою ріки, що розділяє Польщу з півночі на південь. Для українців, які мали нещастя весною-літом 1947 жити на території південно-східних повітів відновленої після війни Польщі, це слово ділить життя на “до” та “після” 28 квітня.
Саме в цей день шість дивізій польського війська, підсилені солдатами Корпусу громадської безпеки та іншими допоміжними службами, оточили українські села. Добра підготовка операції дозволила швидко виконати непросте з логістичної точки зору завдання – виселити з рідних хат понад сто сорок тисяч українців, а потім їх розсіяно розселити в іншому кінці Польщі, на північному заході. Офіційною причиною масштабної депортації називалася боротьба проти УПА, хоча в таємних документах чітко зазначалася її справжня ціль: “остаточне вирішення українського питання в Польщі”. Неофіційно польські комуністи давали зрозуміти своїм землякам, що операція — відплата українцям за вбивства поляків в роки Другої світової. Таким чином маргінальна політична група, яка волею Москви стала після війни владою, намагалася здобути симпатії суспільства.
3 серпня 1990 року сенат Польщі своєю ухвалою засудив акцію “Вісла”. Таким чином демократичні політики хотіли усунути запроваджений нею поділ громадян країни на два сорти. “Зважаючи на наявність українців в Польщі, – читаємо в заяві, – особливого значення набирає взаємне пізнання, порозуміння та поєднання поляків та українців... Сенат Речі Посполитої засуджує акцію “Вісла”, в якій було застосовано притаманний для тоталітарних режимів принцип колективної відповідальності”.
Вдруге до цієї проблеми польські політики повернулися через 22 роки — 6 грудня 2012 року. Депутат Мирон Сич (єдиний обранець українського походження в парламенті) виступив з ініціативою, аби акцію “Вісла” тепер засудив Сейм, як більш представницький орган польського суспільства. Текст підготовленої ним заяви досить близький до Сенатської ухвали 1990 року. “Польський парламент, – йдеться у проекті документа, – вважає, що акція «Вісла» було порушенням основних прав людини. Під час цієї акції було застосовано принцип тоталітарної системи про колективну відповідальність, яка ніколи не може бути основою для політики демократичної держави”. Проте обговорення заяви, яке відбулося минулого тижня в комісії національних та етнічних меншин засвідчило, наскільки ситуація змінилася за ці роки. Іноді складалося враження, що час рухався не вперед, а назад — в глибокі комуністичні часи.
Депутат двох каденцій сейму Мирон Сич, напевно, не чув стільки звинувачень на адресу своєї особи відтоді, коли не стало сумнозвісної ПНР. “Син бандерівця” – звучало в той час як прокляття, нащадок “ворога народу” не мав шансів для повноцінної реалізації в суспільстві, керованому комуністами. З часу падіння диктатури минуло понад двадцять років, і ось поважний політик, голова парламентської комісії національних меншин знову чує, що метою підготовленої ним заяви є відбілити “злочини” свого батька, вояка сотні “Месники”, яка оперувала на теренах Закерзоння.
Проте не тільки звинувачення сина за дії батька нагадували поворот у “світле минуле”. Акцію “Вісла” знову намагалися виправдати польськими жертвами польсько-українського конфлікту в роки Другої світової. Знову, як в далекому 1947 році, зазвучали слова “відплата за злочини українців”. І що найбільш дивно: цього разу давню риторику комуністів використовували не їх ідейні послідовники, а члени правої польської партії “Право і справедливість” та так звані “кресов’яки” (представники організацій, що об’єднують поляків-вихідців із Галичини та Волині), які теж були жертвами комуністичного режиму.
Обговорення перетворилося в чудернацький театр абсурду, де польські праві ревно виступали за “правоє дєло Сталіна”. Понад двадцять років досліджень українських та польських науковців (двоє з них – Гжегож Мотика та Євген Місило – брали участь в роботі комісії), де чітко описано мету, завдання, методи, якими здійснювалася злочинна операція, стали раптом не потрібними.
Їх з легкістю замінила “експертна” оцінка одного з учасників обговорення Яцека Вільчура: “Вісла” була не злочином комуністів, а національною польською справою, необхідною, аби “врятувати Польщу від встановлення фашистської диктатури УПА на терені 19 її повітів”. Для підтвердження своїх тез кресов’яки покликалися на цитати з книг “українського” “історика” Віктора Поліщука — того самого, якого видає великими накладами ще один любитель українського минулого Вадим Колісніченко.
Депутат від ПіС Марек Аст наголошував, що не може бути жодного засудження акції “Вісла” без засудження “геноциду польського народу, вчиненого УПА на Волині в 1943 році”. Його колега по партії депутат Арцішевська застерігала, що така заява може розділити польське суспільство, тому що досі належно не вшановано пам’яті жертв українців, а винною в акції “Вісла” є саме УПА.
Опонуючи їм, присутні на засіданні представники української громади Мирослав Чех та Петро Тима (голова Організації українців Польщі) намагалися звернути увагу на те, що мова не йде про польсько-українські стосунки, а про репресії польської комуністичної влади проти своїх же громадян української національності.
Гаряча дискусія, рівень якої часто сягав “висот” українських ток-шоу, тривала дві години. Її результатом все ж стало спрямування заяви на розгляд Сейму. “За” проголосували дев’ять членів комісії, “проти” – 4 депутати від ПіС.
Але справжні суперечки довкола цієї теми, як і інших тем минулого українців та поляків, нас чекають наступного, 2013 року. На жаль, це будуть суперечки політиків, а не істориків, часто навіть з цілковитим ігноруванням результатів історичних досліджень.
Тож, напевно, “Вісла” й далі ділитиме. Але хочеться вірити, що ділитиме не українців і поляків, а тих, хто розуміє необхідність засудження злочинів комуністичного минулого і тих, хто не готовий до цього.