Останніми роками доводиться часто чути про те, що шалений ритм життя, неймовірні навантаження та інтенсивність розумової праці ведуть до своєрідного вигорання. Цікаво, що найчастіше люди говорять про ефект вигорання, але всіма способами намагаються уникати означення «вичерпатися». Звичайно, не розрахувавши своїх сил і потенціалу, можна психологічно «вигоріти». Однак зазвичай ідеться про вичерпання. Вичерпується особистий потенціал. Так само як фізичні сили, можуть вичерпуватися ідеї і навіть ідеології. Правда, з ідеологіями складніше. Тому що навіть у найбільш дискредитованої ідеології зазвичай знаходяться віддані адепти, готові до останнього її захищати. Тим більше вичерпують себе певні тактики і технології. Але про все це по черзі.
Для того щоб наочно уявити, як відбувається «вичерпання» ідеологій, потрібно розібратися в механізмі їхньої дії на маси. Відомо, що найбільш масові ідеології працюють за принципом віри. Віри у світле комуністичне майбутнє, нацистський порядок, справедливість фашистської держави, націократію тощо. Усі вони на шляху до омріяного «світлого» майбутнього передбачали не тільки дику «амортизацію» свого населення, але й масові людські втрати. Різноманітні «вороги народу», буржуазія, експлуататори, «расово неповноцінні», «етнічні зайди», ідеологічні противники та «шкідники» підлягали фізичному знищенню. Звідси «червоний терор», Голодомор, Голокост, етнічні чистки, система ГУЛАГу і нацистські концентраційні табори. Як не дивно, усі ці багатомільйонні вбивства здійснювалися «заради» удосконалення суспільства й ощасливлення решти людства. Грубо кажучи, щоби краще жити, людина мусить ліквідувати всіх, хто їй у цьому заважає.
Для маси народу, яка жила у вкрай несприятливих обставинах, ідеологи спритно знаходили «винуватців» усіх їхніх бід та негараздів. «Винуватцями» оголошувалися цілі суспільні класи, етнічні групи і народи, інакодумці, політичні противники й ті, що сповідували іншу віру. Далі їм малювали найпривабливішу картину майбутнього і пояснювали, що якщо не усунути «ворогів», світле і справедливе майбутнє не настане. Так здобували собі не тільки згоду мас на вбивство мільйонів, але й забезпечували їхню безпосередню участь у масакрі. Тільки так порівняно невелика групка людей могла тримати маси в покорі, направляючи кінетичну силу народу на сам народ.
У цій нехитрій комбінації основній масі відводилася роль віслюка, перед мордою якого повісили соковиту морквину. І так цей віслюк з усіх сил, не зважаючи на своє підневільне становище і страшні втрати, тягнув воза з функціонерами й ідеологами чергового кривавого режиму в їхнє світле майбутнє. Морквина часто міняла назву. То вона називалася комунізмом, то Третім Райхом, а то й націократичною Українською Самостійною Соборною Державою. Не лякайтеся цього порівняння. Тут нема наміру поставити знак рівності між СРСР, Третім Райхом та УССД. Проте механізми дії ідеології та методи досягнення поставленої мети майже ідентичні.
Як віслюк, за легендою, зосередившись на морквині, ніколи нею не поласував і не пізнав радостей звичайного віслючого існування, так і будівничі комунізму та нацистського Третього Райху або борці за націократичну українську державу не відчули задоволення від щоденного життя. Тим більше не відчули цього задоволення ті, кого хотіли ощасливити. Оскільки процес ощасливлювання супроводжувався терором, масовими розстрілами, тортурами, напівголодним існуванням, дикою експлуатацією, постійною загрозою життю, відсутністю або обмеженням прав і свобод.
Важкі періоди затягувалися, а просвітку не було видно. Тому й не дивно, що навіть під найважчим ідеологічним гнітом були ті, хто мислив критично. Кому обіцяна морквина не затулила світу. Такі люди не тільки аналізували своє становище, але й порівнювали його з життям в інших, демократичних, суспільствах. Для них дисонанс між проголошуваними високими ідеалами і реальним життям ставав дедалі очевиднішим. А конфронтація між намірами і дійсністю починала «вичерпувати» ідеологію. Показувати її марність та нежиттєвість.
Образно кажучи, в якусь мить віслюк відірвав свій погляд від морквини і зауважив своє нікчемне становище. У цей час ідеологічній обслузі влади вкрай потрібно було знайти нові, ще вищі ідеали, щоб відвернути увагу звичайних громадян від дійсного стану речей. Проголошуючи щоразу вищі ідеали, зосереджуючись на абстракціях, недолугій українській владі напрочуд легко вдавалося уникати відповідальності за розруху, безробіття, відсутність соціальних гарантій, злодійство, виштовхування людей у вимушену трудову еміграцію. Українська політична й управлінська номенклатура у спілці з олігархами, які з’явилися через несправедливу приватизацію та «схематоз», легко повісила перед умовним віслюком нову морквину. Цього разу у вигляді державної незалежності України.
Дійсно, державна незалежність України – це велике благо для українців. Це омріяний багатьма поколіннями ідеал. Але ще важливішим є реальне наповнення цього ідеалу. Незалежна Україна мала стати надійним захистом для всіх українських громадян. Вона мала гарантувати гідні умови для життя, працю, свободи, справедливий суд і рівні можливості. Нічого подібного той покруч, проголошений 1991 року комуністичною номенклатурою за підтримки націонал-романтиків, не мав. Україну, починаючи з 1991-го, можна назвати свого роду порожнім симулякром. Державою для чиновників, політиків і багатіїв, що зуміли поживитися народною власністю. Державою, яка зняла з себе будь-які зобов’язання перед громадянами.
Різноманітні політичні ділки зуміли переконати громадян, що вони не мають права нічого вимагати у держави. Що держава сама собою цінність. Що, вимагаючи від держави виконання її зобов’язань і прямих функцій, вони наражають її на небезпеку. Що вона слабка, візьме і розвалиться. Зіштовхнули між собою лобами цілі регіони, протиставили їх один одному. І не на ґрунті обрання нової моделі держави, а на підставі розбіжностей у трактуванні історичного минулого. Самі ж під цей шумок невпинно грабували ресурси цієї держави, а награбовані капітали виводили за кордон в офшори. Залишаючи по собі економічну руїну.
Робітники сходу і півдня України працювали в нелюдських умовах за копійки. На заході взагалі втратили роботу, оскільки великі підприємства розвалилися. Тихий голос звичайного робітника про «ковбасу», а насправді хліб насущний, зробили найбільш негативним мемом. Затаврували як бездуховний і примітивний спосіб мислення. Самі ж себе не обділяли. Прив’язали нову морквину на патичку і змусили тягнути жили на новопосталих феодалів. На горлопанів, що пускали дим в очі псевдопатріотичними промовами. Дивно, але не тільки «пролетарі» зі сходу змирилися зі своєю роллю віслюка. «Західняки», щоб вижити і не бути тягарем для своєї держави, масово рушили на заробітки до Італії, Іспанії, Португалії. З надією, що повернуться, коли в Україні нарешті налагодиться ситуація.
Ситуація не налагодилася. На Заході пряма дорога потрапити у владу й надалі пролягала через історичну риторику. «Бандера прийде – порядок наведе» – проголошували «свободівці». І ставали владою. «Наш пріоритет – українська мова і культура» – заявляли письменники і ставали народними депутатами. А ще ціла когорта брехунів й аферистів, що обрали собі за професію націоналізм і патріотизм. Зустрівшись у Верховній Раді зі східними «прагматиками» у вигляді «червоних директорів» та «бізнесменів», вони разом утворили міцний політичний симбіоз. Так українська соціальна держава взагалі перестала бути можливою. Відтоді «східняки» й «західняки» вивішували перед своїми віслюками різні морквини. І розтягували їх у різні боки.
Своєрідне прозріння почало приходити після п’ятирічного правління «наших» після Революції гідності. Це правління показало, що кланово-олігархічна система нікуди не поділася. Навпаки, вона ще більше укріпилася і змімікрувала до того, щоб вважатися українською національною державою. Вона опиралася реформам, гасила тиск Заходу щодо проведення реформ і навіть не збиралася міняти внутрішні стандарти життя.
Дивовижним чином українські виборці прозріли і, не змовляючись, вирішили шляхом голосування змінити старі політичні та управлінські еліти. Говорити, що з цього вийшло – поки рано. Одне зрозуміло, що всім політикам старої дати, незалежно від окрасу, які творили й обслуговували кланово-олігархічну систему, та їхнім трубадурам треба сказати «до побачення». Треба попрощатися з Кравчуком, Кучмою, Порошенком, Медведчуком, Тимошенко, Льовочкіним та Бойком. А також обов’язково з Ахметовим, Пінчуком, Фірташем, Коломойським. З їхньою медійною та інтелектуальною прислугою. З псевдопатріотами та псевдонаціоналістами. З комуністами та «опезежистами».
Нашою ідеологією має стати не якась поросла мохом історична ідеологічна доктрина, а розуміння того, що щастя, добробут і безпека кожного громадянина – це пріоритет держави. Що не громадяни для держави, а держава для громадян. Що держава – це не так апарат насильства, як продукт суспільного договору та механізм гарантій і безпеки. Що далі прив’язаною морквиною на палиці не відбутися. Віслюк втомився, але не вичерпався. Вичерпалася система та її гравці.