Сама ідея вистави доволі цікава й актуальна: висміяти низькопробну попсу на вітчизняній естрадній сцені... Уособленням такої халтурної естради й став титульний герой Вадим Вадимко, ім’я котрого викликає недвозначні асоціації.
Давно не доводилося відвідувати так звані народні театри. Уже понад 20 років. Це у буремних вісімдесятих, коли народжувалася «пєрестройка-гласность», закладалися основи громадянського суспільства, формувалися шляхи демократичного розвитку, непрофесійний театр виявився для нас ковтком свіжого повітря. Саме на його сцені ми, діти доби застою, затуркані комуністично-пропагандистською сценографією, вперше побачили ще несміливі, але обнадійливі спроби критично поглянути на «соціалістичну дійсність». Згадати хоча б «Качине полювання» Олександра Вампілова, «Дальше... дальше... дальше!» Міхаіла Шатрова, «Дракон» Юрка Винничука…
Народні театри поступово готували глядача до зовсім іншого сприйняття театрального мистецтва. Вони ставали осередками формування нової, пострадянської людини. У Львові були театр Радара, театр Озерова, Театр ленінського комсомолу... Та особливе місце займав у цьому секторі експериментальний театр «Мета», вже хоча б тому, що був єдиним україномовним аматорським театром на весь «бандерівський» Львів. Саме на його виставах – «Соборі» Гончара, «Вертепі» Шевчука, «Мині Мазайлі» Куліша – збиралися ті, так звані «національно-стурбовані» громадяни, котрі згодом підуть на львівські мітинги, демонстрації протесту, заснують «Просвіту» й Рух, стануть генератором створення Незалежної України.
До чого я роблю весь цей патетичний вступ? Виключно для того, щоб пояснити, що для людей мого покоління народний театр був об’єктом культовим. Ні вади режисури, ні примітивність гри акторів, ні бідненькі декорації не могли нам зіпсувати враження від самого явища. На всі ці недоліки ми намагалися дивитися крізь пальці, усвідомлюючи ледве чи не месіанську суть Народного Театру.
Але це було тоді, у ті «грізні часи». А який же тепер сенс в існуванні народних театрів, коли всі ці гострі проблеми можна за бажанням підняти і на професійній сцені? Аби дати собі відповідь на це запитання, я вирішив спробувати це нове-старе мистецтво, так би мовити, на зуб. У цьому мені допомогла дружина, котра радісно мені повідомила, що отримала квитки на виставу “Вадим Вадимко” львівського народного театру “З вулиці на сцену“.
Сама ідея вистави доволі цікава й актуальна: висміяти низькопробну попсу на вітчизняній естрадній сцені. Спрямувати стрілу критики на різноманітні «фабрики зірок», котрі, нібито беруть якесь г…, закладають його у яскраву обгортку й успішно продають мільйонам невибагливих слухачів. Уособленням такої халтурної естради й став титульний герой Вадим Вадимко, ім’я котрого викликає недвозначні асоціації.
Зразу ж почну з вад вистави, яка відбувалася на сцені Першого українського театру для дітей і юнацтва. По-перше, почалась вона із недопустимим (як для аматорів) запізненням. По-друге: зрозуміло, що актори на сцені «не дотягали». Я ж намагався пригадати 80-ті й вбрати собі на носа ті рожеві окуляри, які б ретушували акторські вади, притаманні народним театрам. Але чи багато було в залі людей, котрі володіли такими «окулярами»? Очевидно, що у театральних естетів, не звиклих до аматорських вистав, брак майстерності викликав неабияке роздратування. Утім, це їхні проблеми, знали, на що йшли.
Для мене так і залишилася незрозумілою задумка режисера І.Ониська, яка стосувалася мовно-рольового розподілу. Російською чомусь розмовляли головні персонажі спектаклю: Продюсер і Звукооператор, а ще – багата дівчинка, що марила естрадною сценою, хоч не мала жодних вокальних задатків. Україномовними виявилися: передовсім утікач з психлікарні Вадим Вадимко; Лікарка й Санітари закладу, які мало чим відрізнялися від пацієнтів; провінційна Дівчинка, котра марно шукала застосування своєму чудовому голосу, і різноманітні екзальтовані Хлопчики та Дівчатка. Можна припустити, що режисер хотів цим продемонструвати, що шоу-бізнес перебуває у руках російськомовних. Ну, наскільки я знаю, це не зовсім відповідає дійсності. А з другого боку, хіба ж у цьому проблема?
Впадають у вічі певні натягнутості сюжету. Зокрема те, як Продюсер, згадуючи театральну молодість, пояснює, чому покинув сцену і режисерську роботу. Виявляється головне лихо – це неуважні глядачі, котрі дозволяють собі на виставах пити пиво та спілкуватися по мобільному. Таке обґрунтування, як на мене, виглядає доволі непереконливим. Не надто опрацьованою залишилася також сюжетна лінія з провінційною дівчиною-співачкою…
А що найбільше не сподобалося у виставі – це знущання над головним персонажем та його прототипом. Звичайно, піднята проблема доволі гостра й злободенна. Дуже добре, що творці вистави її підняли й висміяли. Але чи варто було при цьому вдаватися до низьких, просто таки тваринних жартів над Вадимом Вадимком? А виправити цю ваду було б надзвичайно легко – лише позабирати всі знущальні моменти з вистави, залишивши тільки дійсно слушні й тактовні дотепи. Ну, можливо, в залі стало б після цього на кілька реготів менше, але ні сюжет, ні гострота від цього жодним чином не постраждали б.
Що ж було позитивного? Доволі непогано виглядало сценічне оформлення, чудовий музичний супровід. Майже професійно зіграв свою роль титульний герой Вадим Вадимко. Режисеру вдалося репрезентувати глядачам кілька цікавих знахідок. Чого лише вартує несподіване й ефектне перетворення санітарки психлікарні в співачку Руслану.
Тож загалом вистава залишила позитивне враження. Сподіваюся, це не спричинено виключно моєю ностальгією за часами розквіту народних театрів. Але чи значить це, що нам знову потрібні народні театри?
Фото зі сайту: https://andr1y.lviv.ua/wp-content/gallery/vadym-vadymko/img_0403.jpg