Якщо взяти сумарну кількість жертв серед мирного населення за перший період світової війни (1939-1941), то у Західній Білорусії й Західній Україні вона у 3-4 рази перевищувала число жертв у німецькій зоні окупації Польщі – причому нагадаємо, що радянська зона окупації була майже удвічі меншою за німецьку зону. Не дивно, що за таких обставин серед народів СРСР з’явився новий жанр молитви: молитви про війну. Галицько-єврейський варіант цієї молитви звучав так: аби той (Сталін) уже собі пішов, аби той інший (Гітлер) взагалі сюди не приходив, аби ті (польська влада) уже не верталися, й аби ми тут усі лишилися.
Казав і казатиму: якщо складати уяву про Україну лише на підставі того, що показують по телевізору і пишуть у газетах, то не можна позбутися враження, що в Україні є тільки один сусід, і цим сусідом є Росія. Кількість інформації, що доходить до нас про інших сусідів – Білорусь, Румунію, Угорщину чи Словаччину – є відчутно меншою. А Польща у такій констеляції виглядає як малозначна другорядна країна – десь там у районі Мексики, а не зразу за нашим західним кордоном.
Образ нашого мас-медіального простору помагає мені з’ясувати, як виглядає наша історична пам'ять, яка, до речі, формується не під впливом того, що ми вчимо у школі, а того, що ми бачимо у телесеріалах і читаємо у пресі. В українській історичній пам'яті Польща займає стільки само місця, скільки у мас-медіях. Я не можу це кваліфікувати інакше, як вираз провінціалізації України, яку ми всі успадкували по Радянському Союзі і які досі залишається його найтривкішою спадщиною.
Ця політика провінціалізації України мала подвійну але взаємнопов'язану мету: а) показати, що Україна не може існувати інакше, як у зв’язку з Росією б) знищити пам'ять про те, що Україна й українські землі були колись часткою західного світу – а тому можуть чи мають право «повернутися на Захід».
Польський чинник відігравав тут особливу роль. Як колись дуже добре це сказав відомий візантолог Ігор Шевченко: «Захід приходив в Україну у польському контуші». Історично, вплив Польщі на Україну старший, аніж Росії, й тривав довше – від моменту хрещення Русі аж до Другої світової війни. Це власне Друга світова війна, яка докорінно змінила історію України, а разом з нею й українську історичну пам'ять.
Сьогоднішня наша виставка – це ще одна спроба нагадати нам про європейський вимір української історії. Бо, згідно з цим виміром, Друга світова війна почалася в Україні не 1941 р., а 1939 р. Можливо, 1939 р. менше справив вплив на Тулу чи Владивосток – хоча не маю сумніву, що доброму історикові вдалося показати, як початок війни вплинув на глибинку Росії. Але Львів опинився у самому центрі цих подій.
Про характер цих подій найкращу уяву дає статистика: якщо взяти сумарну кількість жертв серед мирного населення за перший (1939-1941) період світової війни, то у Західній Білорусії й Україні вона у 3-4 рази перевищувала число жертв у німецькій зоні окупації Польщі – причому нагадаємо, що радянська зона окупації була майже удвічі меншою за німецьку зону.
Не дивно, що за таких обставин серед народів СРСР з’явився новий жанр молитви: молитви про війну. Тодішня їхня ситуація здавалася наскільки нестерпною, що, складалося враження, мов тільки війна зможе принести звільнення від неї. Галицько-єврейський варіант цієї молитви звучав так: аби той (Сталін) уже собі пішов, аби той інший (Гітлер) взагалі сюди не приходив, аби ті (польська влада) уже не верталися, й аби ми тут усі лишилися.
З цієї молитви справдилася лише одна частина: польська влада справді сюди вже ніколи не повернулася. Щодо інших частин, то Сталін виселив поляків, Гітлер винищив євреїв. А в сумарному випадку обоє перетворили західноукраїнські землі з частини Центральної у частину Східної Європи: з однорідно-корінним населенням-більшістю та великими вкрапленнями росіян й російськомовного населення – і, відповідно, короткою російсько-українською пам’яттю, в якій нема місця для поляків, євреїв, галицьких чехів і німців, караїмів та ін.
Наша виставка є спробою відродити пам'ять про це недавнє минуле. Не буду переповідати Вам її зміст: краще раз побачити, аніж сто разів почути. Єдине, що хочу сказати тут: ми, українські й польські історики, намагалися, наскільки це можливо, дати слово якнайбільшому числу голосів з минулого – українцям і полякам, євреям і німцям, росіянам та іншим переселенцям з-за Збруча. Залишаємо Вам, нашим сучасникам, самим робити висновки.
У такий спосіб ми хочемо вчити Вас і самих себе відповідальної історії. Відповідальної не у тому сенсі, що історія має відповіді на всі запитання і може вчити на помилках минулого. Життєва мудрість говорить, що люди рідко коли двічі роблять ті самі помилки – як правило, вони роблять їх три і більше рази. А відповідальної у тому сенсі, що (на відміну від теперішнього українського уряду й його міністра освіти) треба мати мужність брати відповідальність на себе і за найкращі, і за найганебніші сторінки своєї історії.
Приклад такої відповідальності продемонструвала львівська громада і львівська влада пару років тому, коли змогла помиритися з Польщею і поляками навколо Личаківського цвинтаря, попри сильні взаємні образи й гіркі спомини.
Історичне примирення ніколи не може бути одноразовим актом. Не пам’ятаю, хто першим це сказав, але сказав мудро про те, що примирення з історією – це як їзда на велосипеді: як тільки перестаєш крутити педалями, зразу з нього падаєш. Відповідно, наша спільна виставка є ще одним внеском у те, щоб зробити польсько-українське примирення тривалим і невідворотним. Окрім добросусідських відносин, від цього залежить ще й європейське майбутнє України. Бо сучасна Європа постала власне з таких примирень: французько-німецького, німецько-польського, внутрішньоіспанського і т.д.
Після польсько-українського примирення на черзі стоїть примирення. українсько-українське. Ми маємо надію, а також намір, – і просимо у цьому підтримати нашу львівську владу – щоб нашу виставку демонстрували не лише у Варшаві, Вроцлаві та Кракові, але й у Києві, Харкові, а навіть Донецьку. Інакше, без таких спроб, ми можемо випасти з історії. А це значить, що наше майбутнє може залишитися під великим знаком запитання.
Львівська міська рада, 2 липня 2010 р.