Американський книжковий ринок, на відміну від більшости європейських країн, загалом дуже закритий для художньої літератури у перекладі з інших мов. Сумна статистика, що перекладна література забирає усього 3% від річної кількости назв книжок, виданих в Америці.
ZAXID.NET продовжує серію інтерв’ю з людьми, які безпосередньо пов’язані зі справою популяризації української літератури у світі, тобто з перекладачами. Раніше було опубліковано розмови з москвичкою Єлєною Марінічевою, перекладачкою на чеську Ритою Кіндлеровою, перекладачем на угорську Ґабором Кьорнером, перекладачем на фінську Ееро Балком. Дійшла черга й до розмови з людиною, котра транслює українську літературу на найпопулярнішу в світі мову – Віталієм Чернецьким.
- Як розпочалася ваша перекладацька діяльність? Який текст Ви переклали першим?
- Усним перекладом я почав займатися під час першого року навчання в Америці як студент за обміном (що сталося цілком несподівано для мене, студента філфаку МГУ без будь-якого блату). Це був 1990-й рік, і я перекладав під час виступу відомого російського економіста часів перебудови, Станіслава Шаталіна. Мій перший друкований переклад вийшов 1992 р.; це був переклад з російської есею Едуарда Шеварднадзе, що він надіслав до публікації у американському науковому часописі Slavic Review. Перший переклад «для душі» зробив кількома роками пізніше, це було оповідання московського письменника Євґєнія Лапутіна «Рецепти безумства». Переклад було надруковано 1995 р. у літературному часописі «Five Fingers Review» у Сан-Франциско.
- Ви перекладаєте в кількох напрямах: із української та російської на англійську, з англійської на українську. Не складно постійно змінювати мову, на яку перекладаєш?
- Вже близько десяти років я здебільшого перекладаю з української на англійську. З російської продовжую перекладати хіба що тексти окремих сучасних поетів, чия естетика і тематика є особисто близькими для мене. Переклади з української на російську та з російської й англійської на українську – це радше винятки, коли я хотів підтримати конкретні проекти на прохання авторів або упорядників антологій або спеціальних чисел періодичних видань. Однак роки перекладу з російської на англійську стали для мене доброю школою у вибудові стилю і стратегій перекладу.
- Ви перекладаєте англійською чимало поезії і з української, і з російської. У багатьох перекладознавчих підручниках (чи то радянських, чи то західних, чи то українських) часто пишуть, що перекладати поезію має поет. Що Ви думаєте стосовно такого твердження?
- Як, мабуть, чи не більшість підлітків, свого часу я написав досить багато поезій. Загалом я не дуже пишаюся тими текстами і не пробував їх друкувати, але сам процес народження поетичних текстів був абсолютно автентичний. На жаль, як тільки мені виповнилось двадцять, натхнення у створенні власних поетичних текстів кудись зникло, і повертається дуже рідко. Отже, переклади стали моєю головною поетичною практикою.
Зрозуміло, перекладати поезію на мову, що не є твоєю рідною, це певною мірою нахабство, але мені свого часу дуже пощастило мати нагоду співпрацювати з багатьма сучасними американськими поетами для антології новітньої російської поезії під назвою «Crossing Centuries», що вийшла друком 2000 р. Підрядники готував я сам, а потім з деякими з поетів ми обмінювались чернетками перекладу через Інтернет, а з деякими просто сідали за кавою чи за кухлем пива і відшліфовували переклади за кілька годин інтенсивного обговорення. Найбільш плідною, мабуть, була кількаденна співпраця з поетом з Сан-Франциско Аароном Шуриним, саме за пивом у одній старій нью-йоркській кнайпі. Успіх тих спільно підготовлених перекладів і набутий досвід надали мені більшої сміливости у подальших проектах.
- Якщо говорити про представленість української літератури на американському ринку, то вона буде зовсім нечисленною. Які, на Вашу думку, мають бути перші кроки, щоби змінити цю кепську ситуацію?
- Американський книжковий ринок, на відміну від більшости європейських країн, загалом дуже закритий для художньої літератури у перекладі з інших мов. Сумна статистика, що перекладена література забирає усього 3% від річної кількости назв книжок, виданих в Америці, навіть прислужилася до створення Інтернет-ресурсу саме за такою назвою, Three Percent. Іноді з'являється несподівана мода на окремих письменників, як, наприклад, нещодавно це сталося з Роберто Боланьо, на жаль, вже після його смерті. Також є усталена індустрія нових перекладів старих класиків європейських літератур, як, скажімо, російської літератури XIX ст. Такі країни, як Франція, Нідерланди, чи навіть Словенія, а останнім часом також Румунія активно підтримують фінансово та організаційно літературні переклади й іншу промоцію своєї національної культури у англомовному світі на державному рівні. Зрозуміло, було б чудово, якби Україна мала аналогічну установу. Але навіть у випадках країн, що мають добре продуману програму промоції своєї національної культури в англомовному світі, це копітка, часом невдячна справа. У випадку ж України це винятково голий ентузіазм самих перекладачів.
- Втім, схоже, певні зрушення таки є. В 2008 році вийшла чудово антологія європейської поезії – New European Poets. Україна була представлена в ній кількома поетами. Та й в американських часописах також можна натрапити на перекладну українську поезію. Отже, з поезією, схоже, справи йдуть непогано?
- Знову ж таки, ці зрушення – наслідок зусиль окремих ентузіастів, як-от Аскольда Мельничука, одного з небагатьох англійськомовних письменників українського походження (і також чудового перекладача з української), що завоював серйозну репутацію у американському літературному середовищі. Мельничук довший час був головним редактором впливового бостонського часопису Agni, і саме за часів його редакторства там з'явилося багато текстів, перекладених з української. Певною мірою також допомогла мода на Східну Європу серед американської інтелектуальної молоді від початку 90-x, хоча вони переважно дивилися на Прагу і Берлін як джерела натхнення. Втім, я б не казав, що із виданням перекладів української поезії справи йдуть дуже успішно. Просто через те, що видання поезії не так закомерціалізоване, як видання прози, цей світ не настільки закритий, і в ньому легше зустрітися із приязним ставленням місцевого літературного світу.
- Інша справа – проза. Оті кілька книг, які з’явилися в Америці й Канаді, становлять увесь прозовий перекладний доробок української літератури. І в часописах нечасто можна знайти прозу. У чому тут річ? І чому ситуація так кардинально відрізняється від ситуації із поезією?
- Із короткою прозою (оповіданнями, есеями, уривками з довших текстів) справи не так вже відрізняються від стану видання поетичних перекладів, бо періодичні видання та антології дають змогу відкрити нові імена. Натомість перекладеним авторським збіркам прози або романам значно важче знайти дорогу до читача. Навіть елітні видавництва, що не зорієнтовані передусім на комерційний успіх, з пересторогою ставляться до текстів з національних літератур, з якими вони не знайомі. Винятки, як от книжкова серія Writings from an Unbound Europe у видавництві Northwestern University Press, де вийшли збірка Володимира Діброви у перекладі Галини Гринь та «Перверзія» Юрія Андруховича у перекладі Михайла Найдана, дуже нечисленні, і часто плани видавництв заповнені на багато років уперед (через це переклад «Перверзії», наприклад, вийшов з істотним запізненням).
- Розкажіть, будь ласка, як з’явилася ідея перекласти роман «Московіада» Юрія Андруховича?
- Коли я прочитав його в «Сучасності» невдовзі після публікації, я одразу відчув, як текст «промовляв» до мене. Не в останню чергу мій власний досвід московського студентського життя (а опинився я в Москві 1986 р., щойно закінчивши школу в Одесі, бо після Чорнобиля від планів вступу до Київського університету того року довелося відмовитись) спричинився до цього. Таким чином, мені дуже хотілося проаналізувати цей роман (що я зробив і у своїй дисертації, і пізніше ще раз у англомовній критичній монографії про сучасну українську та російську літературу, що вийшла 2007 р.). До того ж, мені пощастило особисто познайомитись із автором 1996 р., і ми якось одразу побачили один одного як значною мірою однодумці. Коли я запропонував йому перекласти «Московіаду» англійською, Юрко радо підтримав цю ідею, хоча пройшов певний час до того, як я мав можливість сконцентрувати зусилля над цим проектом.
- Що Вам перекладалося в романі найважче? І скільки часу працювали над перекладом?
- Тексти Андруховича загалом дуже поліфонічні, а у «Московіаді» дуже багато гри з зіставленням різних прошарків української і російської мовної практики. Деяким елементам цієї гри було дуже непросто знайти еквіваленти англійською, що були б зрозумілими читачеві, не знайомому із слов'янськими мовами.
Першу редакцію перекладу я зробив ще 2002 р.; вона забрала десь два місяці інтенсивної праці. Але по тому текст проходив кілька етапів «шліфування», коли я обговорював різні аспекти англомовного тексту із колеґами. Зокрема мені дуже допомогли відомий перекладач угорської літератури англійською, Айвен Сендерс, вже згаданий Аскольд Мельничук і на той час ще молодий аспірант, а зараз викладач українських студій у Кембриджському університеті, Рорі Финнин.
- В одному інтерв’ю Юрій Андрухович сказав, що Ви запропонували переклад видавництву і воно погодилося видати роман. Не переймалися тим фактом, що видавництво могло відхилити Вашу пропозицію?
- Коли я відчув, що переклад вже був готовий для обговорень із видавництвами, я почав активно шукати йому потенційний «дім». Зрозуміло, не обійшлося без кількох відмов. Але на щастя, саме на той час досить знане незалежне нью-йоркське видавництво «Spuyten Duyvil», що доти переважно видавало сучасну експериментальну англомовну поезію і прозу, почало активно цікавитися перекладною літературою, зокрема видало кілька книжок, перекладених з словенської i румунської. Отже, вони вже були відкриті до східноєвропейської літератури, хоча видання українського тексту, зрозуміло, було для них певною мірою ризикованим, особливо через відсутність підтримки, яку надають ті ж словенці або румуни.
- У цьому нью-йоркському видавництві вийшло вже дві книги, перекладені з української. Власне «Московіада» Андруховича й білінгвістична збірка Василя Махна в перекладі Ореста Поповича. Що це за видавництво і чи воно може стати певним промотором української літератури у Сполучених Штатах?
- Це видавництво заснував нью-йоркський поет і прозаїк Тод Тил еман, передусім щоб надати дорогу до друку інноваційним текстам сучасних американських поетів і прозаїків; саме спільна дружня праця таких відносно невеликих незалежних видавництв значною мірою утворює систему координат сучасного поетичного простору в Америці. Мені також пощастило, що п. Тилеман був одним з поетів, з якими я працював разом над перекладами для антології «Crossing Centuries» кілька років до того, і хоча він донедавна не був обізнаний з українською літературою, він поставився цілком прихильно і неупереджено до можливості познайомитися з її представниками. Оскільки видавництво базується в Нью-Йорку, місті, де завжди перетинаються світи літератур, створених різними мовами, розширення профілю видавництва із включенням перекладних текстів було цілком очікуваним. Все більш активна присутність Василя Махна у багатомовному нью-йоркському літературному житті також зробила його співпрацю з «Spuyten Duyvil» цілком логічною. Але це видавництво надалі спеціалізується передусім на сучасних текстах. Тому, якщо це справді чудовий шанс для того, щоб донести до англомовного читача тексти, написані впродовж останніх кількох десятиліть, для перекладів українських авторів попередніх епох (скажімо, того ж Розстріляного відродження) треба буде шукати інших можливостей.
- Які американські видавництва взагалі могли б зацікавитися виданням української літератури?
- Найбільше шансів, думаю, у співпраці із малими і середніми незалежними видавництвами і видавництвами при університетах. З першої групи, крім Spuyten Duyvil, я б, зокрема, відмітив «Dalkey Archive», «Open Letter» та «Archipelago Books» у прозі та «Talisman House» і «Zephyr Press» у поезії. Всі вони вже видавали книжки авторів зі східноєвропейського реґіону, від Литви до Хорватії. Також дуже цікавим проектом є «Twisted Spoon Press», що базується у Празі, але видає книжки для англо-американського ринку (зокрема вони видали англійський переклад «Галицьких оповідань» Стасюка). З університетських видавництв, в першу чергу це «Northwestern» та «Yale». Багато корисного зробили видавництва Українського наукового інституту у Гарварді та Канадського інституту українських студій, хоча вони за профілем загалом зорієнтовані на наукові видання. З більш мейнстрімних видавництв, думаю, «New Directions» потенційно є найбільш прихильним до ідеї видання українських авторів, хочa поки що вони видають лише наших сусідів, від росіянина Пєлєвіна до румуна Картареску.
- Ще одна суттєва проблема: українська перекладна література практично не рецензується у ЗМІ. Якщо рецензії і з’являються, то здебільшого в спеціалізованих виданнях. Як можна поліпшити дану ситуацію?
- Отримати рецензію на перекладену книжку у неспеціалізованих англомовних ЗМІ — це рідкісна вдача. Для мене великою приємною несподіванкою стала рецензія на англомовну «Московіаду» у лондонській «Таймс». Найчастіше про літературу і культуру згадують у контексті світових політичних новин, як у випадку цитування Шевченкового «Кавказу» в нещодавньому телевізійному репортажі з Москви, що вийшов у англомовної версії «Голосу Америки». Думаю, найбільше перспектив у спробах співпраці з блоґосферою і з напівмасовими виданнями на кшталт «Bookforum».
- В англомовному світі є кілька перекладачів української літератури. Чи підтримуєте якимось чином контакт між собою?
- Так, безперечно, ми більш-менш регулярно контактуємо між собою, зокрема коли йдеться про якісь проекти, що надаються до співпраці (передусім антології або спеціальні випуски періодичних видань). Хоча наші індивідуальні стилі і підходи до перекладу часом істотно відмінні один від одного, зазвичай це не заважає нам бути у добрих стостунках між собою. Наприклад, для того ж видавництва «Spuyten Duyvil» я зараз готую збірку вибраних поезій Андруховича, куди увійдуть тексти, підготовлені принаймні чотирма перекладачами.
- Над чим працюєте в даний момент? Що ще хотіли б перекласти?
- Для ще одного проекту поетичної антології я перекладаю кілька текстів поетів молодшої ґенерації, зокрема Ірини Шувалової та Павла Коробчука. Великий проект, що зараз на початковій стадії — «Дванадцять обручів» Андруховича. З російськомовних авторів я дуже хотів би зробити книжку вибраної поезії і прози Шамшада Абдуллаєва з Узбекистану, лідера так званої Ферґанської школи і, мабуть, найбільш яскравого представника постколоніяльного російськомовного письма. Мене дуже вражає як його тексти, написані російською, йдуть цілком у розріз із російською літературною традицією і створюють цілком непередбачувані ефекти.
Довідка ZAXID.NET
Віталій Чернецький – літературознавець, перекладач, історик кіно. Народився 1970 року в Одесі. Навчався в Московському державному університеті й університетах США. Захистив дисертацію в Пенсильванському університеті. Автор монографії про сучасну українську та російську літературу в контексті глобалізації Mapping Postcommunist Cultures: Russia and Ukraine in the Context of Globalization (2007). Український переклад книги повинен вийти незабаром у видавництві «Критика». Перекладає українську та російську літературу. Зокрема переклав роман «Московіада» Юрія Андруховича (2008). Працює професором славістики та кінознавства в Університеті Маямі в Огайо, мешкає в Цинцинаті.