Завдяки «МедіаФоруму» Львів на три дні став центром журналістики. Сюди з’їхались найвідоміші майстри пера не лише України, а й інших країн. Зокрема, на форум приїхав відомий російський журналіст, головний редактор «Русского Репортера» Віталій Лєйбін, з яким вдалося поспілкуватися і 24tv.ua.
Часто про Вас говорять, що Ви - скоріш письменник, а не журналіст і редактор гостросоціального видання. Ви погоджуєтесь з цим?
Та ні, навряд (сміється, - «24»), я все ж таки журналіст, організатор медіа.
І за освітою біолог…
Я про це багато думав. І завжди звертаю увагу на той час, коли в мене відбувалася зміна професії. Це був початок 90-тих: я вступив на біологічний факультет МДУ в 1990 році. І тоді, я це тепер розумію, якщо ти хотів працювати з істиною, а не з кар’єрою, то люди все ж схилялись до природничих наук. Тому що в радянський час вважалось, що гуманітарні науки були служницею ідеології. А потім ми дізналися, що була велика радянська гуманітарна наука, зокрема, - лінгвістика, навіть філософія, трохи підпільна, та була. І ми про це почали дізнаватись, коли впала цензура і з 1987 року стали друкувати художні твори філософські. І на курсі третьому я так вже цим захопився, що захотів змінити професію і навчитися чомусь більш гуманітарному.
Ви можете назвати себе філософом?
Напевне, ні. Хіба якщо тільки в древньому сенсі цього слова – любов до мудрості. Я дуже люблю, коли люди говорять і пишуть щось мудре. В цьому сенсі – так.
Ви і команда «Русского репортера» завжди кажете, що вчите людей розуміти різноманітні «мови» своєї країни. А як журналісту самому навчитися правильно слухати і розуміти ці мови?
Мені здається, що це взагалі не проблема.
Для цього тільки потрібно мати певну ціль, а також цікавість і уважність, й потрібно хоча б в деякій мірі любити своїх героїв і свою країну.
Так завжди, та чомусь після «перебудови» і в Росії, і в Україні, та й в інших країнах, які згодом не ввійшли в Євросоюз, з’явилась мода – не любити свою країну, зокрема – і серед журналістів. Це було з відчаю та деякої депресії, від безладу. Але це ж не питання того, що є заворушення у владі чи десь ще. Це - питання ставлення і поглядів. Якщо ти ставишся до чогось, як до свого, навіть якщо там відбувається біда, все одно ти повинен відчувати любов і бути на боці своєї культури. Як тільки у тебе це займе позицію, то все спрощується: ти одразу бачиш багато чого цікавого. А коли у тебе немає цього почуття любові, то виявляється, що скрізь щось не те ... (сміється, - «24»).
Журналісти Вашого видання часто їздять в гарячі точки і на небезпечні завдання. Як відбувається цей відбір: хто поїде?
Тут потрібно розуміти таке: як тільки Ви займаєтеся цим репортажем, і вся команда це любить, то проблема зворотна: як не пустити в гарячу точку.
|
Проблема в цьому сенсі полягає в тому, як зробити хороший репортаж із спокійного місця, про мирне нормальне життя. Бо зазвичай не виникає проблеми, як зробити хороший репортаж з місця гострого конфлікту. Там сам конфлікт тобі дає матеріал, і якщо ти уважний, то ти впораєшся. І в цьому сенсі, звичайно, всі хочуть на конфлікт. |
Деякі співробітники проходили курси з безпеки в гарячих точках, деякі мені дзвонили і говорили, що «хочу туди-то». Багато хто навіть сам готує поїздки, як, наприклад Андрій Молодих. Він зараз активно готує сирійську поїздку, все-таки дозволено, мабуть, поїхати, хоча, не дуже хочеться. Тому що одна справа, коли ти з армією знімаєш окремі кадри, і інша - коли ти зовсім один і можеш потрапити в не зовсім підходящу історію. У цьому випадку пишучий журналіст - це, можливо, навіть небезпечніше, ніж з камерою.
Я пам'ятаю, під час Грузино-Осетинської війни у нас було кілька команд по різні боки барикад: у нас було 2 осетинських репортажі, один з Абхазії, з переходом кордону, і дві команди у нас були з боку Грузії.
До речі, тоді поїхала й Марина Ахмедова (журналіст «Русского Репортера. Вона навіть сказала «Якщо ви мене не відправите від редакції, я поїду сама». На щастя, вона поїхала тільки в Тбілісі.
А інша команда - Ігор Найдьонов і фотограф Сергій Копилов - переходили фронт з боку Грузії з піднятими руками. Вони потрапили під дуже сильний обстріл, якраз там, де були російські миротворці, вже навіть було не зрозуміло, під чий саме обстріл вони потрапили: вони там добу сиділи і не виходили на зв'язок. Було не дуже вдало: ми їх втратили на добу і дуже турбувалися.
Часто говорите журналістам «туди не їдь», «краще не треба»?
Та я постійно їм про це кажу, весь час їх стримую. Я вважаю, що репортер - це не той, хто божеволіє і проявляє неймовірну хоробрість. Є прекрасні і професійні люди, такі як Юрій Козирєв: він працював для нас в Південній Осетії і для Time, він 10 років в Іраку просидів і не був поранений жодного разу. Саме це є високим професіоналізмом. По-перше, у нього є чуття небезпеки, а по-друге, він ніколи не піде заради одного кадру туди, де може піддатися невиправданому ризику. Тому люди, які працюють у гарячих точках - дуже стримані. А людей, які хочуть геройствувати, взагалі нікуди пускати не треба.
Як відбувається у вашій редакції процедура редагування текстів: є речі, які ви «не пускаєте»? Наприклад, коли Марина Ахмедова готує матеріал про наркоманів, від них же не завжди почуєш літературну лексику, чи проходить у вас ненормативна лексика?
Тепер, на жаль, ненормативна лексика, заборонена законом Російської Федерації. Так що будемо якось обходиться. Та й раніше я вважав, що вона потрібна тільки тоді, коли з пісні слів не викинеш, коли це важливо для характеризації героїв. Я розумів, що наш журнал читають і діти, й вони не завжди захоплюються, коли вживають ненормативну лексику. Але іноді дійсно не скажеш інакше, хоча доведеться намагатися говорити інакше.
| Але взагалі, репортерові не цікава культурна мова, наприклад, офіційна чи мова заздалегідь повторена, як на диктофон, людей, у яких дуже чіткі принципи і вони всім говорять одне й те ж. Репортеру потрібна мова, коли людина або дуже щиро говорить і не до кінця себе контролює, або людини, яка хвилюється, або коли в конфлікті розкриваються більш глибокі сторони людини. Така неформальна мова - це і є наш хліб, так як і конфлікти й вчинки.
|
Тут, мені здається, навпаки: чим більше вона неправильна, тим більше ми дізнаємося про людину. Тому що правильна мова, наприклад, політиків, це - спосіб нічого не сказати.
Чи бувало, що ви загорілися бажанням написати матеріал на якусь тему, але в процесі у Вас зник інтерес, і Ви починаєте розуміти, що це не те, що ви хотіли. Що в таких випадках робити?
Так, дуже часто буває. Навіть у найдосвідченіших журналістів є «проблема чистого аркуша», навіть якщо у тебе багато фактури. Є випадки, коли не вистачає фактури, але ти вчасно це помітив, тоді треба просто ще раз поїхати і добрати фактури. Інша проблема, коли у тебе є фактура, але щось не складається, то в подальшому відомо, що перший абзац ти викинеш. Те, з чого ти починав, те, з чого входиш в текст.
І ще одне: іноді, можливо, потрібна допомога залу, як варіант. Тоді потрібно усвідомити фактуру і ще раз її обговорити. І тут ти можеш виявити або те, що ти не помітив і що може бути ключем до героя або проблеми, або те, що тобі не вистачає фактури, яка дасть тобі це.
Такі випадки бувають не тільки тоді, коли мало фактури, але і коли її занадто багато, коли репортер «нарив» не на одну тему, а на півтори або дві і не може це з’єднати. Ось тут потрібно нещадно різати, а залишити все, під що у тебе є ключова сюжетна лінія і ключова фактура, все інше - вирізати. Ось це найскладніший момент.
Адам Міхнік (головний редактор Gazeta Wyborcza) сказав, що сьогодні, якщо собака вкусить людину - це вже не цікаво, а якщо людина вкусить собаку - цікаво. Чи згідні ви з ним? Чи все ж є заїжджені теми, які будуть цікавими завжди?
Марк Твен говорив, що влітку, коли писати немає про що, журналісти пишуть про нещасних голодних собака. Є теми, які повторюються, але про які все одно треба писати.
Наприклад, Ігор Найдьонов сказав, що після того, як п'ять разів у своєму житті він писав про провал в шахті, шостий раз вже не поїде, бо нічого не побачить. Тобто, просто не зможе написати, бо буде думати, що все знає.
І в цьому сенсі журналу потрібно писати на якісь повторювані теми, але у журналіста має бути межа. Бо іноді навіть найдопитливіша людина перестає помічати те, що унікальне саме для цієї події, а не те, що ми вже бачили багато разів.
А як до Вас прийшла думка організувати читання текстів репортажів? Як ви його собі уявляли, і як воно мало виглядати?
Це ідея людей із документального Театру.Dос. А оскільки документальний театр за жанром дуже близький до репортажу, то це здавалося природним. Тим більше вони читають репортажі Марини Ахмедової, а у неї дуже драматичні тексти. Там є завжди кульмінація, що доволі цікаво людям, які роблять документальний театр.
|
Адже сценарист документального театру фактично виконує роботу репортера: він записує незачесану пряму мову людей, їхні ситуації і намагається з цього зробити п'єсу. |
Чи є у вас тема, яка десь всередині вас сидить, але до якої ви ніяк не доберетеся? Чи таких немає: ідея приходить, і Ви одразу ж беретеся втілювати її в життя?
Намагаюся одразу втілювати, але є, звісно, такі речі, які давно не вдається написати. Наприклад, відділ науки три роки пише текст про таке явище, як прокрастинація - це психологічне нездужання, пов'язане з проблемою відкладання всіх справ на потім. Ось цей текст потрапив саме під свою магію, він досі не написаний.
Ну й наостанок запитаю, як Ви ставитеся до фейкових сайтів? Відомий The Onion, в Росії це РІА Fognews, Хорох-прес, Московська комсомолка ... Вони потрібні, щоб люди, в першу чергу, журналісти, не розслаблялися чи це все ж непотрібний продукт?
Мені здається, що тут немає нічого поганого. У Росії ще є фейкова Вікіпедія - Луркоморье - дуже популярний сайт. Мені здається, що майже вся журналістська тусовка на перше квітня намагається створити хоча б по одній фейковій новині. Іноді це спрацьовує, і тоді ми розуміємо межі реальності: у наскільки неймовірні речі ми готові повірити. А фейкові сайти нехай тримають новинарів в стані свідомості: іноді все ж треба перевіряти інформацію, яку ти пишеш.
Розмовляла Ірина Вовк.
Читайте також: виступ Бориса Ложкіна "Україна у руслі світових медійних трендів".