Щось мене спокушає цитувати у цих спогадах якомога більше віршів – адже Віталію Розстальному присвячували їх багато: закохана в нього однокурсниця і кохана дружина, поети з усталеними іменами і просто зачаровані його акторським хистом глядачі та слухачі.
Як і ці ось рядки з вірша Бориса Іванченка:
Коли я чую Розстального
Натхненні радіослова, -
Неначе від вина хмільного
Кров веселіше виграва!
Є і в моєму добірку вдячні слова, присвячені моєму якщо не другові, то таки доброму приятелеві Віталієві Розстальному: адже майже шістнадцять років ми з ним тісно контактували – від часу прибуття до Львова після закінчення Київського театрального інституту до тріумфального відбуття до того ж Києва на вакансію провідного актора театру і мені Івана Франка.
Після успішного закінчення Театрального інституту Віталій одержав звабливе призначення – в прославлену родину Заньківчан. Тож ми там і зазнайомилися, хоча частіше зустрічалися на Львівській телестудії. Розстальний – власник неповторного баритонового голосу – став буквально незамінним учасником організованого саме тоді Телевізійного поетичного театру, його задіювали майже що в кожній телевиставі, а що вже для закадрового читання, то ліпшого виконавця тоді не було.
Високий, поставний, з чуттям внутрішньої правоти і гідності Розстальний наче й був створений грати князів та гетьманів, маршалів. І він грав їх – князя і графа, генерала Славуту і маршала Тухачевського, Олексу Довбуша, Пилата і Зевса – це вже з “Енеїди” Котляревського, в якій він виходив на сцену понад триста разів під шалені оплески.
Та й інші ролі наповнювалися в нього чуттям виваженої гідності і високого життєвого сенсу – ще з перших років праці у театрі імені Марії Заньковецької: Ярема із “Гайдамаків”, Михайло з “Украденого щастя”, Часник із “В степах України” чи в “Загибелі ескадри” того ж Корнійчука – боцман Кобза. Розстальний знайшов внутрішній мотив повестися як людині із невикорінною душею українського патріота, який вважав своїм надзавданням здійняти над кораблем прапор Української держави. Але цю останню виставу зіграно вже не у Львові.
Коли наприкінці 1970-х очільники української театральної культури пересвідчилися, що центральний театр країни відстає чи не за всіма показниками театрального мистецтва, для аврального порятунку вирішили доручити київську сцену очільнику театру ім. Марії Заньковецької Сергію Данченку. А вже він поставив умовою взяти із собою кількох акторів – Ступку, Хостікоєва, Кадирову, Лотоцьку, а також Розстального.
І тут вже відбувається становлення актора на загальноукраїнських обширах – адже столичні радіо і телебачення використали львівський досвід, запропонували Розстальному постійну співпрацю. Відкрилася й дорога до кіностудій, де він успішно зіграв у цілій низці відомих кінострічок.
Може, одна з найвизначніших робіт Розстального – це геніальна поема Ліни Костенко “Берестечко” на замовлення радіо “Свобода”, своєрідний апофеоз козацького духу.
Майже відразу по тому Віталія запросили до Риму – від імені Української папської колегії Святого Йосафата: озвучувати фонокасети циклу “Вервиці”. Два тижні напруженої праці – і знову феноменальний успіх, та ще й під благословення Папи Римського Івана-Павла ІІ. Він щедро відгукнувся на українське вітання Розстального, заговорив теж українською мовою.
Та основна й невмируща його праця – в циклі радіопередач “Слово” – насправді життєвий подвиг актора, нагородженого неперевершеним баритоном – героїчним, зваженим, повнозвучним, мудрим і ще усіма можливими епітетами забарвленим.
Тож во славу його я зацитую бодай уривок із присвячених йому поетичних послань.
Я – актор. У мені чужа доля вмирає,
а потому, як Фенікс, із попелу вперто росте
і росте, виростає і знову живе,
кожна суща людина – як диво нове!Так зав’язує вік мені вузол тугий і міцний.
Щось не те я зробив і сказав... але знаю:
“Чужі долі” мені як скресіння весни,
Наче хвиля з Десни чи веселка з Дунаю,
Коли вперше ступив на дорогу до раю...
Це – із нереалізованої поетичної моновистави “Монологи Віталія Розстального” за віршами колеги й однодумця Олександра Шарварка. А ще ж були вірші поета-засланця Івана Савича, Анатолія Навроцького, Ігоря Мамушева, Тимоша Одудька, Рози Конишевої...
Востаннє я бачився з Віталієм за кілька років до його відходу в інші світи, коли приїжджав до Києва презентувати у Спілці письменників щойно видану збірку повстанського поета Петра Василенка – це була значуща подія, престиж якої підняла присутність на ній із проникливими спогадами останнього командувача військ УПА Василя Кука і його побратимів. А що доносив слово борні і віри саме Віталій Розстальний, на моє уклінне прохання, – то враження у присутніх були направду захопливими. Бо ж звучали направду проникнуті вірою слова:
Ми клялись Україні! Нас триста клялось,
Не словами, а буйністю крови.
Святом наших хвилин синє небо впилось,
Звели обрії в далечі брови...
На сцені ще виступали земляки Петра Василенка яготинські хористи, як Віталій перепросив: мусив поспішати до театру, там він має вихід у другій дії, чи щось подібного. Але ми все ж встигли усамітнитися у сусідній кімнаті і трохи причаститися із приготовлених для застілля запасів.
Але тепер я також хочу додати свій голос до поетичних посвят Віталію Розстальному. А стимулом до написання мого вірша була вистава “Коли мертві оживають” І. Рачади (адже мені, як і героям вистави, випало віддати три роки юного життя фашистській концтабірній каторзі). Тож бракує нам нині твого голосу, твого повноголосого баритона, приятелю мій давній:
Тепер ти бачиш: мертві – це живі,
Жива душа. Бо ж так: душа одвічна,
І та любов, розділена на дві,
І та межа, що наче меч – двосічна.
В душі – незрадна правда, і права
Бороти гріх, і віра в дивні майва,
І те, що ніби вмерло – ожива
В новій душі, що знову прагне сяйва.
І ні, нема між нами перепон,
То лиш віків непрожитих огроми,
І не затих твій славний баритон –
Він знов гримить, немов травневі громи.
Тож вірю я, що все це донесу
Новій душі, яку не скула крига:
Нехай вона спиває, як росу,
Любов із душ, що нас на подвиг двига.
І там, де ти – тож там святі горби.
Нема кінця – довкіл лишень початки.
Ти йдеш у безмір – о, не розгуби
Даровані тобі незримі статки.
А що зросло росою на траві -
То ролі ті, огранені у Слові.
І не дивуйся: мертві – то живі,
Одвічні душі – у своїй любові!..