Українська сцена, здається, однозначно зробила ставку на етно в усіх його варіантах. Причини зрозумілі: по-перше, за відсутності власної серйозної сценічної традиції звернення до народного мелосу - чи не єдиний спосіб для створення самобутнього продукту; по-друге, легенди про народну пісню шкільна освіта заганяє в підкірку настільки ефективно, що музика рідного народу апріорі видається чимось майже сакральним навіть тим, хто ніколи її не чув.
А вже для тих, хто чув, українська народна музика стає чимось суттєво реальнішим, ніж - як не парадоксально - саме поняття українського народу. (Врешті, її міфічність таки виправдана - у ній закладено все ще суттєво більше, ніж всі етногурти зуміли витягнути дотепер.) Та й мода на етно, що почалася з феноменального успіху балканців на міжнародній сцені, хоч і пригасла, але досі не стихла.
На цій хвилі білгородський гурт «Русичі» представив свій дебютний альбом «Щебетала пташечка», стиль якого можна визначити як етнорок з елементами багатьох різних поп-жанрів (конкретизуємо потім). Обробляти етно теж можна, як відомо, по-різному. Наприклад, колеги етноцеху «Перкалаба», «Бурдон» чи «Даха-Браха», хоч і претендують на якийсь зв'язок із народною музикою, але насправді переважно подають свої власні проекти під соусом етностилізації, запозичуючи від автентики зрідка мелос і майже завжди - якийсь первісний язичницький драйв для своїх композицій. «Русичі» пішли іншим шляхом. Замість забарвлювати етнікою сласні пісні, вони взяли мелодію й текст народних пісень, але подали без претензій на «автентичне» звучання, просто зааранжувавши їх у різноманітних стилях.
Варто зазначити три важливі моменти. По-перше, з усіх аспектів народної музики було акцентовано тільки на одному - розважальному. По-друге, музиканти так і не виробили (судячи зі звуку) остаточної концепції про те, як би воно мало звучати. По-третє, музиканти вони таки хороші й, що головне, старанні. В результаті до етнороку (суміші самого по собі) додалися елементи реггі (у пісні «Щебетала пташечка»), панку («Мав я раз дівчиноньку»), весільної музики («Ой за гаєм»), фанку («Мала конопельки»), босанови («Стоїть дівча»); у «Ти казала» змішали хіп-хоп і джаз-рок тощо. Додайте до цього академічний жіночий вокал і рокові барабани (ударник грає також у якійсь хард-роковій групі). Місцями взагалі складається враження, що кожен музикант грає в іншому стилі.
Найдивніше ж те, що це все чудово тримається купи. І до прадавнього драйву, що прихований у народній мелодиці, додається нехитрий драйв названих розважальних жанрів. Хоча принаймні одна пісня - «Вербовая дощечка» - таки опирається такій обробці - той хто чув її в автентичному виконанні, погодиться, що її обробка «Русичам» не вдалася. Про інші пісні такого сказати не можна - вони вдячно лягають у запропоноване музикантами русло.
Кожна представлена пісня - з іншого регіону України. Музиканти стверджують, що зробили так свідомо, щоби підкеслити подібність музичної традиції різних регіонів та культурну єдність України, і що роблять популярні обробки саме для простоти сприйняття й розповсюдження народної музики.
Що маємо в результаті? «Щебетала пташечка» - хороший етно-поп-рок альбом, відверто розважального, навіть танцювального спрямування, який міг би знайти своє місце на танцполі. Він справді добре, щиро й навіть дотепно зроблений. Він обов'язково має бути у фонотеці кожного любителя етнороку, і, судячи з кількості відвідувачів усяких етнорокових фестивалів (та й самих фестів), український ринок мав би його прихильно сприйняти.