«Дня 8 липня 1919 року, біля 9-ї години ранку, коли літак перелітав річку Руда, в далекій висоті почувся нечайний вибух і літак у виді огненної кулі почав спадати вниз; за ним потягнулась тільки струйка чорного диму, як у хвості комети», – такими, за словами Левка Лепкого, були останні хвилини життя 31-річного Дмитра Вітовського. Людини, яка влаштувала Чин і яка (не)відступила від нього.
Дехто з істориків розмірковує про метаморфози Вітовського від регіонального гіганта революції до її карлика. Інші воліють бавитися в альтернативний розвиток подій та кажуть, що тоді в небі над сілезьким Ратибором ми втратили нашого майбутнього Пілсудського, а, може, навіть і Маннергейма. Дивно, що останні не згадують ще одних слів Лепкого: «Очевидці бачили, як одна особа вискочила із горіючого літака в апараті для спаду, але апарат не відчинився». Хто ж так невдало стрибав із парашутом? Невже Вітовський? І чи падіння літака не справа польських рук? Інтрига очевидна. Але біда – в одному. Як з’ясував Павло Гай-Нижник, Вітовський загинув не 8 липня і не 4 серпня. Це сталося десь під полудень 2 серпня у літаку тієї ж серії, але з іншим бортовим номером. І причина тієї автотрощі – банальні несправності двигуна, що аж надто характерні для таких Цеппелінів. Сумна історія і для Вітовського, і для конспірологів різної масти.
За чотири року, у червні 1923 року, в американському Кембриджі народився Ллойд Ставелл Шеплі, економіст та математик у сфері теорії ігор. Року 2012-го він отримав Нобеля за принцип оптимальности розподілу виграшу між гравцями в задачах теорії кооперативних ігор. Вектор Шеплі покликаний визначити внесок кожного учасника тієї чи іншої спільнодії. Звучить доволі складно, тому мені більше до вподоби спроба професора Дена Альтмана, який припасував модель Шеплі до футболу. Уявіть собі збірну України, яка до 7о-ї хвилини перемагає з умовним Ярмоленком у складі, пізніше його змінюють, у гру вступає інший гравець і команда програє або грає у нічию. І так, до прикладу, п’ять матчів поспіль. Звідси логічний висновок: Ярмоленко – мегакорисний для команди, а гравець, який виходить замість нього, – абсолютно пропащий.
Якщо Ви дочитали до цього місця, то, мабуть, уже подумали, що я на дозвіллі штудіюю теорію ігор або є палким футбольним вболівальником. Із першим – гірше, з другим – краще. Але я про інше. Видається, що вектор Шеплі – це добрий інструмент, щоб додати нових барв до ролі Вітовського в державотворних змаганнях України.
Почнімо з уже хрестоматійної важливости Вітовського для Листопадового чину. Ні для кого не таємниця, що старі галицькі адвокати аж надто зволікали із переобранням влади у фактично нічийному Львові. Ефемерний дозвіл Відня наражався на реальну Польську ліквідаційну комісію. «Справа може вдатися тільки зараз. Як цієї ночі ми не візьмемо Львова, то завтра його напевно візьмуть поляки». Ці слова Вітовського стали провісником українського взяття Львова. Саме взяття, бо ж після перших листопадових днів український військовик, перемучений та знесилений, зрікся потенційного «маннергеймства». Львів втратили вже інші, але зараз не про це. Без Вітовського Листопадового чину не було би. Принаймні 1 листопада, а може, і взагалі.
Чи злучилися б західні та наддніпрянські українці, якби не було українського Львова? Думаю, що двох відповідей на це запитання не може бути. Чого лише варта першолистопадова телеграма «Зайнятий українськими військами Львів посилає поклін Києву, столиці Соборної України!», надіслана нашим протагоністом. Вітовський був одним із перших, хто ратував за потребу негайно укласти воєнний союз із УНР. Саме він на посаді Державного секретаря військових справ залучив до Галицької армії досвідчених Олександра Греківа, Альфреда Бізанца, Джамбулата Канукова та кілька десятків інших, без яких би ЗУНР опинилася за Збручем значно швидше. «Тільки він одинокий мав дані, щоб зістати керманичем революції, – писав Дмитро Паліїв про Вітовського. – Популярний, глибокий, прегарний бесідник, чистий характер, добрий вояк».
Лише остання місія Дмитра Вітовського виявилася невдалою. Аргументи молодого комбатанта не подіяли на поважних завсідників Паризької мирної конференції. Ще за його життя легітимізували польську окупацію Галичини. Повертаючись із Парижа до Кам’янця-Подільського, у тодішньому Бреслау він опинився на облавку того злощасного Цеппеліна. Загибель Вітовського – справді добра пожива для прихильників альтернативної історії України. Бо саме його постать зібрала найбільше бонусів для ЗУНРівської коаліції у трагічній «грі» з назвою «польсько-українська війна». Усі, хто після нього вийшов на заміну, не лише не втримали переможного рахунку, але й не спромоглися навіть на нічию. Видається, що вектор Шеплі в реаліях сторічної давнини склав матуру.