Піплам подобається Хенкок – герой-алкаш, бо піпл втомився від правильних героїв, типу Спайдермена. Героїчний символ має бути ближчим до народу. В епоху шоу-бізу потрібен свій Бредік Пітт. А Бандеру, навіть з усією повагою, важко назвати секс-символом.
Схоже на те, що Стівен Содерберг прив'язував себе, як Одіссей до щогли, щоб не спокуситись романтизацією образу вічного революціонера, знімаючи свій 4-х годинний фільм Че в 2-х частинах.
Але навіть модна нині псевдодокументальна струя не врятувала Содерберга від точкових ударів по образу Ернесто Гевари.Головні меседжі яких - традиційно-емоційні. Че - герой. Че - любить дітей. Че - рятує людям життя. Че - крейзі. Че - мужній. Че - сексуальний.
Відомий режисер та продюсер Едвард Цвік пішов іншим шляхом і зняв фільм Виклик про єврейський партизанський загін братів Бельських у Білорусі. Враховуючи активну переписку щодо єврейського питання, яка ще так нещодавно тут відшуміла, деякі дописанти могли б спокійно писати про торжество сіонських братів на території фазера Лукашенка, що мало б свідчити про нездоланний поступ людства на шляху еволюції до ноосфери.
Але партизанський фільм з Джеймсом Бондом (Деніел Крейг) в головній ролі став торжеством сльозоточивої карикатурки, яку відвідувачі PinchukArtCentre можуть ще раз побачити в циклі фоток британки Сем Тейлор-Вуд «Crying Men», де агент 007 плаче голубими очима в об'єктив.
Усі, хто так любить трійцю - можуть чекати від Спілберга нового Списку Шиндлера чи Мюнхена. Хоча, здається, дочекаються байопіка про Авраама Лінкольна, що, якби не здавалось на перший погляд, крапаль не дотанцьовує до гексаграмної теми.
Отак плавно попередні абзаци перепливають у час, коли бенгалик Бандери починає засвічуватись на повний бабах і тут - він виявляється неактуальним героєм теперішнього часу. Молоде покоління вибирає пепсі, а не Бандеру. Бандера вимушений боротись із Суперменом.
І не тому, що Бандера - нерозкручений бренд (хоча й тут є питання: чому Че - це бренд, а Бандера - ні), чи фіговий мен. І не тому, що молоде покоління пам'ятає усі жахіття війни (з повним списком родичів, які загинули, або за Сталіна, або за вільну Україну). А просто тому, що ці покоління заточені під інших героїв (або герої їм взагалі непотрібні). Час таких як Бандера тримається на поколінні, що пам'ятає його ще живим. За 15-20 років потреба в дискусіях навколо його постаті вже може бути під великими питальними знаками.
Хоча ще ніхто не забороняв коментаторів і публіцистів, але все залишиться для шкільних підручників і, безперечно, українських істориків. Куди ж без їх лінків слави. А крайнощі фанатизму і ненависті до постаті Бандери будуть експонатами музеїв.
Піплам подобається Хенкок - герой-алкаш, бо піпл задовбався від правильних героїв, типу Спайдермена. Героїчний символ має бути ближчим до народу. В епоху шоу-бізу потрібен свій Бредік Пітт чи Марлон Брандо. А Бандеру, навіть з усією повагою, важко назвати секс-символом. За ним не плачуть тінейджери, в еротичних снах він до них не приходить. Хоча бабло на ньому, як свідчить привокзальний пам'ятник, можна збивати не тільки на постерах, ручках і значках.
В час, коли сопельки Скарлет Йохансон виставляються на аукціон, а дівчатка хочуть завагітнити від замороженої сперми, ну, принаймні Курта Кобейна (скромно мовчу про Джеймса Діна), цінності Бандери - не канають. Так що ілюзії про краще сприйняття образу Бандери майбутніми поколіннями можна залишити у лівому верхньому куточку.
Вимахування Україною своїми ідеологічними героями в контексті інформаційної війни з Росією - є абсолютно зрозумілим, а з врахуванням ситуації на фронті - навіть правильним. Але це Росія ніколи не може прожити без ворогів. А Україна, здається, тільки у війні з нею й може самоутверджуватись. Що й фігово. Навіть манікюрний приклад пацифізму Адама Сендлера в You Don't Mess With The Zohan - Україні не світить. Героїчні символи важливіші за бомби.
Вітрила Бандери мають згорнутись. Як вже згортаються ті, кого вважали героєм на постсовковому просторі з єдиного радянського пантеону періоду ВВВ.
Давньогрецький герой Тесей, повертаючись додому після перемоги над Мінотавром, забув змінити чорні вітрила на білі. Це й стало причиною смерті його батька Егея. Що стало причиною відсутності вчасної і принаймні цікавої ідентифікації чи розпізнання (вітрила в контексті репрезентаційних функцій людини та корабля) Бандери, можуть знати тільки його вірні сини - бандерівці.
І які б не були стосунки Бандери з російською літературою, вірш Лєрмонтова «Белеет парус одинокий», яскраво презентує його теперішню ситуацію. Самотній парус в тумані голубих екранів з морем інших героїв часу.
P.S. Усі, кому не є злою мачухою постмодерна чутливість, змогли, напевне, відчути усю самодесакралізацію слова «вітрила» (особливо в 2-ій його частині), яким мають бути дуже незадоволені українські фанати феєрій Олександра Гріна.
Для жовтих субмарин звучить Antony & The Johnsons «Epilepsy Is Dancing» (www.youtube.com/watch?v=rXwAEV5AQRM).