- Бувають рідкісні випадки, коли хтось поширює такі чутки, що, перебуваючи у Західній Україні, він зазнавав психологічного тиску. На мовному ґрунті, на ґрунті належності до східного регіону. Але таких людей дуже мало. Причому я думаю, що вони це вигадують.
Дні Луганська у Львові серед інших позитивів дозволили ZAXID.NET поспілкуватися з чільними представниками східноукраїнської політичної еліти. Приміром, із заступником міського голови Луганська і водночас головою міської організації Партії регіонів Олександром Ткаченком. Інтерв’юер щиро відповів на всі запитання щодо політичного, економічного й культурного життя міста. Поза увагою залишилося тільки питання про сім’ю Ландиків. Не тому, що пан Ткаченко не мав що на цю тему сказати. Просто він усім виглядом дав зрозуміти: розмови про це йому просто гидкі. Тож гостинність нам не дозволила наполягати.
- Більшість львів’ян, на жаль, занадто мало знають про Луганськ. Розкажіть хоча б для ознайомлення: що луганчани вважають головним предметом своєї гордості?
- Можна сказати, що Тепловозобудівний завод. Донедавна це було тим бюджетотворчим підприємством, на якому працювала величезна кількість працівників. У часи Радянського Союзу 98% тепловозів виробляли саме на цьому заводі. І нині він діє, принаймні, як пропагандистський чинник, для підкреслення переваг нашого міста. Хоча зараз виникають й інші підприємства, які стають для міста місцями організації робочих місць, джерелом поповнення місцевого бюджету. Уже минули ті часи, коли лише від одного підприємства залежала вся життєдіяльність міста.
- Реалії нинішнього дня такі, що інвестиційна привабливість є низькою і загалом в України, і в нашого регіону. Тому інвестицій приходить до міста менше, ніж хотілося б. Водночас ми розробили процедуру інвестиційних конкурсів, йде пошук інвесторів. І це дуже вагома складова діяльності міської влади.
- Чи існує якесь неформальне змагання між Луганськом і Донецьком? Існують якісь напрями, де б ваше місто могло дати фору столиці Донбасу?
- Я особисто не відчуваю якихось змагань між Луганськом і Донецьком. Ну, хіба що у політичній площині, за результативністю виборів. Обидві області демонструють приблизно однакові результати за підсумками виборів. І змагання за те, хто кращий, хто дасть більше голосів за нашу політичну силу – таке є.
- У чому луганчани могли б позаздрити дончанам?
- Стосунки між регіонами дружні, якась перевага за Донецьком, звісно, є. Для луганчан показовими є питання благоустрою Донецька, питання розвитку міста. Ми часто спілкуємося з дончанами, дивимося, як вони вирішують питання організації міського господарства. Методи, які нам подобаються, ми намагаємося втілювати у Луганську. Дончани, безумовно, перебувають в авангарді розвитку місцевого самоуправління, ставлення до міста, його «просування» в Україні. От звучать їхні заяви, що Донецьк може бути фінансовою столицею України. Тягнутися за сильним регіоном, за лідером не соромно.
- Луганськ ще в радянські часи славився своєю транспортною системою. Чи ця система діє і нині, чи зазнала суттєвих змін за часи Незалежності? Наскільки нині луганчани задоволені громадським транспортом?
- Скарги на роботу міського транспорту є. Ми нині вдосконалюємо систему. На певному етапі місто втратило комунальне транспортне підприємство, нині тривають роботи з його відновлення. Ми шукаємо нові форми й методи.
- І яка в цьому питанні головна проблема?
- Головна проблема така ж, як і в усієї України: державний бюджет не компенсує проїзд пільговиків. А міське комунальне підприємство змушене їх перевозити безоплатно. У кінцевому результаті цю недоплату відшкодовує міський бюджет.
- Я запитую про це тому, що у Львові нещодавно було впроваджено нову транспортну схему, яка, принаймні на початках, далеко не у всіх пасажирів викликала захоплення. Чи чули Ви про львівську транспортну реформу?
- Про львівську систему я ще не знаю. Одне з завдань нашого візиту – зістикувати наші профільні управління для обміну досвідом. У Луганську також зараз робляться спроби створити нову транспортну систему.
- Нарікання полягають у тому, що конкретний мешканець бажає, щоб був маршрут від його хати до його роботи без пересадок. І до поліклініки теж без пересадок. Тож, де б міський голова не проводив зустрічі, мешканці піднімаються й заявляють, що, мовляв, неправильна у місті система маршрутизації, оскільки доводиться пересідати з одного транспорту на інший, а хотілося б сісти біля хати й доїхати до конкретного місця. Такі побажання людей не завжди можуть бути реалізовані й не завжди обґрунтовані.
- Свого часу Луганщиною керували вихідці із Західної України, зокрема заступником голови ОДА був львів’янин Зиновій Гузар. Наскільки вони справлялися з обов’язками? Як луганчани сприймали їх на цих відповідальних постах?
- Було багато політики, було просування певних політичних поглядів. Тоді реальних зрушень в економіці, у розвитку господарства не було. Це була радше пропагандистська діяльність, причому абсолютно на ворожому ґрунті. Те, що тодішня державна влада призначила вихідців із Західної України на відповідальні посади в східному регіоні, було абсолютно неправильним. Відчуження за політичним принципом тоді не давали можливості для конструктивної роботи. Коли такому призначенню опираються органи місцевого самоврядування з одної простої причини – різності політичних поглядів, то цього не варто допускати. Думаю, що все можна було вирішувати по-іншому.
- Якщо не згадувати Ландиків, то сьогодні однією з найвідоміших в Україні осіб з Вашого міста є Наталія Королевська. Чи популярна вона також серед луганчан, чи має вона шанс виграти вибори, якщо піде на мажоритарному округу в Луганську?
- На моє переконання, у неї немає сьогодні жодних шансів. Президентські вибори показали, що всі зусилля, яких було вжито для розкручування кандидата у президенти Тимошенко і БЮТ як політичної сили, на Луганщині провалилися.
- Популярність БЮТ не обов’язково має відповідати популярності Королевської як політика.
- Так, свого часу вона була відомим політиком, у неї були дуже високі шанси під час балотування. 2002 року вона балотувалася від міста Красний Луч до Луганської обласної ради. Вона продемонструвала досить високий результат, набрала більше голосів, аніж депутат парламенту, який балотувався на цьому окрузі. У період своєї діяльності до 2004 року Королевська була доволі популярним політиком. Але після 2004 року вона змінила політичні погляди. Відтоді мешканці Луганщини, її виборці стали по-іншому дивитися на неї як на політика. Багато хто вважає, що вона зрадила інтереси своїх виборців, тому подальша її політична діяльність на Луганщині не виблискує перемогами і високими результатами, як і діяльність тих політичних сил, котрі вона представляє.
- Тобто зараз в області головним політичним конкурентом Партії регіонів є КПУ?
- В основному так. Тобто це – дві політичні сили, які домінують і ділять між собою електоральні симпатії… З перевагою Партії регіонів.
- Звісно. Хто б сумнівався!
- На 38 мажоритарних округах Луганська на виборах до міської ради в 37-ми перемогли представники ПР. Лише в одному виграв безпартійний.
- А хіба таке можливо, згідно з чинним законодавством?
- Ну, він був бютівцем, потім утік зі своєї партії, десять разів змінював свої політичні погляди. Хотів бути при владі. А з комуністів така опозиція… По-перше, у нас секретар міськради – комуніст, керівник бюджетної комісії – з КПУ. За домовленістю, вони курують низку галузей у міськраді. Тож як вони можуть перебувати в опозиції?
- У Луганську – три українськомовні школи. Вважаєте, що цього достатньо?
- По-моєму більше, я можу уточнити, але це – не проблема.
- Тобто, українськомовних шкіл у Луганську достатньо, щоб задовольнити дітей навчатися українською чи батьків, щоб їхні діти навчалися українською?
- Вистачає. Є навіть такі діячі, котрі заявляють, що в місті упосліджують російськомовних, що, нібито, домінують українські школи. Я ж переконаний, що сьогодні ми витримуємо баланс. Всі, хто бажає навчатися в українських школах чи українських класах, мають таку можливість, і їм ніхто не заважає. Хто бажає в російськомовних – теж жодних проблем. Та й узагалі, у Луганську мовне питання у сфері освіти гостро не стоїть.
- Мова спілкування у нас на 98 відсотків – російська. І є проблеми у громадян, коли вони стикаються з державними органами влади, з установами державними, судовими органами, оскільки всі звернення треба здійснювати державною мовою. А більша частина населення належно нею не володіє.
- Чи правда, що міська рада свого часу відмовилася затверджувати гімн Луганськачерез те, що він був написаний українською мовою?
- Не знаю такого факту. Думаю, що ні. У нас узагалі немає мовної упередженості. Нам просто буває складно перейти на спілкування українською мовою, бо середовище російськомовне. Якщо одна-дві людини спілкуються, то це не виправляє ситуації.
- Досі всі вважали, що Луганськ є містом високої міжнаціональної толерантності. Але чомусь саме там останнім часом виникали ксенофобські скандали. Це – випадковість?
- От відбулися ці скандали, але що дивно: їх ініціаторами були українські націоналісти. Все життя були такі випадки, коли виникали якісь суперечки між студентами за національною ознакою. Особливість останніх випадків полягає в тому, що все це вихлюпнулося у ЗМІ. Адміністрація університету вжила адекватних заходів, локалізувала. Тих, хто справді був неврівноваженим, – вислали. Але таке було завжди. Загалом у нас національна ситуація толерантна. Ми завжди кажемо, що у нас край дуже інтернаціональний, дуже терпимий, у нас немає виявів ксенофобії. Але інколи це роздувають ті громадські організації, у яких здебільшого немає навіть прихильників. Їх там кілька активістів, котрі призначили себе націоналістами, і вони то пікетують, то з плакатами виходять, то роблять гучні заяви. Але при цьому вони нікого не представляють. Але, коли до цього привертається громадська думка через ЗМІ, то починаються обговорення у журналістських колах, суспільних. Тоді й виникають якісь страхи, побоювання. Виникає потреба це погасити. А воно ще більше роздмухується в інформаційних колах. Один неврівноважений вийшов з плакатом, і тут всі зібралися, бо це – інформаційний привід.
- Ще у радянські часи поєдинки «Карпати»-«Зоря» викликали чи не найбільше емоцій. Останніми роками ситуація у луганській футбольній команді складалася не найкраще. Яка зараз ситуація у «Зорі»? Чи вдалося їй вирішити свої фінансові й кадрові проблеми?
- Я, скажу щиро, не вболівальник, тому не зовсім володію ситуацією щодо «Зорі». Знаю лишень, що коли відійшов президент клубу (Валерій Букаєв – ZAXID.NET) , почалися пошуки людини, котра стала б президентом клуба. І ці пошуки сильно затягнулися. Потім знайшлася людина (Євген Геллєр – ZAXID.NET), котра взяла команду, але певний час уже було прогаяно. Мені дуже хочеться, щоб «Зоря» гідно грала. Цього року, до речі, буде 40-ліття, як команда стала чемпіоном СРСР. З цього приводу восени буде проведено велике свято. Варто також зазначити, що відвідуваність матчів «Зорі» завжди була дуже висока, уболівальники активно підтримують команду. А це є непоганою мотивацією для гравців і тренерів.
- Ходили чутки, що відомий депутат ВРУ Юрій Іванющенко має намір придбати клуб. Вам про це нічого не відомо?
- Чого не знаю – того не знаю. У будь-якому разі ми були б дуже раді, якби якийсь видатний депутат взяв команду, і вона почала показувати високий рівень гри.
- Бувають рідкісні випадки, коли хтось поширює такі чутки, що, перебуваючи у Західній Україні, він зазнавав психологічного тиску. На мовному ґрунті, на ґрунті належності до східного регіону. Але таких людей дуже мало. Причому я думаю, що вони це вигадують. Мої власні враження дуже приємні. 1994 року я відвідав Стрийський район, одне із сіл. Тоді теж ходили такі розмови, що, мовляв, там є упередження. А ми приїхали до одного нашого земляка, котрий одружився з місцевою мешканкою й тепер там живе. Ну, ми його й розпитуємо про ситуацію. А він відповідає: «Господи, та є тут два дурники, котрі бігають по селу. А всі решта зайняті повсякденною працею. Вони не мають жодних конфронтацій з людьми, які розмовляють російською чи іншою мовою». Коли ми були в селі, нас запрошували в гості буквально всі, з ким ми зустрічалися. Це були дуже працелюбні, доброзичливі, гостинні люди. Та й зрештою, які підстави можуть бути для міфів про неприязнь львів’ян, якщо Львів – європейське місто, розташоване поруч з європейськими державами. Львів’яни виїжджають до Європи, подорожують світом, вони далекі від того, щоб відчувати неприязнь на мовній чи іншій основі.
- І звідки ж то міг лише взятися такий плакат?
- Просто 2004 року виборчі технології розділили країну, лівий-правий берег. Комусь було потрібне це протистояння, тому ситуацію підігрівали політичні сили. Пам’ятаю, що в запалі цієї політичної боротьби справді були неприязні відносини. Я брав участь у телемостах, один з перших був між Луганськом і Львовом. Градус в обох студіях був дуже високим, досить жорстко звучали претензії, звинувачення.
- Зараз, на Вашу думку, ситуація змінилася?
- Слава Богу, ми пережили цей період. Одна політична сила вже реалізувала свої можливості в управлінні державою. Зараз надійшла черга тієї політичної сили, яку я представляю, показати свою здатність керувати країною. Нині прийшло розуміння, принаймні у Луганську, що політична влада не визначається ні місцем походження, ні місцем її розташування, ні від виборців тієї чи іншої віри, ні від культурних чинників. Вона визначається здатністю керівників розумно користуватися владою на благо людей. На моє переконання, наявність сильної опозиції в парламенті, у радах місцевих рівнів – це запорука доброї роботи влади. Бо лише опозиція може здійснити контроль, може стати противагою. Адже будь-яка влада схильна до того, щоб розширити свої повноваження, набрати на себе зайвого. Це – природне прагнення влади, і лише опозиція може його обмежити.
- У такому разі в Луганську у цьому сенсі ситуація дуже прикра, адже опозиції там практично немає.
- На жаль. От нема опозиції, розбіглася. Її представляли люди, котрі 2004 року намагалися легким шляхом потрапити у владу, вони заповнили собою ті політичні сили, що тоді перебували при владі у Києві. Потім, 2006 року, вони почали розбігатися. Далі, у період з 2006-го до президентських виборів вони активно шарпалися з боку в бік. Прагнення було потрапити у перший вагон, у правлячу еліту. Ті, хто кон’юнктурно зробив ставку на ті політичні сили, вони зібралися, взяли участь у виборах і розбіглися. Тобто у людей ні стиду, ні сорому. Якщо ви вже пішли, якщо ви вже боролися в регіоні, знаючи, що електоральні симпатії, у які ви вступили, то будьте вже послідовними до кінця, просувайте ці ідеї. Можливо, якщо влада допуститься якоїсь помилки, то прийде ваш час. Але вони розбіглися, їх нема. Сьогодні неможливо знайти ні БЮТ, ні їхніх представників. Вони бояться показатися, подати свій голос, бояться провести якісь акції.
- Наскільки нині популярною є серед луганчан ідея федерального облаштування України?
- Я думаю, що це питання сьогодні обговорюють лише політичні еліти, серед людей ця тема мало зрозуміла і навряд чи обговорюється. Зрештою, останнім часом я не чув, щоб і еліти цю тему обговорювали. Був період, коли влада у Києві перебувала в руках політичних опонентів, тоді точилися розмови про федералізм економічний, культурний, ще якийсь. Бо ми відчували себе упослідженими, нас викреслили з фінансової карти України, ми не могли достукатися у жоден кабінет в Києві, нас не чули. До нас не прислухалися. От коли якесь рішення ухвалювала Львівська облрада, то це впливало на політику в Києві. Тоді в Луганській облраді ухвалювали протилежні рішення, але нас ніхто не чув, нам навіть не відповідали ні з Адміністрації президента, ні з ВРУ. Так не має бути. Якщо голос одного регіону враховується, то повинен бути чутним і голос іншого регіону.
- Ну зараз, напевне, ваш голос чути.
- Так, слава Богу, після президентських вибрів ми нарешті з’явилися в органах державної влади у Києві. Нас сьогодні чують, ми беремо участь у державних програмах. Ми відчуваємо підтримку держави. До президентських виборів це було марною працею. Нас у Києві ніхто не чекав, ми були «неправильними» з точки зору електоральних переваг. Так не має бути за жодної влади. Мені взагалі здається, що уважніше треба ставитися до тих регіонів, де правляча політична еліта не здобула підтримки. Бо саме в цих точках треба довести свою спроможність вести державні справи.