Ми з Миколою Філаретовичем (1903 – 2006 рр.) зблизилися в середині вісімдесятих років за дивних обставин. У всякому разі, за незвичних для митця такого високого рівня: у обласному комітеті боротьби з військовими злочинцями.
Туди нас запросили як представників творчих спілок, щоб створити враження громадського осуду фашистських злочинців з минулої світової війни. Однак поза тим проглядалася настирлива настанова компартії «не забувати українських буржуазних націоналістів». Особливо звертали увагу на операцію часу Бродівської битви, коли якийсь підрозділ дивізії “Галичина” начебто вчинив розправу над мешканцями невеликого польського села.
Ну що спільного із цією боротьбою мав майже дев‘яносторічний на час розслідування композитор і диригент, професор, людина витонченої духовної організації, аж геть не здатна когось переслідувати і судити, з кимсь боротися? Нехай вже я – за моїми плечима німецький концтабір, та ще й кілька книг виразно антифашистського, антимілітаристського характеру давали для цього певні підстави.
Але за якоюсь там обкомівською директивою творчі спілки мали делегувати до цього комітету своїх представників – тож ми й засідали. Там ми, щоправда, більше цікавилися творчими новинками, навіть домовилися про співпрацю. Десь тоді, на прохання Миколи Філаретовича, я передав йому кілька пісенних текстів. Першою нашою спільною працею стала зорієнтована на тріо сестер Байко пісня “Дніпрова хвиля” – вона мала успішне творче життя, її виконували й інші колективи, зокрема київські. Потім була ще одна, також наче вдала.
Тож Микола Філаретович розохотився, та й пропонує мені придивитися до однієї його давньої пісні. Так, він має ноти, та й текст має – але то текст поета, якого нині заборонено навіть згадувати. «Розумієте, - стишеним довірливим тоном повідомив Микола Філаретович, - з тим текстом мені не дозволяють виконувати ту мою вдалу мелодію: і автор проскребований, і сам текст визнається як декадентський»…
Справді, ті кілька рядків, які надиктував мені композитор, неспростовно переконували, що пісня аж ніяк не вписується в соцреалістичне русло тогочасної естради. Вона зачиналася так:
Полиш свої одіння в магазині,
Ще вчора в них ходив ти серед піль…
Запитую: хто ж автор?
Вже пізніше я пробував відшукати того вірша у котрійсь із збірок Петра Карманського – але ні, певніше за все, він писав той текст спеціально для композитора.
Музика мені сподобалася надзвичайно, і я, зрозуміло ж, погодився попрацювати над новим текстом. Щоб і в міру журливим за задумом – і не конче соціальним, от повернути б тему до природи, на інтимне…
За якийсь час новий текст був готовий – і Микола Філаретович його схвалив. Наведу кілька рядків із тієї нашої пісні:
Під вечір річку покривала крига,
Холодний вітер берегом гасав,
Вода німіла, мов закрита книга,
Якої я в тобі не дочитав.
Вмерзав у кригу наш зухвалий човен,
Вмерзав уламок вірного весла…
Признатися, мені хотілося, щоб новий текст був наче висвячений духом Петра Карманського, щоб зазвучали його туга і спротив обивательському середовищу. Напевно, я перестарався в тому – бо репертуарна комісія порадила притримати пісню до ліпшої нагоди…
Але перші спроби тісної співпраці мають давнішу історію, щоправда, я там грав другорядну роль: це коли Львівське телебачення взяло у Миколи Філаретовича для розшифровки і перезапису воскові ролики із записами кобзарських пісень. Їх здійснив батько – Філарет Колесса на початку минулого сторіччя, за ініціативи і всілякої підтримки Лесі Українки. Тоді ж готували відповідні телепередачі, я до них був трохи причетним, залучив до того Мирослав Скочеляс.
Пригадую, йшли ми на домовлену зустріч, намагаючись бути точним до хвилини, адже композитор був давньої звичаєвої школи родових інтелігентів. Запримітили Миколу Філаретовича здалеку – йшов плавно й стишено, ось привітався із зустрічним: наструнився, ледь зігнувся в поклоні, легко й маєстатично підніс руку.
Передача вже готувалася до ефіру, і нам важило бодай дещо розповісти про життєвий шлях визначного маестро львівської диригентської школи. Хоч родина – а це не лишень батько, а й дядьки – була причетна до музичних кіл, йому слалася дорога зовсім до інших гараздів. Із музики чи проживеш, шукай собі певнішої долі, - вирішили батьки. Було обрано медицину, здібний юнак сумлінно провчився у Краківському університеті кілька місяців – до того дня, коли потрапив на концерт, де звучала «Ода радості» Бетховена: тут уже беззастережно вирішив заявити батькам, що його правдива радість – Музика!
Мудрі батьки зрозуміли юнака і всіляко посприяли тому, щоб він зміг вчитися композиції і диригуванню у славетній тоді Празькій консерваторії. Відтоді не злічити творів, які йому приводилося диригувати – спершу в хорах “Бандурист” і “Боян”, згодом за пультом Симфонічного оркестру.
Варто відзначити – а це багато значило! – що саме Миколу Колессу із небагатьма достойнішими відібрали для представлення у Великій Україні, а згодом у Москві, де під його батутою гримів Державний симфонічний оркестр – це в сороковому році, невдовзі після «визволення».
Під час війни працював переважно у Станіславові – де саме піднімався на вершину популярності місцевий український театр під музичним проводом В. Барнича, де успішно ставилися музичні вистави.
Потім знову Львів, напружена творча праця, керівництво консерваторією, диригування. Особливо варто відзначити останнє – адже Микола Філаретович має повне право гордитися створенням власної диригентської школи. Не злічити всіх його вихованців, досить назвати бодай Стефана Турчака, Юрія Луціва, Тараса Микитку, Богдана Антківа, Івана Гамкала, Романа Филипчука…
Я особисто намагався не пропустити знакових концертів Миколи Колесси – особливо коли йшла мова про диригування таких речей, як “Кавказ” чи “Наймит” Святослава Людкевича в дні ювілейних торжеств.
Славний М. Колесса і як композитор – що автор багатьох пісень, то ми вже згадували. А ще – обробки лемківських і гуцульських народних пісень – вони виснували міцну мелодичну основу Першої і Другої симфонії Маестро. До цього додаються “Українська сюїта”, “Симфонічні варіації”, хорові полотна.
Певно ж, є велика правда у твердженні про здатність музики не лишень прикрашати наше життя, а й продовжувати його, додаючи йому юначої снаги. Тож не дивно, що наче змагаючися із Станіславом Людкевичем, зумів на три роки продовжити свій величний столітній шлях – шлях професора, народного артиста України, Героя України, академіка, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка. І до того – шлях неповторної людини, диригента музики, яка, можливо, ще й не зовсім відкрилася нам...
Але ще до того сторіччя Маестро ми із художником Маріаном Ілку наважилися подарувати такий от доброзичливий шарж і хвалебну фрашку:
Хочеш жити сто літ в королівстві щедрот?
Є один лишень спосіб, затям:
Ти скупайся у зливі закоханих нот,
Ти віддай своє серце пісням!..