«Якщо на небі запалюють зірки, то це комусь потрібно», – написав горластий радянський поет. Якщо в Україні влаштовують історичні виставки, то хтось за цим стоїть. Ми вже звиклися з тим, що історію у нас інструменталізують на всі лади. А найбільше – для легітимізації влади, виправдання якихось ганебних дій, пропаганди і ведення інформаційної війни. Ми живемо на проклятій історією території і упиваємося історичною отрутою, помилково вважаючи її панацеєю від всіх нещасть. Ми не хочемо зрозуміти, що історія нас ділить, і ці глибокі рови в суспільній свідомості ніяк не засипати заднім числом.
Питання також у тому, чи насправді ми хочемо засипати ті рови, чи тільки прагнемо присвоїти собі монопольне право їх контролювати? Бо ті рови – це розділена історична пам’ять українського суспільства. А якщо історична політика держави не спрямована на примирення пам’ятей, то вона є не менш шкідливою і небезпечною, ніж зловорожа пропаганда. Це стосується і пропаганди, і контрпропаганди. Ніколи не варто обманюватися, що пропаганда може дати сталий ефект, бо це спотворена на догоду моменту правда. Контрпропаганда ж ставить тих, хто її проводить, у наперед програшну позицію, бо передбачає реактивну дію, тобто прирікає постійно плентатися у хвості чиєїсь пропаганди.
А тепер про історичну політику незалежної України. Її двадцятип’ятирічна історія вказує на те, що історичну політику в державі проводили ті, хто доривався до державного бюджету і своїми указами намагався призначати героїв, встановлювати пам’ятні дати, організовувати офіційні урочистості та наукові конференції. А коли влада змінювалася, то змінювався й вектор політики пам’яті. Змінювалися до непізнаваності інтерпретації окремих історичних подій та трактування місця і ролі деяких персонажів з минулого. Єдине, що об’єднувало творців такої історичної політики за всіх правлінь і режимів, – це бажання нав’язати виключно свій канон сучасного історичного наративу.
Свою історичну політику проводили і президент Леонід Кравчук, який ще вчора був ідеологічним секретарем в ЦК КПУ, і Леонід Кучма, для якого початково історія нічого не важила і який потім почав буквально еквілібрувати між Сходом та Заходом. За часів президентства Віктора Ющенка здавалося, що глава держави тільки про історію й думає і зовсім не цікавиться реальним життям. Наламавши дров на ниві історичної політики, використовуючи її проти своїх політичних конкурентів, «примиривши» Захід і Схід, Віктор Андрійович преспокійно передав правління державою Віктору Януковичу. А той призначив головним історичним гуру в державі Дмитра Табачника. Ні про яке примирення пам’ятей вже не йшлося, бо Табачник вирішив взяти реванш у «націоналістів». Закінчилося все сумно і трагічно.
Після Революції гідності, а особливо після того, як в українців від Ужгорода до Дніпропетровська з’явилися спільні герої (не історичні й бутафорні, а ті, хто жив поруч і поліг, захищаючи Батьківщину), здавалося, що вже ніхто не насмілиться пхатися зі своїми старими героями, які нас завжди ділили і ділитимуть далі.
Але до влади прийшли люди прагматичні. Президентові та прем’єрові нема коли займатися історичної політикою. І вони зі спокійної душею передали право на її проведення Українському інститутові національної пам’яті. Правда, якось не помітили специфічного підбору кадрів в інституті, не зауважили, що його основу склали люди, наукові зацікавлення яких були тісно пов’язані з так званими національно-визвольними змаганнями. На практиці це означало, що згадані історики дотримуються специфічної методології досліджень і в центрі всіх подій ставлять «боротьбу», а ще точніше – діяльність Організації українських націоналістів. Вони дотримуються старої націоналістичної інтерпретації подій, звужують фокус, або практикують вибірковий підхід в історії.
«Українська друга світова»
Щоб не бути голослівним, пригляньмося уважно до свіжої виставки «Українська друга світова», підготовленої УІНП разом з Центром дослідження визвольного руху. Взагалі, вже на самому початку дивує вибір партнера. Не дивує тільки назва цього партнера. Вона є дуже промовистою для спеціалістів-істориків, бо відразу вказує на те, що в центрі досліджень, вибачте за тавтологію, цього Центру є «визвольна» боротьба українців у ХХ столітті. А як нам добре відомо з попередніх публікацій працівників Центру, все зводиться, як правило, до діяльності українських націоналістів. Тобто у випадку з виставкою ми маємо справу із намаганням подати історію Другої світової війни через призму бачення українських націоналістів. І що ж з того вийшло?
Директор УІНП Володимир Вʼятрович оголосив на відкритті виставки у Києві, що їхньою метою було «показати всю багатоманітність Другої світової війни, яка відбувалася на території України, і участь українців у цій війні». Але, на жаль, нічого подібного із змістового наповнення не випливає. І справа не тільки в тому, що пан Вʼятрович намагається приховати багато що за «бездержавністю української нації», за тезою, що українці є найбільшою жертвою тієї війни. Справа в тім, що автори виставки хочуть поставити на один моральний щабель воїнів усіх «шести армій», в яких боролися українці. Треба розуміти, що примирення пам’ятей в Україні Володимир Вʼятрович бачить у зрівнянні статусу тих, хто боровся у Вермахті та СС, і з тими, хто боровся проти нацистської Німеччини. На жаль або на щастя, впливовість цього історика обмежується тільки українським контекстом.
Володимир Вʼятрович так само вважає, що виставка покликана деконструювати «старі радянські міфи, які побутують про цю війну, яку значною мірою використовує сучасна російська пропаганда, зокрема, щоб мобілізувати людей на боротьбу проти України». Деконструкція міфів та історичних негативних кліше – справа потрібна і благородна. Але тільки у випадку, якщо на заміну одним не нав’язуються інші. Отож вдаймося до предметного аналізу тексту виставки.
Хто кому союзники?
У першому ж параграфі експозиції ми наштовхуємося на речення: У війні протистояли два військово-політичні блоки – держави Осі та Об’єднані нації (Союзники)». Найбільше ріжуть око професійного історика термінологія і взагалі мова виставки. Незрозуміло, чому автори цього речення застосовують термін «військово-політичний блок» до Союзників. Якщо у випадку держав Осі ще проглядалася хоч якась ідеологічна та політична спільність (хоча блоком вони не були), то що спільного політично та ще й блокового було у Об’єднаного королівства Великої Британії і Радянського Союзу? Роблячи такий гучний висновок, автори недооцінюють роль Радянського Союзу у початку війни або роблять його ідейно політичним союзником Великої Британії. Що в обох випадках є неправдою. Так, далі у тексті написано, що СРСР здійснив вторгнення у Польщу, а потім став до лав Союзників, але це треба було написати у засновку.
Далі читаємо: «Україна опинилася у центрі світового протистояння, а її мешканці були солдатами усіх армій, що воювали на її території». Якщо вже дотримуватися тези про те, що українці, незалежно від власної волі, були змушені одягти ворожу уніформу і воювати один проти одного, то, щоб не знівелювати істину, потрібно перенести акценти на їхній політичний провід. І тоді стане зрозуміло, що 27 серпня 1939 року Другий великий збір ОУН у Римі постановив обрати за орієнтир у боротьбі за державну незалежність України нацистський Третій Райх. Треба визнати, що українські націоналісти вважали єдино можливим варіантом за підтримки нацистської Німеччини відвоювати українські землі у Польщі, Румунії, Чехословаччини та СРСР. Так, в розумінні тогочасного проводу націоналістів не існувало інших можливих союзників, бо тільки Німеччина хотіла взяти реванш за програну війну, а ті планували скористатися з нового збройного світового конфлікту і проголосити українську державу. За таке рішення ті, хто його ухвалював, мають відповісти перед історією.
Так само не варто звалювати до цієї купи радянських українців, які не мали свого національного керівництва і підпорядковувалися наказам, які виходили з Кремля. Не можна вписати у цей «груповий» портрет українського воїна і солдатів в американських та канадських збройних силах. Вони, як законослухняні громадяни, а може, й віддані патріоти своїх країн боролися не за Україну, а проти фашизму, націонал-соціалізму і загалом проти тоталітаризму. Не входять до цього кола, а тим більше не дають жодної індульгенції, ті 120 тисяч, згаданих на виставці, західних українців, мобілізованих Польщею для служби у Війську польському. Не належать тому, що це не було їхнє вольове рішення, а обов’язок. І якщо зробити припущення, що на такий крок їх благословили легальні українські партії, які заявили на початку війни, що виконають свій громадянський обов’язок перед польською державою, то це рішення нівелюється іншим вольовим вчинком – рішенням ОУН, за погодженням з Абвером, розпочати націоналістичне повстання в польському тилу. Просто некомфортно будуть чутися ті 120 тисяч українців в одній компанії нехай навіть із нечисленним загоном Романа Сушка.
Уже згадувана мова виставки подекуди не перестає дивувати. Наприклад, твердження про те, що «На тлі бойових дій між учасниками двох коаліцій у світі розгортаються визвольні рухи, зокрема український». Якщо бути відвертим, то аж до кінця 1942 року український рух був «не на тлі», а в збройних формуваннях: хто у Вермахті, а хто в Червоній армії. А у світі розгортаються спочатку не «визвольні» рухи, а рухи опору. Щоправда, цей термін можна залишити, якщо назвати службу в «Ролянді», «Нахтігалі» та інших гітлерівських підрозділах українським визвольним рухом.
Наступний глибокодумний висновок авторів виставки змушує задуматися над їхнім розумінням поняття «свобода». Вони стверджують: «Війна українців за свободу тривала ще десять років після завершення Другої світової війни». Чи має це означати, що діяльність українських збройних формувань у Вермахті та СС, а також етнічні чистки проти поляків на Волині, здійснені УПА під ідейним керівництвом ОУН, були боротьбою за свободу? То що тоді означає свобода? Але якщо б навіть мова йшла про державну незалежність України в розумінні тогочасних націоналістів, які сповідували тоталітарну ідеологію українського інтегрального націоналізму, то треба було обов’язково написати, якою уявляла собі ОУН той майбутній ідеал держави. Благо, маємо тепер з цього приводу серйозні наукові дослідження, але ні про яку свободу в них, на жаль, не йдеться.
Про переможців і переможених
Загалом підведення до основної теми виставки побудоване за традиційною національною схемою: Розпад Російської імперії – Центральна Рада – УНР – ЗУНР – Злука – ворожі агресії і фінал – втрата державності. Попри те, що з формальної точки зору все виглядає цілком логічно, ця схема хибує багатьма нюансами. Зводити крах українських державних потуг виключно до іноземної агресії є некоректним з історичної точки зору. Зрозуміло, що авторам захотілося побавитися в історичні паралелі із сьогоденням. Мовляв, знову одвічний ворог зазіхає на наш суверенітет. З точки зору пропагандиста це може дати певний ефект, який насправді потриває коротко. У чому ж справа? Справа в тому, що автори виставки зовсім обійшли увагою факти, що українська держава перестала існувати не тільки через зовнішню агресію. Залишмо поза увагою навіть суцільні непорозуміння між соціалістами, монархістами, комуністами. Україна програла тому, що у Першій світовій війні програли Центральні держави, з якими тісно були пов’язані всі її плани.
Те, що серед реальних союзників України виявилися тільки Австро-Угорщина і Німеччина, прирекло молоду державу на низку поразок. Зокрема й на міжнародній арені, де бал правили переможці з числа країн Антанти. Ось про це треба було розповісти авторам виставки. І тоді було б легко зрозуміти, чому український політичний провід, опинившись в еміграції, був і надалі прив’язаний до позиції Німеччини.
Версальсько-вашингтонська система договорів неймовірно обмежила у своїй політиці країни колишнього Четвертного союзу. Австрії та Німеччині було заборонено будь-коли об’єднуватися, вони втратили величезні території і мали платити велику контрибуцію. Але найбільш відчутним стало різке обмеження військового потенціалу Німеччини. З війська додому повернулися десятки тисяч офіцерів, які в цивільному житті не вміли нічого робити. Саме ця група й стала осередком постійного неспокою та невичерпним джерелом німецького реваншизму. Український політичний провід, що опинився на еміграції, не знайшов нічого кращого, як достосувати українські плани до реваншистської політики Німеччини. Оце й була справжня причина союзу українських націоналістів із німецькими нацистами, а не «бездержавність української нації», як це легковажно стверджують автори виставки.
Взагалі, в цій частині виставки дуже багато неточностей і дивних з точки зору історії висновків. Наприклад, у переліку країн, що зазнали поразки у Першій світовій війні, нема Австрії, Угорщини та України. І дивно, чому серед «наступників переможених» поруч із Німеччиною фігурує Радянський Союз? Твердження, що «поразка Російської імперії у війні» стала причиною «демократичної Лютневої революції, а потім радикального більшовицького Жовтневого перевороту», м’яко кажучи, дивує. Росія, як учасниця Антанти, ніколи війни не програвала, а отже, всі подальші висновки хибують на компетентність.
Про те, що в змісті вказаної виставки збігається з нацистським тлумаченням подій Другої світової війни, які алюзії між розчленуванням Чехословаччини і анексією Криму, агресією РФ проти України та маріонетковими «ДНР» і «ЛНР» проглядаються в інтерпретаціях авторів виставки, а також їхнє розуміння поняття «розділена нація» читайте в наступній частині статті.