Сьогодні дізнався, що на Луганщині відкривають пам’ятник жертвам ОУН-УПА. У зв’язку з цим хочу висловити декілька тез:
1. Жертви ОУН-УПА були, і нечесно було би заперечувати сам факт їхнього існування. Значною мірою, вони були частиною української громадянської війни. Ця війна не була унікальною: подібні війни велися і в польському, і у французькому, й іспанському а навіть російському випадку (згадаймо армію Власова - хоча для правди зазначу, що серед усіх громадянських воєн на окупованих територіях російська була таки найменш помітною, і російське суспільство виявило набагато більше внутрішньої солідарності).
2. У цій війні не УПА була агресором. Іншими словами, вона не вела війну на території Луганщини а тим більше Тамбовщини. Рівно ж не УПА була сильнішою стороною, а тому її відповідальність за жертви серед цивільного населення не є співмірною ані з німецькою, ані з радянською стороною. Якщо вдатися до статистики, кількість жертв радянських каральних органів була значно вищою. Не звертати увагу на ці факти є щонайменше дитячою наївністю, щонайбільше - політичним цинізмом.
3. В українській громадянській війні поділ на «винуватців» і «жертви» не має виразно регіонального виміру. З одного боку, стосунки між УПА та місцевим населенням були далеко не безхмарними, з іншого, у документах тої доби можна надибати на згадки про «шахтарів з Донбасу», котрі воювали на сторони УПА. Хто були ці шахтарі - місцеві жителі Донбасу чи ті західні українці, котрих у 1939-1941 рр. та у перші повоєнні роки масово висилали на схід для відновлення промисловості та «соціалістичного перевиховання» - зараз важко сказати, але факт їхньої присутності теж не дасться заперечити. До того ж, окупований Донбас був територією, де діяла добре розбудована сітка українського націоналістичного підпілля. Зрештою, вчорашнім вояків УПА після звільнення з радянських таборів було заборонено повертатися на рідні землі, тому чимало з них у 1950-х роках осіло в Донбасі.
У кожному випадку, пам'ятники і героям, і жертвам УПА можна ставити як у Західній, так і у Східній Україні.
4. У війні пам'ятників не буває переможців - програють всі. Покликання на історичні кривди збільшує шанси мерзотників різних мастей прийти до влади. Терплять же від цієї влади однаково і на Сході, і на Заході - а ще на Півночі, Півдні і в Центрі.
5. Єдиним чесним способом увіковічнення пам'яті жертв є, за іспанським зразком, ставити спільні хрести над спільними могилами. І постійно молитися. І то не лише за упокій їхніх душ - але й за зцілення нас від наших слабостей, дурощів і лицемірства.