24 лютого спалахнула війна, яка, хоча й була оголошена, виявилась величезним потрясінням і, найімовірніше, поворотним пунктом в історії нашої частини світу після холодної війни. Її передбачали американські спецслужби. Європа спочатку була налаштована скептично. Українці бачили, що в повітрі витає війна, і не відкидали цього. Але навіть вони сумнівалися, що російське вторгнення в таких масштабах можливе. Доказом цьому відверте інтерв’ю голови Офісу президента Андрія Єрмака, дане ним через два тижні після початку конфлікту. Український політик номер два прямо заявив: «Чесно кажучи, ми до самого кінця не вірили, що це (російська агресія, – ред.) відбудеться. Ми мали багато інформації від наших партнерів, але все одно не вірили». Проте про всяк випадок українці підготувалися до відбиття агресії.
Король голий
Путін зважився на, здавалося б, ірраціональний напад, спричинений абсолютно спотвореним уявленням про українську державу та націю. Його рішення є частиною давньої традиції російського нерозуміння українців. У якийсь дивовижний спосіб росіяни протягом усієї своєї царської, радянської та путінської історії недооцінювали та ігнорували їх. Вони заперечували право на ідентичність, часто намагаючись довести до винищення. Складається враження, що Росія має найбільшу проблему з розумінням нації, окремості та суб’єктності якої вона не визнає.
Водночас росіяни з підозрою ставилися до українців. Десь у глибині душі відчували, що «малоросійська» частина їхньої імперії непевна, за нею треба уважно стежити, бути обережними. Ще 1919 року Лев Троцький писав в інструкції більшовицьким агітаторам: «Товариші, ви їдете на Україну. Пам’ятайте, що немає важчої роботи агітатора, ніж в Україні. Втретє посилаємо туди сильні кадри і щоразу з новою тактикою, з новими прийомами (…). Не нав’язуйте українському селянину комунізму, доки там не зміцниться наша влада (…). На противагу самостійникові Петлюрі та іншим стверджуйте, що Росія теж визнає незалежність України, але за умови існування там радянської влади». Троцький, на відміну від Путіна, дуже добре знав українців, народився в селі під Херсоном і виріс серед українських селян. Однак його вказівки виявилися неефективними, оскільки через короткий час радянська влада, бажаючи остаточно заспокоїти українське село, спричинила Великий голод, внаслідок якого було знищено майже чотири мільйони українців.
Можливо, саме брак критичної саморефлексії в російській політичній думці та культурі змусив багато поколінь зберегти переконання – якщо послатися на ганебну статтю Путіна від липня 2021 року – що Україна є «історичними російськими землями» та штучно створеною іноземцями «анти-Росією». Це був один із найгучніших пострілів, які сповіщали про те, що російська одержимість матиме відчутні наслідки. Як рушниця в Чехова – оскільки вона висить у першій дії, то має вистрілити в одній із наступних.
Українськість у своєму немалоросійському вимірі – у домінантному в Росії сприйнятті – підриває російськість, створюючи величезну діру, яка заторкує саму суть російської ідентичності та традиції. Послідовні покоління російських інтелектуалів – від Михайла Булгакова до Йосипа Бродського та Олександра Солженіцина – пропагували антиукраїнізм, чим значною мірою сприяли його укоріненню в руслі російських дискусій. Через сто років досі є актуальними слова голови УНР Володимира Винниченка (1880–1951) про те, що «російська демократія закінчується там, де починається українське питання».
Путін виявився старанним спадкоємцем російського антиукраїнізму, який він модернізував і розвинув, не відмовляючись від ключової мети своїх попередників – захопити Україну та перетворити її суверенітет на фікцію. При цьому він припустився класичної російської помилки – недооцінки українців. Російська «спеціальна військова операція» мала на меті взяти під контроль Київ та решту країни протягом кількох днів. Українська армія мала бути розбита і скласти зброю, державні інституції мали розсипатися (в Росії було звично бачити Україну майже банкрутом, чия влада, з’їдена корупцією, фактично є маріонеткою Заходу). Досить змінити політичні еліти, щоб на перший план вийшла «здорова», проросійська частина народу. Ось як коротко можна проілюструвати переконання Путіна щодо України. Як ми вже знаємо, важко було б помилитися ще глибше.
Кажуть, що стан армії – це відображення стану держави. До 24 лютого певною аберацією була віра в абсолютну перевагу російських збройних сил, імідж яких ефективно підкріплювався російською пропагандою. Водночас сама Росія зазвичай сприймається як країна з відсталою, ресурсомісткою економікою, пронизаною корупцією та хронічно нездатною до модернізації. Перші тижні війни, напевно, ще не розвіяли міфу про могутню російську армію (на це ще було зарано), але точно його серйозно підточили.
Ключовий тест України
Війна перевернула з ніг на голову усталені стереотипи про нефункціональність української держави. Повномасштабна російська агресія стала величезним шоком для суспільства та влади. Але ключовим є те, що з перших днів вторгнення найважливіші інституції не тільки не були паралізовані, але й працювали напрочуд ефективно. Діяли міністерства, Верховна Рада, звідки – окрім півтора десятка депутатів проросійської «Опозиційної платформи– За життя» – ніхто не втік, і місцева влада, що лише підтверджує, наскільки потрібною була реформа місцевого самоврядування. Держава виплачує пенсії та зарплати бюджетникам. Енергетична система функціонує за межами безпосередніх зон бойових дій. Банківська система продовжує працювати, незважаючи на російські кібератаки на банки та низку установ. «Дія», або «держава в смартфоні» – загальнонаціональний портал онлайн-адміністративних послуг, показала свою неабияку користь в умовах війни. Деякі країни ЄС не мають подібного рівня цифровізації.
В умовах війни, яка на кожній географічній широті є найважливішим випробуванням для державності, Україна – на подив не лише Москви – показала неймовірну силу та стійкість. Ніби якась прихована життєва сила вийшла на поверхню. Це сталося не тільки завдяки великій мобілізації суспільства, а й тому, що в момент найсерйознішого випробування в історії незалежності державні інституції діяли так, як треба. Це дуже контрастує зі ситуацією весни 2014 року, коли українська держава виявилася неспроможною виконувати свою основну функцію – захист від агресії. Потім цей тягар взяли на себе спішно сформовані добровольчі батальйони, але цей конфлікт, як відомо, закінчився тим, що Київ змусили укласти дві невигідні Мінські угоди.
2022 року Україна не лише успішно відстояла столицю та зірвала російські плани з демонтажу своєї державності, а й дуже ефективно почала проводити інформаційну політику, спрямовану як на власне суспільство, так і на світ. Це було б зробити складніше без президента Володимира Зеленського, чия героїчна позиція у критичний період після 24 лютого мала велике мобілізуюче значення, що лише підтвердило стару істину про роль лідера в часи кризи. Однак без ефективного середовища жоден лідер не зміг би багато чого зробити, і виявилось, що воно існує. Російська пропагандистська машина мало що може сказати, що вже саме собою промовисте. Український спосіб комунікування на цій війні, його достовірні послання та цікава форма знайдуть ще своє місце в тій частині підручників із військового мистецтва, яка стосуватиметься інформаційної політики.
Останній бій
Не варто вводити себе в оману – війна, найімовірніше, буде тривалою. Важко уявити, що Путін визнає поразку, перегляне свої плани і виведе війська. Швидко стало зрозумілим, що ставки в цьому конфлікті виходять далеко за межі самої України, а також стосуються форми міжнародного порядку в Європі та майбутнього режиму в Росії. Усе вказує на те, що попереду в українців ще багато труднощів і величезних викликів, бо Кремль не має наміру відступати. Хоча я вважаю, що нинішній хід цієї війни вже означає, що Україна відстояла свою незалежність, остаточно і назавжди увійшовши до групи європейських держав. Відкритим є лише питання про проходження східного й південного кордонів України. Можна уявити сценарій, за якого Києву не вдасться відновити контроль над втраченими територіями. Чи це буде та ціна, яку Україні доведеться заплатити в цій війні? Можливо. Але водночас можна передбачити, що навіть ці вимушені територіальні втрати будуть тимчасовими – доки нинішній правитель залишається в Кремлі. Росія не змогла ефективно інтегрувати, навіть ціною репресій, нині окуповані Херсонську область і частину Запоріжжя, які успішно зрослися з українською державою, особливо після 2014 року. Процес повільної, але прогресивної інтеграції різних українських регіонів, що відбувається з 1991 року, і розвиток сучасної ідентичності, незважаючи на слабкість державних інституцій, прискорився через низку допущених Росією щодо України помилок у своїй політиці. Перед обличчям загрози ззовні українство почало міцнішати.
Війна, яка триває, у будь-якому її варіанті, є тією ланкою, яка замикає багатовікову політику Росії щодо українського народу. Перші місяці агресії показують, що перемоги Росії, як її собі уявляв Кремль, неможливо досягти. Росія не може контролювати Україну. І це незалежно від того, скільки ще російських злочинів буде скоєно проти українців. Це сумний парадокс історії, що їх знову переживає край, який, як жоден інший у Європі, так сильно настраждався від тоталітаризмів і геноцидів ХХ століття. І все ж українська нація зберегла напрочуд сильні відроджувальні здібності та стале національне коріння (аж ніяк не лише на заході країни). Очевидна відокремленість української політичної культури від російської сприяє тому, що з кожним роком назва книжки Леоніда Кучми «Україна – не Росія» чимраз більше підтверджує свою актуальність.
Війна як новий засновницький міф
Російська агресія стала екзистенційним викликом для української держави, але, як і будь-яка війна за свободу, вона також відкриває нову еру, приносить новий засновницький міф. З війни вийде інша Україна, якій доведеться зіткнутися з багатьма проблемами, але все вказує на те, що вона приведе до остаточного закриття посткомуністичної доби – надзвичайно складного періоду в українській історії, який приніс, серед іншого, численні політичні, економічні та демографічні кризи. Ця нова Україна має шанс створити більш справедливе суспільство, яке підтвердило свою суб’єктність, подолавши попереднє безсилля та побудувавши сучасну економіку, зокрема завдяки очікуваним міжнародним коштам на відбудову та позбавленню від олігархічного впливу, який досі є гальмом розвитку. У новій державі з’являться й нові герої, деякі суперечки з минулого втратять значення, а військові дії, які точилися переважно на сході та півдні України, стануть завершальним моментом її об’єднання.
В останні роки Україна докладала реформаторських зусиль у різних сферах. Часто ці реформи були непослідовними, надто повільними, але – попри постійні проблеми із системною корупцією – прогресуючими. В умовах війни очевидним адресатом модернізаційних заходів є армія, а постачальником ноу-хау став Захід. Конфлікт, який триває, ще буде предметом незліченних аналізів, але вже зараз зрозуміло, що децентралізація командування, здійснена за моделями НАТО, є однією з причин ефективної оборони України. Можна очікувати, що вже найближчим часом Збройні Сили України стануть найсучаснішою державною інституцією та джерелом модернізації інших аспектів суспільного життя й економіки. Сильна армія – це завжди політичний чинник, який впливає на позицію країни в міжнародних відносинах.
Післявоєнна українська політика буде іншою. Ймовірно, це не означає суттєвої трансформації політичної культури, але впевнено можна стверджувати, що проросійський проєкт, який до 24 лютого міг розраховувати на понад десяток відсотків голосів на виборах, буде усунутий з політичного життя. Бути проросійським стало синонімом зради. Сьогодні важко сказати, скільки десятиліть знадобиться для російсько-українського примирення, коли нарешті закінчиться війна. Європейські моделі тут є слабким орієнтиром, тому що Росія – це не Німеччина, і шукання аналогій, почерпнутих з інших традицій, у російському випадку зазвичай виявляється оманливим.
Ця війна, значення та наслідки якої виходять далеко за межі регіону, є також поверненням України до Європи. Збереження українського суверенітету гучно відкриває нову сторінку у відносинах України та ЄС. Київ сподівається на швидкий шлях до членства в Європейському Союзі і, безсумнівно, буде… розчарований. Україна, європейський неофіт, яким була Польща двома десятиліттями раніше, ідеалізуючи все європейське, дізнається, що політика ЄС – це важка рутинна боротьба за власні інтереси. І все ж без України європейський проєкт не може бути завершеним, навіть якщо в головах багатьох західноєвропейських еліт така думка все ще не вписується. І вони зроблять багато, щоб відтермінувати цей процес якомога довше. Український ентузіазм, наполегливість, новаторство та «козацька фантазія» врешті призведуть до того, щоб «викроїти» собі місце в Європейському Союзі, хоча, реально кажучи, це займе багато часу. Безумовно, війна та стиль її ведення українськими силами – з турботою про життя простих солдатів (що є великим контрастом з діями ворога), підтверджує належність українців до простору європейських цінностей. Україна з її альтернативними європейськими прагненнями також змінює Європейський Союз, хоча детальний масштаб і глибину цих змін передбачити поки що важко. Забігаючи наперед, уже зараз можна сказати, що членство України докорінно змінить баланс сил у Європі.
Зрештою, конфронтація між Росією та Україною також змінить пострадянський простір. Уже зараз видно, що реакція країн Центральної Азії, Кавказу та Молдови на російську агресію є більш-менш завуальованим дистанціюванням від Кремля. Їхні еліти зацікавлені у збереженні свого суверенітету, у подальшій розбудові національних держав, а не в поверненні в орбіту домінантних інтересів Москви. Винятком є Білорусь Лукашенка, поле незалежної політики якої різко скоротилося. Але зрозуміло, що незалежної Білорусі не може бути без незалежної України. Зміни, спричинені війною над Дніпром, а з часом також у Росії, вплинуть і на трансформацію Білорусі.
Описані вище діагнози ще раз показують, наскільки принциповим буде результат війни, яка триває, для України, Європи і, очевидно, для Польщі. Українська держава врешті-решт вийде з цього з багатьма героями, травмами та руїнами, які їй доведеться відбудовувати, але водночас із зміцненою національною ідентичністю, міцнішою міжнародною суб’єктністю та новим наріжним каменем своєї державності.
Переклад з польської
Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.
Попередні статті проєкту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом, Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході, Нове старе відкриття, А мало бути так красиво, Новорічний подарунок для Росії, Чи дискутувати про історію, Мінський глухий кут
Оригінальна назва статті: Wojna i nowa Ukraina