Часто повторюють у різних варіаціях фразу Бісмарка, що «битву при Садовій виграв прусський шкільний учитель». Цим хочуть підкреслити роль шкільної освіти, насамперед історичної, у формуванні успішної й переможної нації. Однак, якщо екстраполювати цю оцінку на дальший історичний досвід тієї ж таки Німеччини, доведеться визнати, що німецький шкільний учитель, а також університетський професор історії відповідальні не лише за перемоги 1866 і 1870, а й за поразки 1918 і 1945 років та за всі страждання, що їх кайзерівська й гітлерівська Німеччина завдали і власному, й іншим народам.
Історики разом з політиками й генералами поділяють відповідальність за всі міждержавні й громадянські війни новітньої доби. Плекання національної мегаломанії або почуття національної кривди, заклики до «відновлення історичної справедливості», творення «героїчних» міфів, трактування сусідів та меншин як «історичних ворогів», накидання єдиної версії історичної пам’яті гетерогенним спільнотам – усе це на совісті істориків.
Нинішня війна на Донбасі не стала винятком. Її головною причиною було і залишається намагання російського керівництва дестабілізувати Україну й повернути її у сферу свого контролю – повністю або частинами. Але одним із важливих чинників, який дозволив Путіну розпалити війну, стала історична пам’ять – розколота в Україні та значно більш єдина і просякнута імперськими міфами в Росії.
Коли кілька років тому я написав текст під назвою «Війна міфів про війну в сучасній Україні», мені й у страшному сні не могло наснитися, що настане час, коли про війну в Україні доведеться говорити у прямому, а не переносному значенні. Я писав тоді, що в Україні точиться боротьба за колективну пам’ять, поважне місце в якій посідає пам’ять про Другу світову війну. Змагаються два міфи: радянсько-російський міф «Великої Вітчизняної війни» і український національний міф «боротьби за волю і незалежність» під проводом ОУН-УПА. Пам’ять про війну є одним із полів битви двох історичних міфологій: української національно-державницької у консервативній, ліберальній та інтегрально-націоналістичній версіях та проросійської з різновидами радянським, слов’янсько-православним і євразійським, які часом утворюють між собою дивовижні комбінації, коли, приміром, комуністи виступають завзятими апологетами канонічного православ’я, а православні фундаменталісти звеличують Сталіна.
Є й інші поля битви за історичну пам’ять – починаючи з Київської Русі й закінчуючи Помаранчевою революцією, але саме тема Другої світової війни стала найбільшим джерелом конфліктних інтерпретацій та постачальником символів для політичної мобілізації. Тепер ті ж таки символи, а радше симулякри, слугують мобілізації воєнній.
23 лютого відомий командир «ополченців» на прізвисько Моторола, вітаючи своїх поплічників із «Днем захисника Вітчизни», сказав: «Це свято з’явилося не просто так, а завдяки людям, які захищали нашу землю від фашистів. І тепер, по суті, ми захищаємо землю від фашистів».
Звісно, громадянин Росії Арсєній Павлов (він же Моторола) міг би й краще знати історію власної держави, адже насправді «День захисника Вітчизни» (колишній День Радянської Армії) було встановлено на честь подій лютого 1918 року, коли про фашизм ще ніхто й не чув. Важливо, однак, інше – наскільки міцно симулякр «фашизму» засів у свідомості багатьох росіян і мешканців Донбасу. Звісно, воювати «с фашистской чумой, как когда-то деды воевали» (дарма, що тієї «чуми» насправді не існує) значно почесніше, ніж чинити агресію проти народу, який щойно звільнився від кримінального режиму.
Звідки ж узявся цей симулякр і як його вдалося зробити «дійсністю, яка приховує той факт, що її немає» (Жан Бодріяр)? У ґрунті речі, це спільний винахід політиків та істориків. Свого часу радянські історики на службі комуністичного режиму, виконуючи політичне замовлення, створили й культивували міф про «Велику Перемогу» сил добра на чолі з Партією і великим російським народом над абсолютним злом – фашизмом. До останнього зараховували й український самостійницький рух, який незалежно від відтінків охрестили «бандерівцями», а відтак «фашистами». А що міф «Великої Перемоги» над фашизмом і тепер є головним державно-консолідаційним міфом Росії, то кремлівським пропагандистам за допомогою вже сучасних російських істориків неважко було впровадити у суспільну свідомість ідею, що всякий український самостійник, який протистоїть «Русскому миру», – це «фашист-бандерівець». У цьому їм допомогли й деякі українські гуманітарії, навіть викладачі ВНЗ, для яких Україна поза «Русским миром» – це «цивілізаційний виродок (уродец), який не здатен ні на що, окрім як смішити сусідів», а галичани – це «бандерлоги», що «пишаються своєю європейськістю» (цитую за статтею Тетяни Гошко. Годі й дивуватися, що поряд із заїжджими «моторолами» в Криму й на Донбасі виросли власні, які, живучи в Україні, зневажали й ненавиділи все українське.
Утім деякі наші патріоти, які щиро вірять, що Степан Бандера створив УПА і командував нею, воюючи з «москалями», недалеко втекли від Мотороли за рівнем історичної ерудиції. Та навіть для тих, хто має якесь уявлення про те, ким був лідер ОУН свого імені, слово «Бандера» є майже симулякром, що має дуже мало спільного з реальним Степаном Бандерою. А це вже «заслуга» наших істориків-націоналістів, які чимало попрацювали над тим, щоб створити лаковані образи ОУН, УПА, Бандери і відгородити пам’ять про них від історичної критики. Тепер у цих добродіїв з’явився додатковий аргумент: всякий, хто під час війни кидає тінь на Бандеру (ОУН, УПА тощо), допомагає ворогові.
Пригадується недавній скандал довкола фільму за сценарієм Світлани Усенко «Секрети Бандери». Фільм, м’яко кажучи, не є шедевром історичної документалістики: будь-якому фаховому історикові впадають у вічі численні історичні «ляпи», анахронізми, а то й прямі пересмикування і дешева сенсаційність, на якій побудовано цю «докудраму». Проте найприкріше вразив не сам фільм, а реакція на нього людей, які претендують бути інтелектуалами. Усіх перевершили брати Капранови, які, не шкодуючи лайки, зокрема й нецензурної, звинуватили авторів фільму в «ідеологічній диверсії проти народу, який об’єднався у боротьбі з загарбниками», закликали різні інстанції дати «належну оцінку», висловили «побоювання», що «ця екранна провокація підживить антисемітські настрої в Україні» (?!) та ще й ледь не закликали «обурених українців» спалити будівлю каналу «1+1». Чим тоді ми відрізняємося від вірних путінців і неосталіністів, які дослівно так само таврують усе, що не вписується в ідеологію «Великої Росії»?
Найбільша проблема України не в різних версіях історичної пам’яті, а в тому, що вони, не без участі професійних істориків, набули характеру взаємозаперечних сакральних міфів. Між міфами неможлива дискусія, можлива лише війна.
Історик Георгій Касьянов у статті «Як історія заходить на манівці: історична політика та її результати» показує, як непродумана політика історичної пам’яті призвела до культивування двох взаємозаперечних версій історії та врешті-решт зробила чималий внесок у переростання громадянського протистояння у збройний конфлікт:
«Врешті-решт дві взаємовиключні версії минулого стали об’єктами культивування, роздмухування та маніпуляції з боку політиків, і дві «віртуальні реальності», два набори симулякрів створили основу для дуже реального конфлікту, ціна якого тепер вимірюється людськими життями. Ясна річ, конфлікт довкола історії є частиною більш загальної картини, яка охоплює соціальні, економічні, соціально-психологічні та багато інших компонентів. Це саме приклад того, як історія може зайти на манівці – у будь-якому можливому сенсі».
Отже, маємо те, що маємо, але що ж тепер робити? Якщо йдеться про державну «історичну політику», я б рекомендував на майбутнє лише два прості принципи:
1. Відмова від спроб сформувати єдину, санкціоновану й підтримувану державою деталізовану версію історичної пам’яті. Державна «історична політика» має стосуватися лише мінімального набору постулатів, який, безумовно, має містити позитивну оцінку боротьби, зокрема й збройної, за незалежність України, за громадянські права і свободи, за демократію; засудження всіх форм поневолення, зокрема й національного, тиранії й тоталітаризму, а надто – геноциду і зумисного вбивства цивільного населення. Що ж до конкретного переліку, скажімо, постатей, яких належить офіційно вшановувати, то він має залежати не від указу президента чи довільного рішення державного органу, тимчасово опанованого якоюсь партійною коаліцією, а від рівня загальнонаціонального консенсусу щодо тієї чи тієї постаті. Приміром, Тарас Шевченко, вочевидь, належить до таких постатей, а Степан Бандера – ні. Іншими словами, суспільство має диктувати державі «історичну політику» (як і будь-яку іншу), а не навпаки.
2. Повна свобода поширення і конкуренції різних версій історії (за винятком тих, які відверто пропагують ксенофобію, расизм, агресію та виправдовують геноцид).
Утім важко сподіватися на те, що політики легко відмовляться від інструменталізації історії з політичною метою. Але тут уже в гру входить відповідальність професійної спільноти істориків, яка в усі часи полягала в тому, щоб говорити й писати правду, не підганяючи її під інтереси влади чи будь-якої політичної сили. А що саме поняття історичної правди є вельми проблематичним, то звідси випливає невід’ємне право кожного історика і кожного громадянина на власне розуміння правди історії. В умовах України, де змагаються, як мінімум, дві версії «священної історії», особливо актуальним стає завдання радикальної десакралізації й деміфологізації історії, переходу від війни міфів до мирного змагання інтерпретацій. Це не виключає, а передбачає нетерпимість професійної спільноти істориків до явних фальсифікацій, якими б добрими намірами їх не виправдовували.
Деякі колеги заперечать: усе це добре в мирний час, а під час війни обов’язок історика – зміцнювати віру в перемогу прикладами героїчної минувшини, а не підривати її недоречними дискусіями. Вони, може, й мали б рацію, якби мета цієї війни зводилася до знищення сепаратизму і відбиття російської агресії. Але насамперед це війна на захист нашої революції, а отже – свободи. Якщо ми переможемо в ній коштом власної свободи, то така перемога дорівнюватиме поразці, адже тоді Україна стане просто дзеркальною копією путінської Росії. Чого й прагне Путін.