Шостого червня президент Франції Емманюель Макрон зробив відносно сенсаційну заяву. В інтерв’ю для телеканалів TF1 та France 2 він заявив, що має намір надати Україні деяку кількість модернізованих багатоцільових винищувачів Mirage 2000-5. «Вони дозволять Україні захистити свою територію та повітряний простір», – зазначив він. Водночас президент розповів, що вже незабаром Франція запросить українських пілотів на навчання. Окрім того, у країні пройдуть вишкіл 4500 українських військовиків. А до того до України приїдуть французькі інструктори, щоб на місці тренувати тисячі українських новобранців.
Чому сенсаційність цієї новини «відносна». Бо за останні кілька місяців світ уже звик до несподіваних заяв французького президента, починаючи з його лютневого твердження про доцільність відрядження західних військ до України. Для нас ці сюрпризи від Макрона приємні, для росіян – звісно, навпаки, для багатьох західних партнерів – шокуючі. Чи радше були шокуючі, але з часом вони чимраз більше призвичаюються і до заяв, і до самої думки про необхідність ширшого й глибшого ангажування в російсько-українську війну.
Бо чим були зумовлені всі ці заяви Емманюеля Макрона? Великою любов’ю до України, переживанням за її інтереси та за життя громадян? Навряд чи. Бажанням сподобатися Володимиру Зеленському напередодні його візиту до Франції? До певної міри, але це навіть близько не головна причина. Головним рушієм стало чітке усвідомлення французького президента, що російсько-українська війна – не чужа для нього, його країни і Європи загалом.
Росія стає чимраз небезпечнішою. Вона переводить своє виробництво на воєнні рейки, а значить її мілітаризація не зупиниться ні за рік, ні за два, ні за п’ять. Досі Європа могла сподіватися на військовий захист Сполучених Штатів, але наскільки ці надії будуть виправдані після перемоги ізоляціоніста Дональда Трампа на листопадових виборах – ніхто не береться прогнозувати. Європа ж і досі є повільною, інерційною в питаннях глобальної безпеки. Робляться певні потуги, щоб якось вийти зі ситуації тотального пацифізму, але вони явно недостатні.
Ось така сувора реальність на початку третього року повномасштабного вторгнення Владіміра Путіна в Україну. Причому господар Кремля і його клеврети від самого початку заявляли, що воюють з «колективним Заходом». Утім цей «колективний Захід» довгий час ставився до таких заяв як до дурних жартів. І щойно зараз до нього почало приходити розуміння, що жартами тут і не пахне.
От і кілька днів тому Путін під час зустрічі з редакторами західних інформаційних агенцій з піною біля рота доводив, що Росія в жодному разі не розпочне війну проти Заходу. «Понавигадували, що Росія хоче напасти на НАТО. Ви сказилися зовсім, чи що? Тупі, як цей стіл? Хто це вигадав? Це нісенітниця, марення псяче», – так емоційно запевняв російський лідер Захід у своїх винятково миролюбних намірах.
Але замість заспокоїти лише ще більше напружив. Бо чого так закипати, якщо сумління чисте. Ну, як «чисте», звідки в Путіна чисте сумління? Але в будь-якому разі такі путінські запевнення за традицією свідчать, що все буде з точністю до навпаки. Пригадаймо, як пристрасно він свого часу запевняв, що Крим – український, і Росія ніколи на нього не посягне. А потім, що «зелені чоловічки» – це не російські військовики. Чи що на Донбасі – «іхтамнєт». А як вперто Путін переконував Захід, що жодного повномасштабного вторгнення в Україну не відбудеться – аж до кінця лютого запевняв, що для хвилювання немає ні найменших підстав.
І от тепер запевнення, що Росія не нападе на «колективний Захід». Але передовсім треба визнати, що Росія вже на нього напала. Напала на Україну, яка перебувала в процесі інтенсивної інтеграції зі Заходом. І всі ж розуміють, що це не просто «спеціальна військова операція» з нібито метою гарантувати безпеку Росії. Насправді Путін намагається знищити сучасну проєвропейську українську націю, її державу, яка хай не надто зграбно, але все ж рухається шляхом європейської та євроатлантичної інтеграції. Тож Кремль уже почав руйнувати геополітичні устої Старого континенту. Масштаби й наслідки цього геостратегічного руйнування досі важко осягнути.
Утім, точно зрозуміло, що твориться щось вкрай небезпечне, яке загрожує миру й процвітанню на континенті, які тривали з моменту завершення Другої світової війни. Тож Європі доведеться оперативно й кардинально переоцінювати європейську концепцію «м’якої сили» та доповнювати її значно жорсткішими компонентами. Бо без цього вже не вдасться уникнути ще більшої війни. План Європейської Унії – максимально розширювати торговельні зв’язки й економічну співпрацю з Росією, щоб у такий спосіб втягнути її в європейське правове поле, а там і в поле західних цінностей, – цілковито провалився.
Жорстока війна в Україні та дедалі агресивніша поведінка Москви вже змінюють ставлення до концепції оборони й безпеки на Старому континенті. Провідні європейські політики терміново починають змінювати пріоритети. Нині головне – військова підтримка України, яка є авангардним борцем з руйнівним впливом Кремля. Паралельно Європі потрібно прискореними темпами модернізовувати власні армії і служби безпеки. Що закономірно призведе до трансформації європейських економік і буму оборонної промисловості.
Водночас європейським лідерам необхідно раз і назавжди відмовитися від ідеї, що час до російського вторгнення в Україну може повернутися. Усе, забудьте, business as usual з Росією вже не буде, принаймні до смерті Путіна і цілковитої трансформації всієї системи влади в Кремлі. А тому європейським країнам доведеться рухатися в бік стрімких видатків на оборону. Збільшення їх до рівня, якого не було десятиліттями, з моменту падіння Берлінського муру. Доведеться відновлювати забуті й занедбані військові традиції. Очевидно, треба буде повертати військовий призов. Відповідні заходи вже готуються щонайменше в Німеччині, Франції та Великій Британії.
Si vis pacem, para bellum – якщо хочете миру, готуйтеся до війни – це давнє гасло Римської імперії стає як ніколи актуальним для сучасної Європи.