Хто такий Віктор Медведчук? Таке запитання вкотре стало актуальним після виходу у світ резонансної телепрограми Bihus.Info, у якій було оприлюднено записи телефонних розмов Медведчука з кремлівськими чиновниками та ватажками донбаських терористів. А також після судового засідання, на якому обирали запобіжний захід Медведчуку.
А це ж не перший судовий процес над ним. Хоча від попереднього суду минуло вже ледь не пів століття. 1974 року студента другого курсу юридичного факультету Київського держуніверситету та ще й командира комсомольського оперативного загону добровільної народної дружини Віктора Медведчука судили за участь у жорстокому груповому побитті неповнолітнього. Тоді за статтею 102 Кримінального кодексу УРСР наш «герой» отримав два роки позбавлення волі.
Утім досить оперативно справу повернули на додаткове розслідування, потім перекваліфікували. Зрештою, Медведчука взагалі звільнили від кримінальної відповідальності. Навіть більше, його поновили в університеті – це взагалі щось неймовірне для радянських часів. Таке трапляється лише тоді, коли протекцію дає КДБ для свого сексота.
Медведчук успішно завершив навчання, став адвокатом. Результати його роботи як захисника ми знаємо, зокрема, за «справою Стуса». Однак зараз розмова не про це.
Віктор Медведчук перебуває у великій українській політиці з 1997-го, коли став депутатом ВРУ. А от загальнонаціональної популярності він здобув п’ятьма роками пізніше, коли за другої каденції Леоніда Кучми був призначений головою Адміністрації президента. Популярність ця була, звісно, скандальною, саме з його особою пов’язують так звані «темники», які розсилалися редакціям ЗМІ з вказівками, які теми і проблеми варто порушувати, а які ні. Тоді він неодноразово потрапляв у чорні списки ворогів вільної преси.
З перемогою Помаранчевої революції Медведчук відійшов у тінь, хоча не зник остаточно з політичної арени. Він періодично намагався відновити свій політичний статус то через Юлю Тимошенко, то через Віктора Януковича. Але всі спроби були невдалими: за час свого головування в АП його особа встигла набрати достатньої токсичності, жодна політична сила не бажала з ним зв’язуватися, принаймні публічно.
А от «сірим кардиналом» української політики він не переставав бути. Знавці політичної кухні стверджують, що саме він був автором ідеї тієї знаменитої широкої коаліції між Тимошенко і Януковичем, у народі – просто «ширки». Пам’ятаєте, тоді планувалося відмовитися від всенародних виборів президента, переформатувати структуру влади, поділивши її між двома головними на той момент політичними силами – БЮТ і Партією регіонів. Але тоді щось пішло не так. Як лементувала в розпачі Юля: «Всьо прапала!».
Можна припустити, що якби вдалося, то Віктор Медведчук ще 2009 року зайняв би своє гідне місце на політичному олімпі і вже не мусив би приховувати свою роль у владних процесах. Але йому довелося притлумити амбіції й чекати на свій зоряний час. І цей час настав щойно було обрано першого президента після Революції гідності – Петра Порошенка.
Здавалося б, після остаточної поразки проросійських сил в Україні, приходу до влади патріотів і проєвропейців Медведчукові тут взагалі нема що шукати. Чи хто ще пригадує, як наприкінці 2013 року група автомайданівців приїхала під його маєток і влаштувала там акцію протесту з ламанням паркану? Пам’ятаєте, як відреагував Медведчук у фейсбуці? «Їм хочеться воювати? Я воювати вмію. У нас достатньо сил і можливостей, щоб відстояти наші погляди і переконання. І ми це зробимо», – запевнив він.
Тоді навряд чи хто серйозно сприйняв ці погрози. Яка війна? Хто такі ці незрозумілі «ми»? Зрештою, які в них сили й можливості? Ну, не будемо ж ми серйозно сприймати марґінальну групку прихильників «Українського вибору».
І лише наприкінці лютого 2014 року, коли розпочалася операція з окупації Криму, ми побачили, що погрози – не блеф, що війна справжня, що «ми» – це агресивна Росія з усім своїм військовим потенціалом.
Але найдивніше у всій цій ситуації, що кум Путіна Віктор Медведчук з початком російсько-українського воєнного конфлікту не втік до Росії, як майже вся кліка Януковича, а зухвало залишився в Україні. Треба віддати йому належне: чоловік він сміливий. А можливо, він просто був добре обізнаний зі ситуацією, знав напевно, що йому нічого не загрожує, що його ніхто не чіпатиме?
Зрештою, чого йому було боятися, якщо вже в червні 2014 року він здобув такий собі офіційно-неофіційний статус репрезентанта України на перемовинах з росіянами та проросійськими терористами. А потім й офіційний – як представник ТКГ з боку України з правом безперешкодно літати до Москви.
За які ж це заслуги? Про це варто запитати Порошенка. Але той переводить стрілки на свого попередника Олександра Турчинова, мовляв, це саме він наділив Медведчука відповідними повноваженнями. Але ж Петро Олексійович, ставши главою держави, міг тисячу разів позбавити кума Путіна всіх повноважень і привілеїв. Порошенко стверджує, що не міг, бо за Медведчука заступилася Анґела Меркель. Хоча, здавалося б, що має канцлерка Німеччини до української кадрової політики, що вона могла знати про Медведчука, його роль, зв’язки й залежності?
Утім цей «німецький» аргумент експрезидент використовує й понині. Ну, бо що йому залишається, особливо після оприлюднення Денисом Бігусом плівок з телефонними розмовами Медведчука.
От дуже яскравий епізод – розмова з так званим головою так званих Республіканських зборів так званої Луганської Народної Республіки Олексієм Карякіним. Розмова відбулася 24 червня 2014 року, тобто у розпал воєнного протистояння на Донбасі. У ній Карякін нахабно вимагає від Медведчука повернути колону української бронетехніки до місця дислокації.
- Біля Ізвареного колона бронетехніки. Якщо протягом години ця бронетехніка не зупиняється й не повертається на своє місце, то ви її втрачаєте – вона знищується, я вам заявляю, – наполягає Карякін.
- Почекай, Олексію. Дай я запишу. По-перше, це не наші славні війська. Я до цих славних військ маю такий же стосунок, як і ти, – запевняє Медведчук.
Незабаром він передзвонює своєму візаві-терористу й доповідає, що щойно телефонував Порошенкові, а той «сказав, що дав команду повернути колону на Ізварине».
Цікаво, чи не так? Один з ватажків «ЛНР» телефонує Медведчуку з вимогою зупинити рух українських військ, той без проблем зв’язується з президентом Порошенком і змушує його виконати наказ терориста. Що це, як не державна зрада? Причому не лише з боку Медведчука.
У цьому контексті вже зовсім іншими фарбами заграли незрозумілі перемир’я у червні і липні 2014 року. По-іншому тепер варто подивитися й на несподівані зупинки наступу українських Збройних сил, коли вже можна було звільнити і Луганськ, і Горлівку, і навіть Донецьк. Уже стало зрозумілішим, у який спосіб колона Стрєлкова-Гіркіна без особливих труднощів прорвалася зі Слов’янська до Донецька. Зрозумілішими стають і ситуації, коли українська авіація літала над колонами російських військ, які заходили на суверенну українську територію, і не атакувала їх, дозволяючи пройти. І чому Порошенко підписав украй невигідні для України Мінські угоди. Зрештою, й те саме: «Жму руку. Абнімаю» – тепер добре вписується в ситуацію.
У будь-якому разі СБУ мала ці записи ще сім років тому. Утім ні Валентин Наливайченко, ні його наступник Василь Грицак ніяк не реагували на злочинну для держави діяльність Медведчука. Чи таки реагували, але справу зупиняло вище державне керівництво? Ну, тоді особливо дивною виглядає поведінка саме Наливайченка, котрий після свого звільнення з посади голови Служби безпеки України в червні 2015 року перейшов фактично в опозицію до Порошенка, але досі не промовив жодного слова про злочинні дії Медведчука.
Тож ця справа маринувалася в шухлядах сім років і визріла щойно зараз, коли від влади відійшли «щирі патріоти», а прийшли «коміки з 95 кварталу». Володимир Зеленський на своїй пресконференції заявив, що «епоха Медведчука закінчується». Хотілося б вірити, навіть попри те, що із цих же уст злітало чимало нездійснених обіцянок про закінчення прикрих епох.
Так, не все влаштовує й нині у боротьбі з російськими агентами в Україні. Існують побоювання, що зі «справи Медведчука» так нічого й не вигорить, бо надто вже твердий горішок для порочної української Феміди. Але принаймні щось робиться: закриваються проросійські телеканали, блокуються активи агентів впливу, самі агенти потрапляють на лаву підсудних. Виявляється, так можна було.