Фотожурналістка з Полтави Анна Чапала до 2014 року працювала із, так би мовити, звичайними життєвими сюжетами – святами, урочистостями, буднями міста й регіону. Але згодом у її професійному репертуарі з’явилася нова тема – війна. З весни 14-го Анна знімає відправлення бійців на Схід, їхнє повернення додому, фронтове повсякдення, реабілітацію і похорон захисників. Світлина журналістки під назвою «Надзусилля» 2017 року здобула гран-прі ХІХ Міжнародного фотоконкурсу газети «День». Свого часу дівчина працювала у виданні «Зоря Полтавщини», інформаційному агентстві «Новини Полтавщини» й департаменті інформаційної діяльності та комунікацій із громадськістю Полтавської облдержадміністрації. А нині вона – спеціальний кореспондент інформаційного агентства «Армія Inform» Міністерства оборони України на Донбасі. В інтерв’ю ZAXID.NET Анна Чапала розповіла про особливості роботи журналіста з воєнною тематикою.
Ігри героїв АТО «Сила нації»
Війна в об’єктиві
– Із чого почалися Ваші поїздки на Схід?
– Уперше на Донбасі я побувала 2015 року. Ми туди їздили з моєю колегою Анною Васецькою із «Зорі Полтавщини». У нас була можливість поїхати з волонтерами до Маріуполя, щоб відвезти хлопцям деякі речі, медикаменти, воду і продукти. Ми й не думали про те, щоб побувати на позиціях. Це була акція гуманітарної допомоги.
Перші враження від побаченого були дуже емоційними. Коли їдеш на Донбас із мирної території, ти не маєш уявлення, куди потрапиш. 2015 рік був важким. Тоді було не так просто проїхати через блокпост, як нині. Це і перевірки, і постійне пересування колон техніки. Усе це було важкувато сприймати.
Коли ми проїжджали поблизу маріупольського аеропорту, мені запам’яталися знаки «Обережно, міни!». Я такого в житті не бачила, як і багато військових. Ти сидиш і трішки мовчиш. Спочатку ми навідалися до спеціального підрозділу, а потім поїхали до Збройних сил і побачили, як хлопці риють окопи просто на узбережжі Азовського моря.
Бійці 16-го окремого мотопіхотного батальйону повернулися додому
У місті відчувався певний дисонанс: тут граються діти, там хлопці риють окопи. Після побаченого, образно кажучи, «підвисаєш» і заглиблюєшся в себе. На мирній території починаєш задумуватися над багатьма речами. Побувавши в Маріуполі, я вирішила, що продовжуватиму їздити на Схід.
– Як обираєте героїв і сюжети для фоторепортажів?
– Раніше мені було важко сконтактуватися з військовими. Підходила до них, а вони не завжди хотіли говорити. Нині набагато легше. Вони знають, хто приїхав. Кілька днів тому ми знову були на позиціях і з нами залюбки спілкувалися. Хлопці дуже легко йдуть на контакт.
– Як бійці ставляться до присутності журналістів на позиціях?
– 50/50. Зважаючи на те, яка позиція і яка ситуація. Якщо там небезпечно, то навіть військовим кореспондентам говорять: «Ми вас туди не пустимо. Ми розуміємо, що вам потрібен матеріал, але, пробачте, безпека – передусім». Коли спокійніше, хлопці раді нам. Тішаться, що їх побачать мами і дружини, передають їм вітання. А деякі бійці відмовляються говорити, тому що для рідних вони нібито на навчаннях або в іншій області.
Розвідник Геннадій Черніченко і пес Кнопа
– Чи підтримуєте зв’язок з героями Ваших фото?
– Підтримуємо стосунки, спілкуємося. Із деякими військовими, які вже демобілізувалися або в яких закінчився контракт, ми контактуємо й по змозі допомагаємо їм. З одним із героїв моїх фото, Геннадієм Черніченком, я спілкуюся і досі. Телефонуємо одне одному, запитуємо, як справи.
Зіткнення двох світів
– Чи є якісь обмеження в роботі журналіста в зоні бойових дій?
– Звісно, деякі обмеження є. Насамперед не має бути прив’язки до місцевості, де розташовані позиції бійців. Безпека хлопців – це перш за все. Але і про свою безпеку ми теж маємо потурбуватись. Не можемо розсекречувати місце, розповідати, скільки людей там перебуває. Щоправда, самі хлопці говорять, що всі все знають. Хоча все одно є правила, яких ми повинні дотримуватися. Якщо військовослужбовець не хоче, щоб його показували, ми не маємо права його примушувати. Не хоче хлопець – добре, давайте іншого, який не проти.
Нині у підрозділах є прес-офіцер або прес-секретар, який погоджується супроводжувати журналістів. Дуже добре, що вони є. Адже вони постійно на зв’язку й завжди можуть допомогти і сконтактувати з потрібними людьми. Це важливо. Вони в жодному разі не перешкоджають діяльності журналістів. Навпаки, зацікавлені в їхній роботі. Військовослужбовець однієї з бригад у розмові зі мною сказав, що він тільки «за» те, щоб показували його хлопців, які вони досвідчені, що вони не відступлять і не віддадуть нашу землю.
Змагання зенітних розрахунків Об’єднаних сил
– Як змінилося ставлення місцевого населення до української армії за роки війни?
– Є такий підрозділ CIMIC (Civil-Military Cooperation, цивільно-військове співробітництво), який працює із цивільним населенням та місцевими органами влади. Від роботи «сіміків», як їх спрощено називають, залежить ставлення цивільного населення до армії загалом. Шкода, але на шостому році війни у більшості місцевого населення не змінилася позиція щодо наших військових. Є одне село на Донеччині, де залишилося вісім людей. Із них більшість досі не розуміє, що відбувається, хто та від чого їх захищає. А там, пробачте, військових обстрілюють щодня.
– Наскільки відчувається на Донбасі присутність України і «русского мира» в головах?
– В одному з населених пунктів мені доводилося спілкуватися з родиною. Вона допомагає нашим військовим чим може. Щиріших людей іще не зустрічала. Попри те, що неподалік їхнього будинку пролягає «сіра зона», де за декілька сотень метрів уже позиції незаконних збройних формувань РФ. Але в тому ж селі є люди, які навіть займають керівні посади й водночас інформують противника про ротації українських підрозділів і пересування техніки. З ними потрібно боротися. Вони так і не змінили своїх позитивних поглядів щодо «русского мира».
Ротація батальйону поліції особливого призначення «Полтава»
– Що б Ви сказали людям, які в мирних містах «утомилися» від війни?
– Якщо чесно, тих, хто «втомився» від війни, можна запросити сюди, на Донбас. Не можу говорити за всіх, це лише моя думка, але більшість людей в регіоні звикла до війни. На мирній же території більшості байдуже. Для них війна десь там, далеко. І ось це найстрашніше – людська байдужість. Війна не десь, вона на нашій території, в Україні.
Використано фотографії Анни Чапали