Коли Росія почала повномасштабне вторгнення в Україну, для багатьох українців це не було сюрпризом. Адже чимало людей з Криму та Донбасу ще у 2014 році на собі відчули, що таке «братня любов». Серед них був і Олександр Іваницький, якого Росія двічі позбавила дому.
Про переїзди та пошук себе у новому місті Олександр Іваницький розповів у межах проекту СВОЇ для 24 каналу. ZAXID.NET з дозволу колег робить передрук історії Олександра.
Олександр Іваницький родом з кримського міста Феодосія. З 2014 року воно, як і весь Крим, перебуває під окупацією росіян. Про своє рідне місто Олександр розповідає із таким захопленням та поетичністю, що залишитися байдужим просто неможливо.
Феодосія – древнє місто, на території якого колись існувало місто Кафа. Його чоловік порівнює зі Львовом: це неначе фортеця, де жили різні нацменшини.
Розмова з Олександром про життя в Криму та росіян: дивіться відео:
«Завжди повертався, щоб поїхати»: про життя у Феодосії до 24 лютого
Розкажіть трохи про Феодосію. Ви сумуєте?
Феодосія – це вже місто сучасного зразка. У ньому добре народжуватись і зустрічати старість. Я завжди туди повертався, щоб звідти поїхати. Я повертався додому, аби перезавантажитись і знову поїхати.
Після 2014 року Олександр з родиною виїхав з Криму. Він з колишньою дружиною і новонародженим сином поїхали до Києва. Чоловік згадує, що за будь-яку ціну намагався «зачепитися» на материку. Однак не завжди все вдавалося. До того ж бабуся Олександра залишилася в окупованому Криму і він мав приїжджати до неї.
У моменти безвиході я завжди повертався у Феодосію. Я повертався додому, жив там 2 – 3 місяці, доглядав за бабусею. І знову, набравшись сил, повертався на материк.
Але останній раз, коли я поїхав туди, у бабусі трапився інсульт. Це було ще перед тим, як у країні оголосили локдаун через пандемію коронавірусу. Тоді Україна закрила Крим на в'їзд навіть для українців. Але ми з моєю дівчиною встигли туди заїхати. Вона родом з Херсона. У Криму я залишався до жовтня 2021 року. Доглядав за бабусею, допомагав їй відновлюватися.
Чому ви таки вирішили виїхати з Криму?
Знаєте, з 2005 до 2010 року я жив у російському Санкт-Петербурзі та на власні очі бачив, як все змінювалось в тоталітарну сторону. У мене залишилося розуміння, що із себе представляє Росія. Із Санкт-Петербурга поїхав до Криму. Тож, коли у 2014 році почалася історія з окупацією, я вже знав, що тут буде.
І взагалі я виїхав просто принципово, тому що це порушення міжнародного права. Анексія частини території сусідньої держави. Я міг собі дозволити не брати в цьому участі. До прикладу, у мене немає російського паспорта, бо я міг дозволити собі його не брати. На відміну від тих, хто там залишився.
Олександр дуже переживає за бабусю. Спілкується з нею щодня телефоном, підтримує її та допомагає. Бабуся ж своєю чергою відновлюється після хвороби та мріє зустрітися з онуком.
«Зайвого не кажеш, нікуди не виходиш»: про життя в окупованому Криму
Що змінилося в Криму після окупації Росією?
Важко було морально, в ментальному плані. Завжди, коли ти туди заїжджаєш, у тебе такий прошарок інформаційний, який тягне тебе. Ти відчуваєш, що перебуваєш в окупації. Зайвого не кажеш, не спілкуєшся, і взагалі я там намагався не виходити з помешкання, тільки на природу кудись. Серед моїх друзів всі намагалися продовжувати жити.
Головна зміна – це ставлення до природи, до майна громади з боку росіян. Ці нескінченні паркани, суцільне загарбництво. Окупанти створювали заповідники, щоб під цим статусом знищувати або розкрадати землі й території.
«Брався за все, що мені вдавалося»: про втечу від окупації в Херсон
У 2015 році ви переїхали до Херсона, хоч і регулярно верталися додому, у Крим. Чому саме Херсон?
Знаєте, я був у Києві й він мені абсолютно не підійшов за ритмом життя. Дуже бурхлива атмосфера мене виснажувала, натомість Херсон мені ближчий за ритмом. І я там залишився, знайшов друзів, нову компанію. І там був на той час офіс команди Крим SOS, я з ними зазнайомився і вони мене почали якось інтегрувати в громаду міста.
Чим ви займалися у Херсоні з 2015 року?
Деякий час я опановував спеціальність програміста, розробляв сайт для місцевої газети. Займався редагуванням фотографій, мені дозволили деінде підробляти й СММ. Я брався за все, що мені вдавалося. Але водночас я мав відношення до творчої спільноти. Взагалі я щось постійно робив з керамікою. Люблю головоломки з глини.
Головоломки з глини, що створює Олександр. Фото з фейсбуку Green Lodge
Був період, коли я добре опанував роботу з глиною і виїхав з Феодосії востаннє з великим досвідом. Натренований і з розумінням, що можу, що хочу, почав робити якийсь декор і посуд, потихеньку розвивав цей напрямок. Я навіть відкрив свою керамічну майстерню.
«Їхали 30 годин, спали у холодному спортзалі»: про евакуацію до Львова
Як для вас почалася війна? Чи було у вас передчуття, що щось ось-ось почнеться?
Зараз важко згадати. Але так, було відчуття з усіх сторін, що щось почнеться. Але у ніч проти 24 лютого я просто спав собі. Для багатьох війна почалася 24 лютого. А для мене і ще для багатьох, вона почалася набагато раніше, у 2014 році.
Вже 24 лютого я прокинувся приблизно о 8:00. Дівчина мені показала відео і вже, мабуть, було чути вибухи. Ми пішли дізнатись, що там на залізничному вокзалі, бо мав бути потяг. А він вже був закритий. Тобто він був запакований, заблокований, всі з нього виїхали.
У цей час, я пам'ятаю, бої вже йшли біля Антонівки. Це було чути по вибухах. Ми пішли в АТБ скупити якісь припаси. Ми зібрали речі, було по два рюкзаки на кожного і по валізі. Вийшли на автовокзал, а там якийсь миколаївський маршрутчик збирав останній рейс з Херсону на Миколаїв. Ми вирішили виїхати.
Приїхавши до Миколаєва, там було так метушливо. Всі виїжджали. Наш водій сам вирішив, що він повезе людей до Львова. Так ми тут і опинилися.
Чи важкою було дорога?
Ми їхали так, що по дорозі за нами розводили мости і виставляли блок-пости. До прикладу, проїжджали Умань, а за годину після цього там намагався висадитися десант. Дорога зайняла понад 30 годин, бо вже на мирних територіях були блок-пости і затори.
Коли ми приїхали до Львова, то через волонтерів потрапили у ЦНАП. На ранок нас заселили у школу. Було дуже холодно, ми спали у спортзалі. Але принаймні було де зарядити телефон, випити кави та чаю, і поїсти навіть щось дуже доброго.
І я помічав зі свого досвіду, яке було ставлення в держави до кримчан, донеччан і луганчан у 2014 році і зараз. Все зовсім по-іншому. Я маю на увазі, що коли трапилась окупація, нічого такого не було для людей. Держава майже зовсім ніяк не піклувалася про переселенців із Криму або Донбасу.
Це все побудовано на волонтерському русі. Тобто була інфраструктура від держави, цей ЦНАП, наприклад. Але всім цим займалися волонтери. Саме вони нас привезли, зареєстрували, нагодували. Дали подушки, одяг.
«Волонтерив по 20 годин на вокзалі»: як Олександра прийняв Львів
Чим ви займалися, коли приїхали до Львова?
Знаєте, мені також відгукнувся цей рух, тож я вирішив стати волонтером. На наступний день я прийшов на вокзал, там формувався штаб, який називався «Волонтерська сотня», до лав якої я і вступив. Я зробив мапу для біженців, координував роботу інших волонтерів. Працював по 20 годин на вокзалі.
Це були якраз нічні зміни, нічні евакуаційні потяги – Маріуполь і Харків. Самий «треш». Але все одно їдеш туди, працюєш. Десь на восьму добу я заснув просто на столі.
«Люди, не маючи нічого, відбудовують своє життя»: про арттерапію у Львові
Попри весь хаос, який панував на Залізничному вокзалі Львова перші тижні, Олександр зізнався, що відчував себе там дуже спокійно. І вже коли роботи стало значно менше, чоловік почав замислюватися над майбутнім.
Треба було щось робити. Думав, може бізнес відкрити. У мене була ідея стати керамістом. Робити чашки й ґудзики та продавати їх. Але так вийшло, що в один момент я закупив глину, але замість чашок і ґудзиків почав проводити арттерапію.
Я їхав із Залізничного вокзалу й у вікно побачив Леотеку. Вони пропонували допомогу переселенцям, надаючи простір, де можна прийти, випити кави та посидіти в інтернеті. Також там можна було залишити дітей. Я подумав: «О, прикольно! Тут же можна ліпити з дітьми та проводити арттерапію».
Не без допомоги знайомих, в Олександра все вийшло. Він зауважив, що вважає це і своїм проектом, за допомогою якого реалізується, і волонтерством.
Після перших майстер-класів вдалося сформувати дорослу групу «Ліпки-Здибки». Люди приходять, спілкуються, взаємодіють. Вибудовується комунікація: хтось знайде роботу, хтось житло. Також я запросив до нас волонтерів, з якими був на вокзалі, бо відчув, як все це виснажує.
До того ж більшість волонтерів – переселенці, які опинилися на Залізничному вокзалі і їм не було куди йти. Вони жили в прихистках, або спали на вокзалі.
Чи важко займатися арттерапією?
Підбирати, в принципі, нічого не треба. Приходить людина, ти даєш їй глину і вона туди вивантажує все, що турбує. Починає м'яти глину і їй відразу легше стає. Люди дізнаються більше один про одного, знайомляться. У них же нічого немає, крім рюкзака та, скажімо, дитини. І вони починають робити для себе речі. Тобто відбудовувати побут. Відбудовувати своє життя.
Навіть важко уявити, що відчувають люди, які втратили все. Дім, роботу та своє звичне життя. Але саме у такі темні, жахливі миті, добре видно світлих людей. Українці здивували весь світ не лише своєю сміливістю, але й самопожертвою та вмінням об'єднуватися, допомагати. Ми обов'язково відбудуємо всі зруйновані міста, повернемо синьо-жовтий прапор у всі населені пункти. А зараз ми повинні піклуватися одне про одного та про наших захисників, волонтерити, донатити та боротися. Кожен на своєму фронті.