Арешт Руслана Коцаби став знаковою подією. Здається, це перший випадок в історії нашої країни, коли журналістові інкримінують підривну діяльність проти України. Нагадаємо, йдеться про його кампанію проти мобілізації та виконання замовлень російського ТБ. Невже в інформаційній війні Україна перейшла від оборони до наступу? На жаль, з оптимізмом доведеться почекати – навіть тримати оборону нам поки що не вдається.
Оптимісти твердять, що держава вживає достатньо суворих заходів інформаційної безпеки. Наприклад, чимало російських журналістів отримали заборону на в’їзд до України, а на декого навіть заведено карні справи. На кордоні «інформаційних диверсантів» Кремля виловлюють прикордонники разом з СБУ. Тепер дійшла черга і до вітчизняних підривних елементів. Але чому почали з Коцаби, про якого за межами Фейсбуку ніхто не знає? Проросійський листок «Вєсті», яким напхане столичне метро, завдає більшої інформаційної шкоди, ніж маловідомий журналіст.
Кишеньковий гебельс Ахметова Олесь Бузина також почувається, як у Бога за пазухою. На відміну від Коцаби, під його орудою – не пара блогів в інтернеті, а розкручене видання «Сєгодня». Цікаво, скільки ще мине часу, доки в СБУ почують його полум’яні спічі про те, що уряд силою жене українців на громадянську війну і дурить мобілізованих? Не знайшлося засобів впливу і на інші медіа, які належать Курченку, Льовочкіну, Медведчуку, Єфремову. Заборонити російському бізнесу привласнювати українські ЗМІ Верховна Рада також не спромоглася. Максимум, що змогли – трохи полякати «Інтер» після нового року.
Так, для показу в Україні вже заборонено силу-силенну російських фільмів та серіалів, особливо на військову тематику. Між тим, в українські книгарні надходять тонни пропагандистської макулатури. «Хаос и революция – оружие доллара», «Украина це Россия», «Фашизация Украины»,«Игорь Стрелков – ужас бандеровской хунты» та десятки інших найменувань 2014-2015 року видання. Не вірите? Зайдіть, наприклад, на Bookshop.ua або «Буклю». Про ліцензування та квотування імпортних книг в уряді говорили ще у липні, але ґрунтовних змін так і не сталося.
Про контрпропаганду годі й казати. Так, у нас є Міністерство інформаційної політики – такий собі генштаб інформаційної оборони. Але на інформаційному фронті – хаос і бардак. Звільнити директора КРРТ за саботаж відновлення українського телерадіомовлення у Донбасі – це правильно. Але за цілий рік ми не спромоглися припинити трансляцію російського ТБ у прифронтових районах. Мешканці луганських сіл та містечок дивляться російські новини просто «з антени», без супутникових «тарілок» чи кабельних мереж.
Можливо, глушити сигнал з Росії – велика технічна проблема. Але налагодити просвітницьку роботу з населенням – прямий обов’язок міністерства імені Стеця. Створити власне «інтернет-військо» – хороша ідея, але починати можна з меншого. За часів Януковича місцева влада організовувала цілі агітбригади, аби розповідати населенню про жахи Майдану. Зараз агітаційної роботи не ведуть навіть у звільнених містах. Не дивно, що 77% мешканців Слов’янська звинувачують Київ у розв’язуванні війни на Донбасі.
Про дитячу наївність деяких українських ЗМІ годі й казати. Будь-який сенсаційний «вкид» миттєво розлітається по інформаційному полю, як вірус Ебола по африканських просторах. У вівторок по ЗМІ розлетілася шокуюча звістка: російська авіація завдала удару по позиціях ЗСУ! Навіщо чекати офіційного підтвердження штабу АТО, якщо у наших медійників – свої джерела? Що ж, тут хоча б на старшого лейтенанта Ламаку послалися, а не на чутки, як це було у серпні, коли російські війська нібито отримали наказ дійти до Одеси.
Розпалюванням недовіри до влади та військового керівництва українці займаються завзятіше, ніж російські пропагандисти. Захід не допомагає, Порошенко зливає Україну Путіну, генерали женуть патріотів на бійню – цю пісеньку ми чуємо з перших днів війни. До кампанії долучаються не лише маргінальні постаті на зразок Коцаби, але й політичні: Ляшко, Гриценко, Тимошенко, Найєм. А разом із ними – сотні політологів, публіцистів, блогерів. Третій Майдан віщує і Береза, і Балога, і Левко Лук’яненко. Не треба ніяких тітушок – наші солдати штурмуватимуть Міноборони з ідейних переконань.
Дивно, що «вічні революціонери» досі не пустили Україну під укіс, як колись більшовики – воюючу Російську імперію. Жарти жартами, але у СБУ є більш важливі завдання, ніж ловити журналістів. Взяти хоча б останню заяву Яроша про створення «паралельного генштабу». «За цим генштабом може стояти дуже багато військових частин: і збройних сил, і добровольчих формувань», – заявляє лідер «Правого сектора». Чи не вбачає тут СБУ ознак «перешкоджання діяльності Збройних сил України»? До речі, задовго до Коцаби антимобілізаційну кампанію в Західній Україні розгорнула секта Догнала, так звана «правовірна греко-католицька церква». Але і на неї управи досі не знайшлося.
Зрозуміло, що заткнути всім рота не вийде. Та й у демократичних країнах так не роблять. Але налагодити системні роз’яснювальної роботи – прямий обов’язок держави. Це не менш важливий чинник стабілізації України, ніж іноземні фінансові вливання у нашу економіку. Коли в умовах колосальної суспільної напруги влада зберігає таємниче мовчання, громадську думку швидко опановують сумніви та паніка. Цим користуються і політичні баламути, і Кремль. Не дарма на емоції публіки почали давити навіть терористи, розповідаючи про те, як Україну зливають олігархи разом з Порошенком.
Можливо, бити на сполох не варто – просто державна машина ще не встигла переключитись на новий режим роботи. Сьогодні зловили Коцабу, а завтра і до Догнала з Ахметовим доберуться. Що ж, у це справді хочеться вірити. Але цілком імовірно, що сьогодні у керівництва країни немає ані політичної волі, ані мотивації налагоджувати справжню інформаційну оборону. Звідси – оце безсистемне шарпання, яке може вразити лише наївних та непоінформованих. В такому випадку, інформаційний спротив знову лягає на плечі громадянського суспільства. Головне, аби волонтерів вистачило.