За час повномасштабного вторгнення ми завезли на фронт 162 машини! Наш Фонд Auto Angel Lviv на особистих донатах небайдужих людей і відповідального бізнесу закумулював вже більше 20 млн грн. Все було конвертоване в допомогу фронту машинами, дронами, приборами нічного бачення, прицілами, засобами тактичного захисту тощо. Але ж війна безпощадно спалює все і ми не маємо права зупинятись.
Ми працюємо офіційно і відкрито. Регулярно їздимо на фронт.
Повертаємось, а умови волонтерити стають ще важчими, влада інвестує у незрозумілі ремонти, люди – у власне задоволення. Чому так?
«Я на цій машині вивіз 200 людей. Не було б машини - не було б уже 200 людей», - зізнався мені військовий Олег, машину якого ми забрали на ремонт, - «Поки машина в ремонті, виносити поранених доведеться на плечах».
Кожні два тижні ми возимо машини на фронт. Женемо туди свіжі і відновлені машини, веземо все, що вдалось назбирати. Звідти забираємо на лаветі машини на ремонт і так по колу. Ми допомагаємо львівським бригадам – 24-і-й, 125-і-й, 110-й, 80-і-й, Хлопцям з 3ї ОШБ Азову, прикордонникам, людям з ППО, морпіхам, розвідникам і всім, хто звертається. Часто нам трапляються бійці з Запоріжжя, Миколаївщини чи Донеччини, до яких взагалі не їздять волонтери. Їхні близькі люди або загинули, або наразі живуть в окупації і волонтерити не мають змоги. Такі бійці не розуміють чому до них майже ніхто не приїздить з волонтерів, адже воюють вони так само завзято і за те саме. Тож кожного разу ми стараємось якось допомогти і таким, не «львівським» бійцям.
«Хлопці чекають», - ця думка постійно тисне на мізки. Я згадую їх очі і це змушує шукати можливості - гроші, машини, водіїв. Знайти машину стає дедалі важче, тому доводиться брати новіші, дорожчі. Збірки довше йдуть. Коли надто довго збираємо, то стикаюсь з такими повідомленнями з фронту: «Віддайте іншим машину, наших розбили і покалічили».
«Якби ви не привозили машини і допомогу - тут нічого б не було. Фронт був би вже у Львові, а Львів виглядав би, як зараз Бахмут чи Авдіївка», - слова іншого військового.
Держава машин військовим не купує. З точки зору держави, машини їм не потрібні. І чим далі, тим більше ускладнюються бюрократичні процеси. Хоча, автомобіль – це можливість швидко змінити позицію, перевезти техніку чи БК, забрати поранених та полеглих. При зустрічі з військовими щоразу думаю - чи наступного разу їх застану живими. Це моторошна реальність.
Ми скинулись з хлопцями на машину-рефрижератор і забираємо тих, хто на щиті. Ці тіла, пакети, запах смерті… Переконаний, більшість людей зовсім по іншому уявляють собі цей процес. Ми ж знаємо його зсередини і, повірте, це найгірше з нашої волонтерської роботи. Бо вимагає:
- фізичного здоров’я. Вони ж самі не заскакують в будку.
- моральної стійкості. Саме видовище і усвідомлення того, з чим маєш справу витримає далеко не кожен.
- витривалості. Після всього треба сідати за кермо і їхати через всю Україну, зупиняючись в моргах великих міст.
Бо ж коли в такому Течику везеш 8-10 тіл і розумієш, що це чиїсь батьки, діти, брати, сестри, то і сльози котяться горохом, і блювати хочеться, і мізками важко осягнути оту справжню ціну держави.
Як достукатись до тих, хто «забив болт»? До тих, хто кладе зараз бруківку чи робить фасади? До тих, хто справляє гучні забави чи тратить шалені гроші на розваги? Що з вами, ЛЮДИ? Невже не розумієте, що коли ми недостатньо забезпечимо Наших там – фронт буде тут. По вашій тій бруківці інші люди будуть ходити, а фасад зірве вибуховою хвилею. І захистити вже не буде кому, бо всі найкращі Там залишаться.
Волонтерити стає дедалі важче. Бюрократична система в ЗСУ така, що хоч вий. Акти, облік, списання. Держава тільки ускладнює бюрократичні процеси. Ще недавно, щоб оплатити гроші через банк за машину достатньо було клопотання підписаного бійцем. Тепер – має підписати хтось з офіцерським званням. Як думаєте: отримає боєць ту машину, якщо за неї підпишеться капітан чи майор? Чи стане боєць більш вмотивованим від цього? І, зрештою, чи доживе він до перемоги?
Ранить байдужість, безвідповідальність і халатність. Керівництво деяких ТРО керує військовими зі Львова і навіть тут не дає собі ради з папірцями. Військові жаліються: «Ми стоїмо тут під кулями, під обстрілами папірці заповнюємо, а наше начальство у Львові може акт загубити. Фонд передав антидроноку рушницю, просять за неї акт передачі, а ті загубили і тижнями знайти не можуть».
Волонтерити стає все важче, але ж ми не що-небудь. Ми - Українці, і ми «щось придумаємо».
Я свого часу пожив 8 років за кордоном і точно знаю, що ніде в світі ми не матимемо стільки прав і свобод, як тут – в рідній Україні. Треба лише взяти відповідальність за країну на себе і не чекати чиєїсь допомоги. Допомагають тим, хто бореться і робить хоч щось.
Наші там – борються. А ми тут – робімо хоч щось для перемоги. Прошу, відкладіть дорогі покупки, помагайте фінансово військовим і волонтерам. Машини, тепловізори, дрони – все це береже життя.
Реквізити Фонду шукайте на сайті.