Отто фон Бісмарк казав, що люди найбільше брешуть перед одруженням і виборами. Україна перманентно перебуває у передвиборчій кампанії, де надмірна брехня та спекуляції – не рідкість.
Дивує тільки рівень інструментальності, якого наші політики зуміли надати неправді та маніпуляціям. Пустопорожня риторика перетворилася на зброю, якою вони воюють проти своїх опонентів, здобувають та утримують владу. Популізм став філософією їхнього життя.
Термін «популізм» походить від латинського поняття «populus», що значить народ. Зараз він часто вживаний, але неоднозначний. Конкретних рис йому надають середовища та ідеології, в межах яких він перебуває. Є популізм аграрний, політичний, економічний, правий та інших модифікацій, у центрі яких – маси та харизматичні лідери.
Перші суспільно-політичні рухи, що почали системно використовувати популістську риторику (народники в Росії та Народна партія в США), виникли в другій половині 19 ст. Але активно про цей політичний феномен науковці почали говорити після його розквіту у Латинській Америці. Там у середині 20 ст. популізм став поширеним і в багатьох випадках набув хрестоматійного вигляду.
Частина дослідників зійшлася на думці, що це явище прогресувало на південноамериканському континенті тому, що там ще збереглася традиціоналістська свідомість (особливо в індіанців). Сприяли цьому й люди, котрі переїхав до міста нещодавно й звикли до «типового сільського устрою» та до підкорення волі старших (батькові, священикові, соціальній групі, громаді і т.д.). Латиноамериканський популізм часто спирається на економічну риторику, а конкретний вид називається за іменем лідера руху. Наприклад, політика реформ Хуана Домінго Перона, найяскравішого лідера Аргентини, отримала назву «перонізм».
Сучасні європейські популістські рухи трохи інші, й акцент у них зміщений з економічної на політичну або національну складову. Особливо характерним це є для риторики нових правих партій, котрі активно реагують на проблеми міграції та мультикультурності. Багато представників «правого популізму» у кращому разі з обережністю висловлюються щодо демократії, а замість народу апелюють до нації.
Найактуальніший для нас вид популізму той, що практикується у країнах Центральної та Східної Європи. Його особливістю є те, що колишні країни соціалістичного табору, де не було приватної власності, звикають жити в умовах демократії та вільного ринку. Для всіляких політичних пустодзвонів це – найблагодатніший ґрунт. Не оминула ця тенденція й України.
Пантеон популістських богів
Релігія популістів тримається на кількох слонах, точніше сказати – богах. Першим богом популістської риторики є народ. Він є альфою і омегою для всіх популістів. Таке "поклоніння" народові опирається на кілька незворушних постулатів: народ володіє одвічною мудрістю й ніколи не помиляється. Народ є найбільшою святістю для популістів. Тут навіть присутні всі ознаки святості: вічність, безсмертя, всесильність, іманентна мудрість і катарсис, що народ, в окремих випадках нація, пережили у складні, страсні часи. Тому він і святий. А ще він завжди абстрактний. Політики змагаються за нього в його ім'я, тоді як сам народ має до влади тільки умовний стосунок.
Побіжний перегляд української Конституції показує чимало прав закріплених за народом: здійснення влади, зміна Конституції, судочинство, яке здійснюється через інститут присяжних. Народ може ініціювати референдум. Але тепер у Конституції чомусь біля більшості пунктів про "владу народу" стоять посилання на акти Конституційного суду, котрий, з притаманною йому патетикою, на свій розсуд «тлумачить» повноваження справжніх носіїв влади.
Іще одним популістським богом є мораль. Це сфера, де йдеться, головно, про добро і зло. Будь-яка боротьба за владу, а згодом за її утримання та здійснення не відбувається без звертань до принципів справедливості й наділення когось «добрими», а когось «злими» характеристиками. Фаховість чи досвід за таких обставин згадують рідко.
Політики давно звикли вішати один одному ярлики. Така форма політичного таврування дієва й доволі легко акцептується суспільством. Той – єврей, той – гомосексуаліст, та – злодійка, а той – взагалі повний кретин, фашист або ж агент Кремля. Давно, правда, вже не було чути дискусій, де б люди на ділі й аргументовано доводили власну кваліфікацію. Звинувачення типу він "єврей і олігарх" означають на практиці таке: він є однозначним злом для нашої держави, і тільки нам відомо, як його побороти. При такому одноплановому позиціонуванні багато що залишається за кадром. І тут вже зовсім не важливо, що, можливо, «зло» і «лицарі», які імітують боротьбу з ним, є сіамськими близнятами. Коли «зло» постійно фінансово підгодовує «борців», які платять щедрому грошодавцеві сторицею, перетворюючи будь-яку боротьбу на холостий хід. При цьому ми, народ, знову залишаємося суцільним добром, непомильним і непогрішним. Ми не помиляємося, а тому будь-яка критика – це «заказуха» продажним журналістам, «інформаційним кілерам», що продалися ворогам України.
Популісти дуже люблять демократію. Бо вони представляють інтереси народу, а він і є основою демократії. От тільки, прийшовши до влади, більшість популістських політичних сил починають різко заперечувати важливі елементи сучасної демократії, як-от права опозиції або захист меншості. Дуже часто такі політичні сили навіть вдаються до референдуму, як до засобу справжньої, «прямої» демократії. Володіючи адмінресурсом та тримаючи всі необхідні для маніпуляцій важелі у своїх руках, такі політичні сили здатні навіть через народне волевиявлення розвернути політичний режим у бік авторитаризму. Мовляв, оскільки народ вже при владі, тепер йому треба більше повноважень.
Всі українські президенти, тією чи іншою, зверталися до питання референдуму для посилення власних повноважень (Леонід Кравчук – виняток, бо референдум 1991 року мав інші завдання і природу). Леонід Кучма 2000 року провів один, але Верховна Рада його тоді проігнорувала. Віктор Ющенко 2007 року за допомогою народного голосування планував скасувати політреформу. Нещодавно з’явилася інформація, що Віктор Янукович хоче змінити виборчу систему та винести на голосування питання про вибори президента в один тур або запровадити повну мажоритарку. Найцікавіше те, що за всю історію незалежної України жодна влада не ініціювала проведення хоча б плебісциту, як опитування дорадчого характеру без обов’язкових юридичних наслідків, щоб дізнатися, а що ж думає народ, скажімо, про реформу армії чи соціальну політику, чи шлях, яким йде його країна. Як правило, більшість політичних тез у нас підкріплюються тільки даними сумнівної соціології та результатами телепроекту «Великі Українці».
Інший бог порожньої риторики – антиінтелектуалізм. Такі «народницькі рухи», окрім політичних опонентів, завжди мають додаткових «ворогів народу» – інтелектуалів. Адже апелюють такі політики не до інтелекту та знань, а до абстрактних цінностей. Наприклад, таких, як справедливість. Антиінтелектуалізм спрямовується на те, щоб скомпрометувати людей, які раціонально підходять до оцінки політичного процесу і здатні виявити симуляції в діях народних «оборонців». Зазвичай тут дістається всім – «клістирній інтелігенції» та тим, хто сміє інакше думати, аніж народні вожді, ворогам реформ («кравасісям») та української незалежності («агентам Кремля»), нації – «ліберастам» та всім іншим «ворогам народу».
Останній та, мабуть, один із найсвятіших богів популізму – лідер. Без нього – нікуди й ніяк. Кожна партія чи рух повинні мати більш-менш харизматичного провідника. Такий «батько» має володіти сильним характером і бути здатним поконати численних ворогів свого народу. Все, що він потребує, – повноважень. Найчастіше він творить себе сам і має багатющий досвід боротьби. Поряд із його персоною блукає месіанство. Більшість великих політичних партій України – партії харизматичного типу, що будуються довкола провідника.
У країнах Латинської Америки такі лідери брали участь у революціях, сиділи в тюрмах або ж довгий час перебували на вигнанні, страждаючи за права народу. Найбільш виразними представниками цього типу були Хуан Домінго Перон та Уґо Чавес. І що більше вони займалися політикою, то сильніше вкарбовувалися у свідомість своїх співгромадян. Як правило, їхні імена продовжують жити своїм життям, навіть після смерті. У Венесуелі вже встигли створити короткий анімаційний фільм про недавно померлого президента Чавеса. В цьому мультику він потрапляє у рай, де зустрічається з Ернесто Че Ґеварою, Симоном Боліваром, з народною улюбленицею аргентинкою Евітою Перон та іншими популярними героями. А нещодавно, за словами наступника Чавеса, в.о президента Ніколаса Мадуро, улюблений всіма Уґо з’явився йому в католицькому храмі у вигляді голуба й благословив на участь у президентських виборах та на праведну боротьбу з «послідовниками Гітлера», тобто опозицією.
Українські політики теж сиділи і сидять по тюрмах. Одних зображають на іконах і моляться до них, інших проклинають і вважають пекельними монстрами. Всі вони приміряють тогу лідера нації і обіцяють врятувати свій народ. Але ніхто з них так і не відважиться піти шляхом повної демократії, пропонуючи лише зміну караулу на варті народних багатств.
Особливості українського популізму
Особливість української політики полягає в тому, що кожна політична сила бере на озброєння різні типи популізму. І за допомогою одного типу маніпулятивної риторики воює з іншим, не менш маніпулятивним.
Найпопулярніший вид українського популізму – політичний. Це зумовлено особливостями, властивими державам пострадянського простору, ураженим корупцією і з відсутністю суспільної відповідальності. Після розпаду Радянського Союзу правляча номенклатура зуміла не тільки втриматися при владі, але й дуже швидко розбагатіти. Виникла закрита «каста» колишніх партфункціонерів, які зуміли швидко конвертувати владу у фінансовий капітал. А це обумовило таку особливість розвитку власного бізнесу, як обов'язкове перебування при владі.
Але владі, що проводить справжні реформи, важко вигравати вибори. Вона розуміла, що проведення справжніх, болісних реформ обернеться для неї втратою захисту власного бізнесу. Тоді й почав формуватися золотий закон української політики: кілька років імітації роботи, далі – шквал передвиборчого популізму, перемога на виборах, а тоді – знову імітація політики та управління державою. Так виникло замкнуте коло української влади, де жонглювання драстичними темами на зразок мови, релігії, територіальної цілісності держави або ж взагалі доцільності її існування ставали гарантованою путівкою у вічний санаторій владних інститутів де, як відомо, «all inclusive».
Після кількох років існування незалежної держави люди ніби зрозуміли, що політикою та історією ситий не будеш. Тоді поряд з політичним на великій сцені з’являється економічний популізм. І якщо до того імітували переважно політику, то вже з початком першого терміну Леоніда Кучми почали імітувати й економічні перетворення.
Апогей цієї імітації ми спостерігаємо зараз, коли Віктор Янукович заявив про саботаж славнозвісних реформ. Що ж виходить? Спочатку на гаслах економічного реформування виграються вибори, потім, кілька років громадян переконують, що реформи йдуть повним ходом, а коли стає очевидним, що нічого насправді не відбувається, оголошують, що реформи саботують чиновники-шкідники. Досі ми не стали свідками жодної реформи в Україні. Бачимо лише зміни популістських риторичних фігур під акомпанемент чергування прізвищ президентів: Кравчук – Кучма – Ющенко – Янукович.
Після того, як бізнесмени повністю «вросли» у владу в Україні, «дозрів» інший вид політичної поведінки – правий популізм. У перехідний від радянського до незалежного час він був корисним для формування підвалин незалежної України та мобілізації людей. Проте вже після 1991 року його роль стала швидше деструктивною. Адже активний розвиток власне українського правого популізму спровокував реакцію й прогресування аналогічного російського руху зі схожими, тільки діаметрально протилежними ідеями та заявами. Національний тип політичного популізму поки тільки піднімає голову, проте прихід партії «Свобода» в парламент й зростання її рейтингів вказують на ймовірність розширення українського замкнутого кола і виникнення нової формули чергування популізмів: політичний – економічний – національний.
Розширення замкнутого кола української політики, на жаль, не означає його розриву. Тим паче, не дає підстав сподіватися на появу якісних змін у його структурі. Швидше – навпаки. Щоразу новий популізм буде викликати реакцію спротиву й мобілізацію виборців для боротьби з політичними противниками, а не для зміни системи. Для руйнування цього кола українське суспільство має позбутися елементів інфантилізму і подорослішати. Можливо, тоді з'являться відповідальність і раціональність у виборі. Тоді буде розвиток. А до того часу, можливо, варто обрати Савіка Шустера спікером Верховної Ради України. Виглядає на те, що він найкраще в Україні вміє дати раду з нашими популістами.