Хто спричинив війну в Україні: Захід чи Росія? Відповідь на це питання відображає не лише чиїсь ціннісні чи ідеологічні вподобання, а й прямо впливатиме на результат – поглиблення, припинення чи замороження конфлікту на Сході України.
Ми вже зрозуміли, що військова складова є лише частиною гібридної війни. Якщо військові дії тривають на Сході України, то інформаційну війну Росія веде у глобальному масштабі, звинувачуючи українців («хунту») у незаконному захопленні влади («путчі»), а Захід - у підготовці, підтримці й організації «перевороту». Анексію Криму, яку засудили сто членів ООН, Путін виправдовує «потребою захистити співвітчизників від фашистів» і послідовно заперечує свою участь у спонсоруванні тероризму на Сході України.
Ми знаємо, що на інформаційну війну Росія витрачає більше, ніж будь-яка інша країна у світі (1,6 млрд. дол. США станом на 2012р.). Попри велику кількість замовних матеріалів у Західних ЗМІ, гірший вплив мають статті авторитетних політиків, дипломатів чи вчених, які створюють «когнітивний дисонанс» у свідомості читачів, стаючи таким чином «агентами» впливу Путіна на Заході.
Варто визнати, що в Росії є значна частина інтелектуалів та громадських діячів, які розривають інформаційну блокаду Кремля і формують думку тих 10-15% росіян, які не згодні з діями Путіна в Україні. Але якщо в Росії публічні інтелектуали ризикують не лише свободою, але й життям, то Західні прихильники Путіна не ризикують нічим, але завдають шкоди не тільки своїм співгромадянам, а й урядам.
Американські апологи Путіна
Попри те, що громадська думка у США загалом прихильна до України, плюралізм дає можливість десяткові впливових авторів сіяти сумніви щодо намірів та дій Путіна в Україні. Остання стаття одного зі «стовпів» школи класичного реалізму, професора Чиказького університету Джона Мершаймера (John J.Mearsheimer) у Foreign Policy, а також публікації Стівена Коена (Stephen F.Cohen) та його дружини – Катріни ванден Г’ювел (Katrina vanden Heuvel), редакторів впливового видання The Nation, є виразним свідченням вибілювання Путіна на Заході.
Так, Мершаймер намагається спростувати переконання, що війну в Україні спровокував Путін. Дивлячись на події крізь призму жорсткого реалізму, автор звинувачує Захід – зокрема НАТО і ЄС у намаганні перетягти Україну на свою орбіту, що викликало захисну реакцію Путіна – анексію Криму і розпалювання сепаратизму на Сході України.
У публічній дискусії, що відбулася в Лондоні у червні цього року, та статті у Foreign Policy українську революцію Мершаймер бездоказово називає путчем, держдеп США звинувачує у підтримці «путчу», а Путіна визнає першокласним стратегом.
Головна теза автора (про посилення впливу НАТО і ЄС в Україні) дуже слабка. До кінця президентства Януковича зв'язок України з Росією залишався вищим, ніж з Заходом. З 2010 р. Україна відмовилася від вступу до НАТО, обравши «беззубий» статус «позаблокової» держави. Відтоді Україна остаточно випала з поля зору США. Обама почав політику «перезавантаження» з Путіним, а ЄС ні 2005 року, ні тепер не наважився надати Україні чітку перспективу членства.
Весь цей час ні США, ні ЄС не мали чіткої політики щодо України. Цим пояснюється їхня поступливість Росії на Бухарестському саміті НАТО 2008 р., зволікання з підписанням Угоди про Асоціацію, нерозуміння суті подій в Україні 2013-2014 рр. Коли спроба залишити Януковича при владі ще до кінця 2014-го не вдалася, Захід і Росія втратили контроль над подіями в Україні. Тоді Путін почав діяти, а Захід хвилюватися. Навіть після збитого «Боїнга», незважаючи на тиск громадськості, єврократи не наважились на секторальні санкції проти Путіна.
Стаття Мершаймера є суб’єктивною, якщо не відверто маніпулятивною. Він бере до уваги одні факти, але не порівнює їх з іншими. Так, у приїзді Вікторії Нуланд і Джона Маккейна до Києва у грудні 2013р. Мершаймер бачить втручання у внутрішні справи України, але не бачить їх у присутності Суркова, Рогозіна і десятків інших російських емісарів в українській владі.
Професор-емерит у Прінстоні Стівен Коен намагається застерегти уряд США від непоправного – втягування у нову війну з Росією. Намагаючись пояснити мотиви Путіна, він, як і Мершаймер, засуджує експансію НАТО у «традиційні для безпеки Росії регіони», Угоду про Асоціацію України з ЄС називає провокацією Заходу, революцію 2014 р. називає «путчем» та ставить під сумнів саме існування України.
Ці та інші Західні апологи Путіна не розуміють, що не Захід спровокував кризу в Україні, а Янукович, який під тиском Путіна відмовився підписати угоду з ЄС і силою намагався придушити протести. Реалізм Мершаймера та Коена не враховує справжніх агентів української революції – самих людей. Такий недогляд означає не лише помилкові оцінки, а й робить рецепти виходу з кризи практично нездійсненними.
Для подолання кризи Мершаймер пропонує Заходу відмовитися від планів «вестернізації» України і зробити її «нейтральним буфером» між Росією і Заходом на зразок Австрії у період Холодної війни. Перетворення України у буферну зону між Заходом і Росією, тобто повернення до status quo ante bellum у нинішніх умовах неможливе. Навіть якщо Порошенко під тиском Меркель і Путіна у Мінську погодиться створити на Донбасі друге «Придністров’я» – це навряд чи зупинить Путіна, але буде мати драматичні наслідки для України.
В Україні триває революція, яка була перервана втручанням Росії. Путін уже не зможе окупувати Україну, а українці уже не погодяться на статус залежної від Росії території. Ситуація вимагає принципово нового політичного вирішення. Якщо таке рішення не буде знайдено – нам доведеться самим звільняти Донбас, змусити владу провести люстрацію та інші реформи, а якщо та не зможе – обрати собі нову.
Не факт, що після всього ми захочемо вступати до ЄС чи НАТО. Але це вже буде наш вибір, а не російський чи американський. Тільки так ми зможемо відстояти своє «місце під сонцем».
Політичні наслідки
Я не думаю, що згадані тут американські професори, як і багато інших симпатиків Путіна на Заході, є агентами ФСБ. Те, як вони бачать світ і як про це пишуть, є виявом їхніх цінностей. Цитуючи одного сенатора, Коен нагадує, що «кожен може мати власну думку, але не може мати власних фактів». Претендуючи на глибше розуміння мотивів Путіна, Західні совєтологи чомусь бачать одні факти, але не хочуть бачити інших. Таке формування нібито альтернативної картини подій в Україні має принаймні три негативні наслідки.
1. Нездатність врахувати роль справжніх агентів змін – тисяч українців, які на Майдані виборювали своє право жити вільно, уже призвела до провалу угоди від 21 лютого 2014 р. Повторення цієї помилки може привести до провалу нових угод великих «гравців».
2. Західні совєтологи намагаються застерегти громадськість і свої уряди від помилкових дій щодо Путіна. Мислячи категоріями Realpolitik, вони свідомо чи несвідомо підштовхують свої уряди до нових змов з розподілу сфер впливу. Продовження такої політики у ХХІ ст. було би цинічним свідченням переваги інтересів над цінностями.
2. Врешті створення «когнітивного дисонансу» або замилювання чіткої картини подій завжди мало погані наслідки. Як писав Едмунд Берк: «Єдине, що потрібно для тріумфу зла – це щоби порядні громадяни нічого не робили».