Ну що ж, маємо мир у Перській затоці, святкуємо перемогу разом з президентом США й доблесною американською армією? Чи, навпаки, з іранським режимом і Корпусом вартових ісламської революції? Такий от стратегічний парадокс.
Припустімо, що переміг таки Трамп. Адже він змусив терористичний іранський режим відступити, піти на двотижневе перемир’я, розблокувати нафтоносну Ормузьку протоку. Тож у ніч на середу, 8 квітня, не сталося загибелі «цілої цивілізація, щоб уже ніколи не відродитися», як застерігав іранських аятол американський лідер.
Двома днями раніше він виставив Тегерану (черговий) 48-годинний ультиматум. «У вівторок (за київським часом ніч середи, 8 квітня, 2.00 – ред.) в Ірані буде одночасно і “день електростанцій”, і “день мостів”. Нічого подібного ви ще не бачили!!! Відкрийте й***ну протоку, ви, божевільні виродки, або вам доведеться жити в пеклі – побачите самі! Хвала Аллаху», – ось таку брутальну погрозу написав Трамп у своїй соцмережі Truth Social.
За кілька годин до дедлайну прем'єр-міністр Пакистану Шахбаз Шаріф – головний посередник в американо-іранських переговорах – виступив із публічним зверненням до Вашингтона і Тегерана. Президента США він попросив пролонгувати дедлайн на виконання американського ультиматуму Ірану на два тижні, а владу Ірану закликав на ці ж два тижні відкрити Ормузьку протоку «як жест доброї волі».
Цікаво, що в момент оприлюднення цієї заяви пакистанського прем’єра мало хто вірив у можливість зупинки вже запущеної американської машини війни. Експерти радше сприйняли ці слова як жест чи то відчаю, чи то останньої надії.
Але ця крихка надія таки справдилася. Що саме змусило Трампа відступити, натиснути на гальма? Чому іранське керівництво вирішило пом’якшити свою позицію? Чітких відповідей на ці запитання наразі немає – лише суцільні спекуляції. Наприклад, іранське керівництво таки налякалося, що масоване бомбардування «відкине країну в кам’яний вік». Чи, наприклад, «дорослі в кімнаті» пояснили Трампу, що подальша ескалація втягне Америку в затяжний конфлікт, вийти з якого буде вкрай важко. Тобто Вашингтон отримає черговий В’єтнам (чи Афганістан).
У будь-якому разі світові ринки відреагували на повідомлення про деескалацію в Перській затоці стрімким падінням цін на нафту і нафтопродукти. Уже до ранку середи, 8 квітня, вартість ф'ючерсів на нафту марки Brent коливалася в межах 95 доларів за барель, тоді як напередодні перевищувала 110 доларів, що підтверджують дані сервісів, які відстежують котирування. Нафта-сирець, згідно із платформою Trading Economics, втратила в ціні на світових ринках 14% за добу і продавалася за 96 доларів за барель. Мазут, який у багатьох країнах використовується як пальне, опустився в ціні на 17% за добу, бензин – майже на 10%.
Але заждіть. От ми, як дурень цвяшком, тішимося подешевшанням нафти. Але, нагадаю, до початку Трампової «спеціальної іранської операції» ціни на нафту були приблизно на 30%в нижчими за нинішні, які «стрімко впали». Бо, наприклад, той же Brent станом на 27 лютого (за день до початку актуальної війни в затоці) коштував лише 67 доларів. Так, можна зітхнути з полегшенням, що барель нафти не скочив до 200 доларів, як прогнозували деякі аналітики ринку, але «довоєнної» ціни і близько нема.
Чи домігся Трамп значного послаблення іранського режиму? Питання вкрай суперечливе. Так, американські та ізраїльські бомбардування завдали нищівних збитків іранській військовій інфраструктурі і військово-промисловому комплексу. Але, як засвідчують події, не знищили їх цілковито. Іран і нині здатен завдавати ракетних і дронових ударів по об’єктах у близькосхідному регіоні.
У той час як Трамп нахваляється, що військовий потенціал Ірану знищений на понад 95%, інсайди з американської розвідки говорять про знищення приблизно 30% запасів ракет. Ба більше, ракетне і дронове виробництво в Ірані триває й нині.
Ракетно-бомбові удари США й Ізраїлю так і не змогли забезпечити знищення іранської ядерної програми. Гірські масиви, глибокі тунелі, 30 років підготовки до евентуальної війни з Америкою навчили іранців добре ховати свої «ядерні скарби».
Трамп так і не зміг взяти під контроль нафтову промисловість Ірану, щоб, зокрема, отримати важіль тиску на Китай. Радше навпаки, Іран знайшов свій важіль тиску на цілий світ через блокування Ормузької протоки та обстріл енергетичних об’єктів монархій Перської затоки.
Режим аятол не скинуто, радше навпаки – він став ще жорсткішим, ще залежнішим від фанатиків із КВІР. А після січневого кривавого придушення протесту, коли, за деякими даними, загинуло близько 30 тисяч протестувальників, волелюбні іранці не скоро зважаться на відновлення антиурядових заходів, які потенційно могли б призвести до падіння режиму.
«Ворог зазнав незаперечної, історичної та нищівної поразки у своїй боягузливій, незаконній та злочинній війні проти іранської нації», – ідеться в заяві Вищої ради національної безпеки Ірану. І, визнаймо, поруч із дармохвальством, певна рація в цій заяві все ж є.
Спробую пояснити. Досі ніхто точно не міг передбачити, як розвиватиметься війна на кшталт тієї, що точилася в Перській затоці. Чи зможуть США разом з Ізраїлем зруйнувати військовий потенціал Ірану, чи зважаться американці на повноцінну наземну операцію, чи зможуть ефективно захистити своїх союзників у регіоні від іранських ракет і дронів? Ні в іранців, ні в решти світу не було впевненості, що країна зможе втриматися, дати відносно болісну відповідь, та ще й поставити цілу світову економіку дибки, перекривши Ормузьку протоку, розблокувати яку виявилося практично mission impossible. Тобто в Ірані тепер знають, що не такий страшний американський чорт, як його малюють.
Коментуючи деескалацію на Близькому Сході, відомий польський журналіст, публіцист і письменник Зємовіт Щерек розповів анекдот про двох пастухів, які на спір їли лайно. На пострадянському просторі цей анекдот теж давно відомий, але головні герої – два ковбої Джон і Сем, які пограбували банк, відірвалися від маршалів-переслідувачів, поділили здобич і неквапливо рушили преріями назустріч новим пригодам. Оскільки їхати одноманітною місцевістю довго й нудно, вони вирішили якось урізноманітнити своє життя. Сем запропонував Джонові парі. Умова – з’їсти коняче лайно, виграш – частка награбованого. Ото Сем мучився кривився, але врешті-решт напружився і з’їв коняче лайно. Угода є угода, тож Джон мусив віддати свою частку награбованого. Засмутився й вирішив запропонувати дзеркальне парі. Вдалося. Тож кожен знову їде зі своєю часткою і обом синхронно спадає на думку: «Дарма ж ми того лайна наїлися».
Це я до чого? США, витративши на актуальну війну мільярди доларів, не домоглися жодних суттєвих результатів, навіть попри ліквідацію найвищих представників військового, політичного і духовного керівництва Ірану. Трамп посварився з європейськими лідерами, які не захотіли брати участі в його іранській авантюрі. Водночас у Європі цілковито втратили страх перед Трампом, який раніше хтось міг сприйняти за повагу. І тепер Стармер, Мерц, Макрон зухвало відповідають на закиди американського лідера, більше не проявляючи до нього поваги й не називаючи «(хрещеним) татом».
Тегеран, зі свого боку, посварився зі своїми найближчими сусідами в Перській затоці, до яких зумів дотягнутися ракетами чи дронами. Хай він далеко не все втратив у військовій інфраструктурі і ВПК, але збитків зазнав доволі болісних. А що з новим лідером Моджтабом Хаменеї – так достеменно й не відомо. Живий він чи ні? Чи ще дієздатний? Де він: у Росії чи таки в Ірані? Хто виступає від його імені?
Запитань багато. Відповідь – одна: обидві сторони наїлися лайна, і його присмак ще довго псуватиме насолоду життям.