Російська агресія проти України, аншлюс Криму та потужна пропагандистська кампанія довкола цього висунули низку нових викликів до міжнародної спільноти та актуалізували ризики, наслідки яких важко передбачити.
Наразі очевидно, що кінцевою метою української політики Путіна є не Крим, але Київ, тобто знищення українського суверенітету. За логікою Кремля, державність України може бути лише бутафорською, а всі принципові рішення (зокрема у зовнішній політиці) мають ухвалювати за вказівками з Москви. У зв’язку з цим першочергове тактичне завдання Росії – зірвати дострокові президентські вибори, призначені на 25 травня. Якщо не в усій Україні, то принаймні у значній частині східних та південних регіонів. Ідеальний план Росії, прямолінійно озвучений у ЗМІ, полягає в тому, щоби президентським та парламентським виборам передувало ухвалення нової Конституції, яка би через механізми федералізації позбавила будь-який київський уряд змоги випрацьовувати та втілювати консолідовану політику на всій території України.
Грудневі московські угоди, підписані Януковичем, так і не стали політичною реальністю внаслідок масових акцій протесту, що їх Кремль, схоже, цілком щиро вважає не чим іншим, як витвором західних спецслужб. Відповіддю на них мали (і ще мають) стати «антимайдани» за «возз’єднання з Росією» у Харкові, Донецьку, Херсоні та Луганську із штурмом обладміністрацій та самопроголошенням «народних губернаторів». Те, що ми досі бачили у прикордонних з Росією обласних центрах, переконливо показує, що там «кримський сценарій» не вдається. Окрім Криму – і це, до речі, чітко показували соціологічні дані за останні щонайменше десять років – в Україні немає регіонів, де більшість населення вважає себе росіянами і не сприймає Україну як свою державу. Зараз, як ніколи, важливо послідовно й переконливо пояснювати (зокрема західних політикам і журналістам), що російськомовність в Україні не тотожна належності до російської нації і, тим більше, не тотожна бажанню «возз’єднатися з Росією».
У нинішній війні за суверенність України одним із найважливіших фронтів є інформаційний. Кремлівська пропаганда про «фашистів в урядів» та «бЕндерівців, які захопили Україну» виявилася дуже ефективною не лише в самій Росії. Значна частина західноєвропейських, зокрема німецьких ЗМІ виявилася напрочуд відкритою до цієї пропаганди. Засадничо важлива причина такої успішності полягає у тому, що російська пропаганда спирається на легко упізнавані культурні стереотипи (наприклад, про «український антисемітизм» чи «масову колаборацію з нацистами») та безумовні культурні рефлекси («фашизм у будь-яких виявах – це зло, і нехай тепер доводять, що вони не фашисти»). Ситуацію додатково ускладнює відсутність ефективної інформаційної політики нової української влади, яка, наприклад, досі не знайшла часу на публічну й помітну у світових ЗМІ зустріч із представниками єврейської та інших національних громад чи розмаїті ініціативи щодо державної підтримки розвитку національних культур.
Загалом причин для критики перехідного уряду в Києві немало. Можна (і треба) говорити про його нездатність/небажання затримати Віктора Януковича та жодного іншого втікача з його найближчого оточення, про численні прорахунки у реагуванні на події в Криму тощо. Утім реалістичної (не популістської й не ультраправої) альтернативи цьому урядові до дострокових виборів немає. Саме тому Кремль так послідовно наголошує на його нелегітимності, а США та Євросоюз намагаються розробити гарантії того, що вже цього разу обіцяні кредити не будуть розкрадені. Намагається впливати на уряд і Майдан, що залишається хай і неструктурованою, але вагомою силою, яка стримує владу від аж занадто одіозних рішень (зокрема кадрових).
З урахуванням вкрай тяжкого економічного стану країни не дивує, що нинішня влада залежить від фінансової та політичної допомоги Заходу. Останній, здається, розуміє серйозність виклику путінської політики, але таки недостатньо готовий (особливо з огляду на структури прийняття рішень в ЄС) до швидкої та рішучої реакції на дії Росії, які щоразу звужують його поле маневру. Дещо спрощуючи, Кремль ніби каже Заходові: «Або рятуйте Україну, або відмовтеся від неї», розуміючи, що той не зовсім готовий, або й зовсім не готовий давати однозначну відповідь на таке запитання. Припускаю, що Путін прекрасно розуміє і властиві, наприклад, німецькій політичній культурі підвищену обережність у зовнішній політиці та прив’язаність до логіки невтручання (особливо військового).
Що стосується Росії, то приєднання Криму неминуче матиме комплексні наслідки для її внутрішнього розвитку. Доповненням «збирання земель» та переможних зовнішніх воєн зазвичай стає війна внутрішня – проти «зрадників» та тих, хто сумнівається. Приклад – 50-тисячний Марш миру в Москві, який виглядав особливо переконливо на тлі карикатурної ходи прихильників Путіна в однакових червоно-чорних (себто «бЕндерівських») одностроях. Припускаю, що чимало москвичів, які відкрито висловили неприйняття війни, керувалися не просто емпатією до України, але й розумінням того, що в Росії відбувається зміна режиму без зміни влади.
Виклик російської агресії проти України, зрозуміло, стосується далеко не двох країн, й навіть не самого лише пострадянського простору чи Східної Європи. Дотепер найвагоміші міжнародні гравці часто намагаються відповідати на принципово нові виклики старими, а отже, не надто дієвими, методами. За повідомленнями з різних джерел, Кремль пообіцяв США та ЄС «поки що» не продовжувати воєнну операцію у материковій Україні. Хоча достатньо очевидно, що вже запущену логіку війни за Україну зупинити буде непросто, навіть якщо таке бажання справді виникне. Основним же питаннями залишаються президентські вибори (на які досі не зареєструвалися основні кандидати) та рішучість світової спільноти перед обличчям виклику, що його кинув Путін.