Найвідвертіші спогади і думки про службу в Антитерористичній операції, згадки про фронт та миротворчу місію в Іраку вперше у великому ексклюзивному інтерв’ю розповів військовий медик та кандидат на посаду міського голови Львова від партії «Слуга Народу» Тарас Кльофа.
Розкажіть, як Ви потрапили в зону АТО вперше і коли це було?
У 2014 році, коли почалися незрозумілі рухи, то перша поїздка зі Львова була в квітні. Тоді ще не було офіційно оголошена АТО й ми поїхали на так зване бойове злагодження з 24-ю механізованою бригадою. Тобто бригада – це військовий організм, а з госпіталя були сформовані такі чотири мобільні бригади: старший групи (як правило, хірург), анестезіолог, ще один лікар – терапевт чи травматолог, фельдшер й три водія на три одиниці техніки: авто для перевезення пацієнтів, автоперев’язочна (там можна розгорнути таких два крила, прямо на місці, в полі, можна провести операцію, прокапати хворого тощо).
Це злагодження було в селі Ярмолинці на Сумщині впродовж місяця. Туди виїхала значна частина бригади, разом з технікою, тобто це все ешелонами було відправлено й у певних місцях зайняли позиції, обладнали так звані блок-пости та вели спостереження, тобто там не велося жодних бойових дій. Потім я повернувся в кінці квітня, тоді якраз була оголошена АТО, й ми зідзвонювалися з колегами з 80-ки – вони вже були на підходах до Слов’янська тоді – й так чую по риториці, що щось незрозуміле відбувається. Тобто ще не було ані вбитих, ні поранених, але вже щось коїлось.
Словом, приїжджаємо ми у Львів, кілька днів я вдома, а тут формують нові групи. Я не вважав, що маю якийсь більший досвід, але до того я був у миротворчий місії в Іраку впродовж 8-ми місяців, мав досвід роботи на місці нашої Скнилівської трагедії, тобто мені, чомусь, здавалося, що я сприймаю такі речі як лікар. Тобто мені не було лячно бути в одному колективі тривалий час, а це, насправді, нелегко. Нелегко, бо в таких гострих ситуаціях, як найкращі, так і найгірші людські якості, дуже швидко проявляються. То я підійшов до командира шпиталю й попросив включити мене в склад групи.
А Ви тоді вже усвідомлювали, що ситуація може в таку повноцінну війну перерости?
Ні, більше скажу, що ми там пробули понад два місяці й у мене була думка взагалі звідти не їхати, тобто відправити свою групу й чекати наступну. Бо думав, що ще 2-3 місяці й ми додушимо, додавимо – і все закінчиться. Тільки сльози мами переконали повернутися назад, бо вона казала, що не витримає. Це вже було літо 2014-го, тобто було вже гаряче, були вже втрати. Великі втрати.
Так ось, ми приїхали на цю першу ротацію. Приїхали в Харків, нас забрали вертольотом в Чугуїв і з Чугуєва ми полетіли на точку. І перше усвідомлення того, що не все так рожево, було власне під час того перельоту з Чугуєва до району, де тоді стояла бригада. Вертоліт летів на висоті 7-10 метрів, маневруючи. Така тактика польоту застосовувалася і в Афганістані, і в Іраку, бо коли сидить людина, наприклад, з РПГ та хоче поцілити, то вона спочатку чує звук й не може зорієнтуватися, звідки він летить, а коли він пролітає на низькій висоті, то дуже швидко й ця людина не має часу на прицілювання.
Ми прилетіли на точку, переночували й далі почалися переміщення бригади, аж до Красного Лиману, Ямполя, Сіверська, Лисичанська та Луганська. Ми за ці 2 місяці поміняли 8 чи 10 точок. І на кожній точці ця автоперев’язочна складається, а на нову приїжджаєш й треба її миттєво розкласти, бо невідомо, як будуть розвиватися події впродовж наступної години. Треба стати й бути готовим, що до тебе привезуть поранених. Ми навчилися це все робити дуже-дуже швидко. То кожна та точка була все ближче до місця, де вже стріляли, бомбили, застосовували гради й так далі.
То коли стався переломний момент з усвідомленням, що це війна?
До моменту перших смертей, воно все не так сприймалося. Я оптиміст по життю, я сприймаю речі, навіть критичніші, через призму оптимістичну, завжди вірю, що вихід чи порозуміння можна знайти в будь-якій ситуації. Але почався штурм за Ямпільським блок-постом, в селі Законне, й під час штурму гине командир першого батальйону Ляшенко, гине командир розвідроти Воробець і п’ятеро розвідників. Ми вдень дізналися по зв’язку – доповідають, що є втрати.
Їх привезли вже вночі, коли колона вийшла з бою, ми їх зустрічаємо, темно вже, хлопці в шоці: хтось в крові, хтось поранений. Я вискочив на БТР, дивлюся, Ігор лежить. Я до нього – на шиї пульс слухаю, думаю: та він теплий! Кличу інших, кажу: його треба качнути, він живий. А потім до мене доходить, що він теплий від того, що лежав на двигуні, на теплій броні, тому він не остив… Поранення було несумісне з життям. Така сама історія була зі Степаном Горобцем. Його і ще тіла трьох хлопців забрали побратими, а двох не могли забрати одразу, бо був настільки шквальний вогонь, що ще двох хлопців змогли забрати лише через три тижні. Відкопали і забрали.
Їх лишили під відкритим небом до ранку, викликали гелікоптер, бо він вночі не міг з міркувань безпеки прилетіти. Пам’ятаю той момент, коли з ними прощалися перед тим, як мені везти їх вертольотом в Харків у морг. Дали зі всіх стволів залп, й тоді це вперше у мене було таке, що я плакав, був трохи істеричний плач і товариш стояв біля мене, казав: «Доктор, успокойтесь, вы уже ничего не сделаете», то я себе опанував.
Полетів у Харків з тими пацанами, потім пройшло кілька днів й ми змушені були нашою «швидкою» машиною (бо ж не поїдеш танком би БТРом в Харків) поїхати їх забрати, аби їх відправити додому. Це теж була окрема епопея, бо ніхто не чекав такої кількості поранених, такої кількості вбитих, морг був реально переповнений, я то бачив на власні очі. Не було ні трун, ні форми, це був жах. Але геть ніхто до такого ще тоді не був готовий.
Пройшло ще трохи часу й у ЗСУ розгорнули систему мобільних госпіталів. Американці, британці мають таку робочу структуру таких госпіталів, і це врятувало ситуацію, бо в 2015 році в Покровську розгорнувся мобільний госпіталь нашого госпіталя, а в 2014-му році був у містечку Побєда розгорнутий Вінницький мобільний госпіталь.
Тож, після того, як все сталося, у всіх був шок. Всі зрозуміли, що жарти закінчилися. Зрозуміли, що це війна, справжня війна.
У Вас багато було операцій з евакуацією? Чи Ви такого не рахуєте?
Багато було. Але щоб правильно розуміти ситуацію, поясню. В полі ти не зробиш якоїсь висококласної операції, ти обмежений в часі, бо коли в тебе є 5, 7, 10 поранених, немає часу, аби одній людині проводити дво- або тригодинну операцію. Це називається англійською «damage control», тобто зупинити кровотечу, стабілізувати стан хворого і навіть із зажимами в черевній порожнині, на магістральних судинах чи в грудній клітині такий хворий летить на наступний етап, де його вже будуть оперувати й доліковувати. Бо якщо ти витратиш 2-4 години на одного пацієнта, то тих 10 людей, які в черзі, можуть банально вмерти, не дочекавшись твого втручання.
Тому тут, на першій лінії, йде питання не пріоритетності складності поранення, а важкості хворого. Якщо він вже агональний, його, як правило, вже лишають, а беруть тих, кому ще можна допомогти. Це така жорстока правда, але воно так є. І це дуже важкий вибір завжди, й від тебе залежить, кого першого взяти, бо ти ж розумієш, що вони два пацана – одному 25, іншому трохи більше. І, напевно, в кожного є мама й тато, в кожного є дівчина чи сім’я.
Пам’ятаю випадок, коли ми догнали колону, а там було 4 машини вантажні, я вискочив і вжахнувся, бо вони всі пошматовані, живі. Стоїть крик, бо болить. То ми відібрали чотирьох найважчих і поїхали до того місця, де був опорний пункт з двома автоперев’язочними. Це тривало цілу ніч, потім ми вертольотом відправляли їх на Харків і мене тішить, що жоден з них не помер в дорозі. Я не знаю, як їхня доля склалася в подальшому, але тоді це було близько 60 чоловік за ніч. Це важко емоційно, важко фізично. На другий день ти наче хочеш прилягти, але нема можливості – все продовжується.
Якось о 6-й ранку, дзвонить комбриг Павлюк, каже: треба на Ямпільський блок-пост виїхати, там 25-а бригада. І по інформації там двоє чоловік, приїжджаємо, а там їх 9: в одного нога відірвана, джгут наклали, в другого ще щось. Що робити, засунули всіх в машину – кого сидячи, кого лежачи – та повезли в табір.
А те, що так буде надовго війна, розуміли?
Я не знаю причин, чому не дали вказівку «дожати» Луганськ, бо вже стискалося кільце і, мені здається, ми могли би його «дожати». Якби вдалося припинити постачання з того боку, я вам гарантую, тиждень часу й історія була би закінчена. Бо сєпари по собі – боягузливі люди й без зовнішньої підтримки не хотіли би воювати та й не мають на це ресурсів. Якби закінчилися в них боєкомплекти, то все: руки догори, або, перепрошую, обличчям в підлогу.
Всі фото з особистого архіву Тараса Кльофи
Але того не відбулося, багатьом дали вказівку відступити назад, я вже не хочу згадувати Дебальцеве, Іловайський котел й усе, що тоді відбулося. Саме прикре, що ніхто за це не відповів. Я свідомий думки, що хтось приймав рішення, є люди, які приймають рішення та мають нести відповідальність.
У вас же є досвід миротворчих місій, чим Донбас для вас відрізнявся від Іраку?
По-перше, це було давно, то був 2004 рік. Там була активна війна, тоді американці й британці дуже активно воювали. У мене є колега-анестезіолог, з яким ми познайомилися в 2004 році в Іраку, я його міняв там. І ось тепер в 2014-му ми 80-ю та 24-ю якось на дорозі зустрілися, кажу йому: ти би повірив, якби тобі 10 років тому в Іраку сказали, що ми будемо в такій самій екіпіровці, в бронежилетах, з автоматами зарядженими будем їхати по Україні, на свою війну?
Чим відрізнявся Ірак? Це був миротворчий контингент, ми не були воюючою стороною. Є таке поняття як «стабілізаційні сили». Наприклад, воює Америка, Британія, Іспанія, тобто блок НАТО, ведуть активні бойові дії. А Україна, Польща та інші країни були так званими оцими стабілізаційними силами.
Ми стояли в провінції Васід, там була розгорнута бригада. Ми проводили патрулювання території, здійснювали розвідку, у нас був розгорнутий шпиталь, де ми надавали допомогу як українським військовим, так і міжнародному контингенту, американцям, так і місцевому населенню, бо доводилося. Інших шансів у них, на жаль, не було. Там була велика лікарня, що була переповнена, а персоналу не вистачало. Хоча там теж були бойові втрати і за всі 8 місяців ми не привезли шістьох чоловік. Це здавалося так багато.
Але всі жахи війни були як на долоні, бо коли приводять дівчинку 9-10 років і в неї нема плеча… Коли привозять дворічну дитину, а там обидві ноги пошматовані уламками від гранати, бо кинули в будівлю гранату, бо батько чи хтось співпрацював з урядом. Оце справляло враження гнітюче, бо ти розумієш, що в кіно, коли показують героїчні речі та в реальності – це величезна різниця.
Після Іраку в мене не виникало сумніву, куди нам треба рухатися, що цей рух має бути точно не в бік Росії, а в сторону НАТО, бо то є запорука розвитку і нашої безпеки. Ще там я збагнув для себе багато цікавих речей. Американці відповіли на моє питання, чому лікарі не їздять у конвоях з колонами. Бо в складі колони має бути медик.
У американців це парамедик, який пройшов 6-8 місяців навчання. І якщо машина наїде на фугас чи буде атака, то парамедик має виконати лише 5 основних функцій: зупинити кровотечу, стабілізувати перелом, вколоти знеболення, налагодити венозний доступ і викликати гелікоптер. Бо у них є ціла система, яка забезпечувала евакуацію поранених. То американський доктор каже: по-перше, лікар в конвої неефективний, бо що ти, уролог чи хірург зі стажем, зробиш в полі. По-друге, лікар дорогий, бо підготовка військового лікаря для бюджету армії США дорівнює приблизно підготовці військового льотчика, тому він має сидіти в госпіталі, де в нього є обладнання та можливості, де він може показувати результат.
Власне, ми розуміємо всі, що терористи на Донбасі ніяких законів війни не дотримуються. І медики, враховуючи це, стають якимись більш вразливими?
Стають мішенями. Штурм Лисичанська. Напередодні комбриг збирає кожного з керівників підрозділів, роздає завдання. Ставить мені завдання обрати людину, яка поїде. У мене не було морального права обирати самому, хто поїде, то я кажу нашим медикам, що треба на завтра під Лисичанськ в БМП медика, хто поїде? У нас був такий Сергій Ракіцький, каже: давайте я.
Зранку вони виїхали, коли з’явився зв’язок нам дзвонять і кажуть: Сергія нема. У Лисичанську почався штурм, активна фаза. Сергій сидів у БМП, потім когось поранило, він вискочив з БМП і замість того, аби того пораненого хлопця затягнути за БМП і там надавати допомогу, він почав його рятувати одразу на місці. В результаті снайпер вбиває його і добиває пораненого.
На ньому ж, очевидно, були маркування медика?
Все було, і хрести червоні, і нашивка. Але маєте розуміти, що війна не має такого шляхетного обличчя. Не у всіх є межі, не відомо, під яким впливом знаходиться людина, яка стріляє. Я розумію, що в Женевській конвенції чітко прописано, що по медичних працівниках не ведеться вогонь, але оце один приклад. А інший приклад, коли госпіталь у містечку Побєда був обстріляний з території Росії системою залпового вогню «Ураган» та «Смерч». Там теж були хрести на наметах і вони чудово знали, що там знаходилося. І таких випадків багато: розстріляні машини з лікарями, впритул розстріляні або з РПГ – для розваги.
То по-людськи хіба не страшно за це було?
Тільки дурні не бояться. Не буду перебільшувати, бувало лячно, особливо, коли свистить над головою і коли кричать «Град!» й ти маєш кілька секунд, аби втекти чи сховатися. Я реально розумію, що ні уламок, ані куля не спитають, куди їм летіти. По-різному бувало.
А вам як медику не доводилося стріляти у ворога?
Ми мали зброю постійно з собою, але якщо задати питання, чи я когось вбив, то ні.
Як родина відпустила вас на другу ротацію після такої першої?
Я звик рішення завжди самостійно приймати. Може через склад характеру, може через те, що я вже давно служу в армії і це питання виконання наказу. Це не є самодурство з мого боку, але я чудово усвідомлював, що якщо поїду не я, поїде хтось інший за мене.
І 2016-й рік був такий самий, не по небезпеці, а був набагато важчий по емоційній складовій. Я тоді обіймав посаду провідного хірурга 66-го військового мобільного госпіталя протягом трьох місяців. Там не стріляли, вже не було такої загрози життю, але я назад приїхав в емоційному стані в рази гіршому, ніж в 2014-му році. Задав собі питання – чому? Бо спочатку могли підстрелити, можна було на щось наїхати, тобто була реальна загроза фізичного знищення. А тут три місяці пройшло, в 2016-му я приїхав з Покровська й перестав спати. Якісь думки, спогади. Як пружина, ти сидиш у шпиталі й чекаєш дзвінка – вночі, вдень на телефоні. І та пружина, як я у Львів приїхав, вона не розтислася. Але потім адаптувався.
А зараз, стільки часу пройшло, ви згадуєте війну?
Завжди. Я її згадую, що вона вже триває 6 років і не хочу вірити в думку, що ті життя, які віддані, та кількість поранених, та кількість людей, що вже не повернуться до повноцінного життя, що воно буде даремно. От цю думку я до себе не підпускаю, хто би що не казав, для мене Росія залишається ворогом, це для мене внутрішня константа і я її не поміняю ніколи.
То що саме ви згадуєте: це якісь емоції, епізоди, зрештою, люди?
Людей згадую, згадую щирість, згадую справжність. Там є чорне, є біле. Там нема сірого, там нема коливань вправо-вліво, бо там все чітко й зрозуміло: є свої і є чужі, є правильні рішення і є неправильні рішення, є помилки і є їх швидке визнання, реакція для того, щоб не робити їх в майбутньому. Я кажу за себе, як за медика. Звичайно, якщо масштабно говорити, то Україна ніколи не воювала, ніколи й ні з ким. То звідки взятися досвіду військовому? Отам він і береться. Головне питання, як тих людей, які той досвід мають, втримати у Збройних силах для того, аби вони могли його передавати, бо ціннішого нема.
Особливо актуальне це питання перед якимись датами, на Покрови, на день ЗСУ, на якісь роковини: як суспільство може показати нашим Захисникам, що їхня жертовність, їхня відвага оцінені українцями, що ми шануємо й направду дякуємо за це? Що ви про це думаєте, чи є якийсь такий спосіб?
Розкажу на прикладі. Один мій товариш, теж лікар, був одним з перших поранених лікарів. Мав складне поранення в око і лише у Філадельфії змогли йому око врятувати. Тож він розповідає, як ходив там на бейсбольний матч. Величезний стадіон, величезні монітори на тому стадіоні, і от перерва, камера вихоплює сектор, де сидять двоє хлопців і коментатор каже: «…у нас на матчі разом з нами присутні ветерани війни в Афганістані» та називає їхні імена. Стадіон встає й п’ять хвилин плескає. Не аналізуючи, що вони робили в Афганістані, для чого вони туди поїхали, чи то правильно, ні! Просто всі розуміють одну просту річ: це люди, що підписали контракт і цим самим засвідчили, що свідомі того, що їх можуть скалічити чи вбити й вони до цього готові. Вони взяли на себе ту відповідальність. І обов’язок суспільства тих людей толерувати настільки, наскільки це можливо.
І таких прикладів зі США можна наводити безкінечно. Там є структура своїх госпіталів, своя, назвемо це, тусовка. Розповідати про війну можна довго, але це негатив, а про це треба говорити. Кожен героїчний вчинок, зроблений солдатом, солдатами, тими, які «на нулі», які сідали в машини і їхали під кулями, під свистом, має бути розказаний. Тих солдатів треба кликати в школи, їх треба показувати, дітям треба пояснювати, що ось ці люди, завдяки яким у вас мирне життя, що ви тут вчитеся, а надворі не свистять кулі й не горять будинки. І тоді захисники збагнуть одну просту річ, що вони не є відкинуті від суспільства.
* публікація підготовлена виборчим штабом кандидата на посаду мера Львова