У березні 2019 року в Україні пройдуть чергові президентські вибори і цілком ймовірно вони не принесуть жодного оновлення державного управління, не сприятимуть економічному і структурному розвитку країни. При владі в країні майже напевно залишаться ті ж самі угруповання і фігури, котрі нині є уособленням корупції, нездатності розвивати країну і хижацької, кримінальної експлуатації державних ресурсів. У країні відсутні явні політичні сили, здатні змінити ситуацію.
Більшість українських політичних партій насправді не є політичними партіями, які об'єднують прихильників навколо програми і свого бачення розвитку країни. Вони – лише сервісні служби навколо того чи іншого олігарха або бізнес групи. Серед розпіарених «структур громадянського суспільства» теж немає організацій, які здатні взяти відповідальність за країну в свої руки. У кращому випадку вони займаються мікропроектами, а цього ніяк недостатньо для необхідних глобальних змін. В країні немає справжніх профспілок, також не проглядається, щоб двигуном розвитку країни стала церква і організації навколо неї.
На даний момент в українській політиці практично ніяк не проявляє себе армія і військовики, хоча у них є серйозний потенціал, щоб очолити управління країною і провести необхідні економічні й політичні зміни. У військовому середовищі України є корпоративні інтереси, навчені управлінські кадри з успішним досвідом управління, серйозні фінансові ресурси і – найголовніше – масова підтримка населення. Навіть якщо військовики не беруть участі в політиці зараз в ролі реальних претендентів на владу, їхній потенціал як мінімум треба враховувати під час аналізу можливих шляхів розвитку України і в політичних прогнозах.
За використання інструменту демократичних виборів армія може розраховувати на підтримку своїх інтересів щонайменше 60-70 відсотками активних українських виборців. З урахуванням членів сімей, родичів і волонтерів, котрі активно підтримали армію України в 2014 році, з корпоративними інтересами української армії безпосередньо пов'язані інтереси не менше п’яти мільйонів громадян України, що становить не менше 10% офіційного населення України (з них в ЗСУ, Національній гвардії і Прикордонній службі продовжує служити не менше 350 тис. осіб + 200-300 тисяч демобілізованих учасників бойових дій). Ще не менше 15 мільйонів українців добровільно підтримало армію в найважчий час війни матеріально і емоційно.
Сильний потенціал української армії в політиці також зумовлений серйозними позиціями армії в економіці України. Прямі витрати на армію 2018-го становлять 5% внутрішнього валового продукту України. Крім цього, українська армія після 2014 року – один з головних одержувачів прямих іноземних інвестицій у вигляді цільової допомоги. Крім цього, необхідно враховувати взаємозалежність армії, українського виробництва озброєнь і військового експорту. Якщо ж говорити загалом, то треба враховувати, що від здатності української армії втримати ситуацію на фронті безпосередньо залежить вся фінансова і економічна ситуація в країні. Країна, яка продовжувала б втрачати території, не могла б розраховувати на іноземні кредити, поступальний розвиток експорту і стабілізацію економічної і фінансової ситуації навіть на мінімальному рівні. Тому підтримка армії великим і середнім бізнесом також забезпечена незалежно від особистих преференцій його власників.
З точки зору державного управління, українська армія – єдина з державних структур, яка володіє управлінськими кадрами, що мають досвід успішної реалізації проектів дійсно загальнонаціонального рівня. Позитивні результати цих проектів визнані більшістю громадян України. Українська армія на даний момент – це єдиний більш-менш вдалий великий проект національного масштабу з точки зору технологічних інвестицій в переозброєння і технологічне оснащення, розвитку людського капіталу та організаційного будівництва. Крім проекту «Армія», який реалізується останні чотири роки, сучасна Україна за весь час свого існування не створила практично нічого прогресивного на загальнонаціональному рівні. Не вважатимемо ж ми структурним і технологічним проривом залізничний експрес з Києва до Перемишля чи Бескидський тунель при тому, що заторів з вантажних потягів у Карпатах ніколи особливо не спостерігалося.
Високий потенціал впливу української армії на державне управління в країні також обумовлений тим, що в умовах війни в армію йдуть і в бойових діях беруть участь найактивніші представники суспільства, котрі готові пожертвувати собою заради своєї країни. Тому цілком природно, що після закінчення бойових дій їхня активність, як це є у світовій практиці, часто переналаштовується на державне управління і політику. Прихід до влади в країні чинних чи колишніх військовиків може означати як можливість диктатури, так і розвиток країни демократичним шляхом. Серед військовиків завжди і всюди є прихильники радикальних заходів правління.
У схожій на Україну Польщі в 1920-х роках до влади прийшов саме національний герой відновлення незалежності й визвольної війни диктатор маршал Пілсудський. Але також не варто забувати, що після 2-ї Світової війни президентом США був обраний демократичним шляхом хоробрий бойовий офіцер Кеннеді, котрий, щоправда, мав прогресистський імідж захисника демократії. Герой 2-ї Світової війни генерал де Голль був обраний демократичним шляхом президентом Франції. «Революція гвоздик» в Португалії в 1974 р, яка повалила останню диктатуру в Західній Європі і встановила демократичну форму правління, насправді була військовим переворотом, який організували капітани, лейтенанти, майори і підполковники.
Якщо ж говорити про сучасну ситуацію в Україні, то, враховуючи домінуючу залежності України від США і Європейського Союзу, сильний вплив військовиків на ситуацію і їхня можливу участь в управлінні країною не зможе сильно відрізнятися від хорватського сценарію. В умовах залежності Хорватії від західноєвропейської і американської підтримки, домінування військових в цій країні в умовах війни за незалежність і прикордонних конфліктів 1990-х років не зупинило розвиток країни за демократичним сценарієм, і зараз Хорватія – частина Європейського Союзу.
Серйозний політичний потенціал українських військовиків і учасників війни з окупантами (незалежно від їхніх поточних настроїв) визначають їхні корпоративні інтереси, які в основному збігаються з загальнонаціональними. Можна виділити такі основні інтереси українських військовиків і пов'язаних з ними суспільних і політичних груп:
- Українські військовики й прихильники незалежності країни в першу чергу зацікавлені в збереженні та розвитку української держави як гарантії простого фізичного виживання і некапітуляції перед Росією за будь-яку ціну. На відміну від більшості чиновників, олігархату, наближеного до них бізнесу і значної частини політиків, у бойових офіцерів і солдатів точно не вийде «домовитися» з ймовірною новою проросійською владою України, а вже поготів – з ймовірною окупаційною російською владою. Кілька сотень тисяч бойових українських солдатів і офіцерів добре обізнані про свої ризики за повної або навіть часткової втрати Україною незалежності. За проросійського реваншу їх неминуче очікує статус «воєнних злочинців», переслідування і репресії аж до фізичного знищення.
- Військовики й учасники українсько-російської війни безпосередньо життєво зацікавлені в зростанні економіки і ВВП країни як умови збільшення військових витрат і підвищення боєздатності армії, щоб захистити країну і в першу чергу самих себе й свої родини. Оборонні видатки становлять 5-6% внутрішнього валового продукту України. Далі їх збільшувати тільки за рахунок «з'їдання» додаткових відсотків ВВП буде важко.
- Українські військовики, мабуть, більше за всі інші державні структури в Україні зацікавлені в легалізації і виході з тіні української економіки. Бюджет армії, витрати на оборону, грошове й соціальне забезпечення військовослужбовців, виплати і пільги учасникам війни, лікування та матеріальне забезпечення поранених, інвалідів та сімей загиблих формується за рахунок легального сектора економіки. Якщо врахувати, що «сіра» зона української економіки сягає 60-70% (а то й більше), то її скорочення (хоча б до 20-30%) автоматично збільшило б витрати на оборону і військовиків у кілька разів. Характерно, що в такому зростанні витрат на оборону за рахунок скорочення нелегального сектора потенційно зацікавлені, зокрема, корупціонери і «розпилювачі» бюджету в Міністерстві оборони, МВС і СБУ. Оскільки це автоматично збільшить обсяг державних коштів під їхнім контролем.
- Важливою складовою корпоративних інтересів військовиків в Україні також є можливість компенсувати почуття несправедливості через те, що, допоки вони були на фронті, щоб захистити країну, провідні позиції у владі та суспільстві України «захопили» корупціонери, котрі «прилаштувалися в тилу», злодії і кримінальні авторитети. Велике значення також має той фактор, що люди після повернення з війни зазвичай дивляться на буденність по-новому. У багатьох з них виникає прагнення змінити своє життя і життя суспільства на краще, зайняти позиції, яких, на їхню думку, вони заслуговують.
Українські військовики й учасники бойових дій безумовно мають серйозний потенціал і великі можливості для участі в політичному житті країни. Зрештою – для приходу до влади в Україні. В першу чергу це зумовлено наслідками війни з Росією, і в цьому аспекті Україна не відрізняється від більшості інших країн в схожі періоди. Прихід армії в політику в першу чергу залежить від масштабу загрози корпоративним і загальнонаціональним інтересам військовиків з боку чинної влади України. Якщо цивільна влада продовжить політику ослаблення обороноздатності країни, «дерибану» і злодійства, замість сприяння економічному зростанню і розвитку армії, то активне залучення військовиків в політику як самостійної політичної сили стане більш, ніж ймовірним.
Сильна армія не може довго існувати без сильного тилу. В такому випадку в найближчі 10 років з великою часткою ймовірності до влади в Україні може прийти група солдатів, лейтенантів і капітанів 2014-го року, яка спробує виправити ситуацію. Якщо ж сучасні фінансові угруповання, які перебувають при владі в Україні, зможуть забезпечити економічне, структурне, соціальне і військове відродження країни, то, скоріш за все, вони просто залучать у свої лави найактивніших військовиків і комбатантів, повторюючи шлях політичних еліт в США після Другої світової і в'єтнамської воєн, а також еліт Західної Європи після Другої світової війни і закінчення колоніальних воєн.