У лютому 2015 року в столиці Білорусі був підписаний документ, який став чи не найбільш цитованим і дискусійним у новітній історії України. Ідеться про Мінські угоди. «Зрада», «необхідний складний компроміс», «вимушений тимчасовий крок», «дипломатична перемога», «міна під український суверенітет» – ось далеко не повний перелік епітетів, яких удостоївся цей сумнівний і суперечливий акт. А ще, з благословення українських політиків і за активної підтримки лідерів провідних країн світу, Мінські угоди охрестили як такі, яким «немає альтернативи». Цю формулу наче магічне закликання повторювали з 2015 року. І хоча всі події демонстрували неможливість виконання Мінських домовленостей, їх донедавна так і не наважувалися остаточно поховати.
З погляду міжнародного права, Мінські домовленості є політичними, а не юридично обов'язковими документами. Вони не ратифіковані Верховною Радою України і жодним іншим парламентом світу як міжнародно-правові. Та й самих угод не існує, а є протокол (який містить низку домовленостей) і комплекс заходів щодо їх виконання. Лідери України, Німеччини, Франції та Росії в лютому 2015 року підписали не Мінські угоди, а декларацію на підтримку комплексу заходів з виконання Мінських угод з 13 пунктів. Але, незважаючи на юридично нікчемний статус домовленостей у столиці Білорусі, вони ось уже сім років є вагомим фактором внутрішньої і зовнішньої української політики.
Мінські угоди, які неможливо повністю виконати без шкоди українській державності, давно перетворилися на фетиш. Спочатку дискусійну тезу щодо «безальтернативності Мінська» постійно повторював Петро Порошенко та інші представники тогочасної влади. Цю формулу відразу ж підхопили всі учасники переговорів – від російських маріонеток з «ДНР» і «ЛНР» та Кремля до європейських й американських посадовців. Про відсутність альтернативи Мінську заявив навіть Китай. Таке враження, що угоди в столиці Білорусі трансформувалися у священний містичний текст, який неможливо ставити під сумнів. До цієї безапеляційної інтерпретації Мінська доклала руку й українська влада.
У липні 2017 року п'ятий президент, приймаючи в Києві білоруського лідера Олександра Лукашенка, заявив таке: «На сьогоднішній день Мінські домовленості, які увійшли в резолюції Ради безпеки ООН, Генеральної асамблеї ООН, міжнародні документи, упевнений, що увійдуть у підручники дипломатії, є сьогодні єдиним і безальтернативним документом з деескалації конфлікту і деокупації українських територій».
Петро Порошенко також не раз стверджував, що Мінськ – це єдиний шлях повернути окуповані території і встановити контроль над українсько-російським кордоном на Донбасі. Насправді не сталося ні того, ні іншого. Воно й зрозуміло: у комплексах заходів з виконання домовленостей немає чіткої послідовності кроків. Кожна сторона може трактувати їх по-своєму. Політична і безпекова складова тісно переплітаються. Частина тез суперечливі, абстрактні і нелогічні. Відновлення повного контролю над державним кордоном з боку уряду України має розпочатися в перший день після місцевих виборів і завершитися після всеосяжного політичного врегулювання. Тобто до виборів контроль над українсько-російським кордоном має бути неповним? Двояке незрозуміле формулювання ніби натякає: документ розроблявся не для його виконання.
Окремо варто загадати Закон «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей», який з вересня 2014 року постійно пролонгується Верховною Радою. Важко уявити, щоб на восьмому році війни з Росією українське суспільство погодилося на повну амністію для бойовиків і федералізацію України через автономний статус «ДНР» і «ЛНР». А ще ж є пункти про мовне самовизначення Донбасу, призначення суддів, прокурорів і формування загонів народної міліції. І навіть сприяння з боку українських центральних органів влади у транскордонному співробітництві окремих районів Донецької і Луганської областей з регіонами Російської Федерації.
Мінські угоди, звісно, увійдуть в підручники. Але вони точно не будуть тріумфом української дипломатії на чолі з Порошенком. Радше прикладом небезпечних угод для жертви агресії, повна реалізація яких загрожує її суверенітету. Документом, який в принципі неможливо виконати без примусу. Одним із засобів гібридної війни Росії на дипломатичному фронті.
Володимир Зеленський на початку президентства скептично ставився до Мінських угод і говорив про невідомий план «Б». Але фетишизація Мінська набула таких масштабів, що в Зеленського не ризикнули почати процес виходу з тупикового формату. Щоправда, останнім часом з українського боку дедалі частіше висловлювалися сумніви в безальтернативності Мінська. Лунали думки щодо необхідності виходу України з невигідних їй угод. Але закордонні політики і посадовці, зокрема російські, і далі твердили, що «альтернативи виконанню Мінських угод не існує». Така зовнішня одностайність досі стримувала українську сторону від радикальних кроків. Хоча тепер, після визнання Путіним «ДНР/ЛНР», підстав для офіційного поховання Мінська в нас більш ніж достатньо.
Донедавна тезу про відсутність «альтернативи Мінським домовленостям» активно експлуатував Кремль. Росія використовувала Мінські угоди як інструмент для тиску на Україну. Путін чудово розумів: їх виконання призведе до катастрофічних наслідків для Києва. Згода на втілення Мінських угод у російському трактуванні була нібито альтернативою відкритому вторгненню в Україну.
На тлі фетишизації Мінська в нас уже майже забули про Будапештський меморандум (дуже добре, що президент Володимир Зеленський гучно нагадав про нього на Мюнхенській безпековій конференції). Хтось скаже, що він такий же нікчемний, як і домовленості в столиці Білорусі. Але під цим документом принаймні стоять підписи президентів України, США, Росії та прем’єр-міністра Великої Британії. Тоді як протокол Мінських угод підписаний представницею голови ОБСЄ Гайді Тальявіні, другим президентом України Леонідом Кучмою, послом РФ в Україні Михайлом Зурабовим і представниками «ЛНР/ДНР» Захарченком та Плотницьким. Чому ж тоді не лунає теза про відсутність альтернативи Будапештському меморандуму?
Після російського вторгнення у 2014 році відбулося свідоме обмеження дискурсу української зовнішньої політики через прив'язку до сумнівної формули: «альтернативи Мінську не існує». Та українська дипломатія з не меншим успіхом могла б вести мову про безальтернативність Будапешту. Невже юридичний статус меморандуму 1994 року нижчий, ніж паперів, підписаних у 2015-му? Але в нас обрали прив’язку до Мінська. А згадки про Будапешт відклали в довгий ящик. Можливо, зробили це свідомо, щоб зайвий раз не дратувати західних союзників.
На перший погляд, на початку 90-х років в України було дві альтернативи. Ми могли спробувати залишитися ядерною державою. Або відмовитися від цього статусу в обмін на гарантії безпеки. Обрали другий варіант. Але не потурбувалися про належний статус гарантій. Однак це лише поверховий погляд на проблему.
В українського політичного керівництва, яке здало всю ядерну зброю в обмін на нікчемний папірець, було дуже спрощене безальтернативне бачення дійсності. Вони зациклилися на двох варіантах, замість того щоб розглянути кілька й обрати кращий. Звичайно, на Україну тоді чинився серйозний зовнішній тиск. Але він і близько не був схожий на нинішню кризу. На початку 90-х років біля наших кордонів не стояли війська, готові до подальшого вторгнення будь-якої миті. І частина нашої території не була окупована агресором. Час на більш прийнятні альтернативи був. Але тодішнє керівництво держави не витримало зовнішнього тиску і вирішило не заморочуватися.
Здати всю зброю й отримати меморандум – це дійсно найлегше. Важче – спробувати залишити хоча б кілька тактичних ядерних боєголовок. Або домовитися про план дій щодо членства в НАТО. Чи бодай виторгувати собі право отримувати першокласне озброєння від США як основний союзник в обмін на здачу ядерної зброї. Альтернативи були. Та ніхто всерйоз їх навіть не розглядав. Російська агресія – це наслідок безальтернативності мислення Кравчука і Кучми та української влади початку 90-х років.
Безальтернативне мислення в політиці часто призводить до помилкових рішень. Розплата за безальтернативність відбувається не відразу. Українські політичні еліти після Будапешту розслабилися і заспокоїлися. Для них меморандум був таким же священним фетишем, як Мінські угоди, «яким немає альтернатив». Хід історії повністю спростував хибні умовиводи українського політичного класу.
Нині, після визнання Путіним «ДНР» і «ЛНР» та введення на неконтрольовані Києвом райони Луганської й Донецької областей регулярної російської армії з трикольорами на шевронах, Мінські угоди фактично денонсовано. За сім років вони так і не змогли забезпечити хоча б мінімальне врегулювання ситуації на сході України, а тим паче – сприяти поверненню тимчасово окупованих територій. Очевидно, найближчим часом доведеться підписати нові миротворчі документи, тож громадянському суспільству варто буде активно підтримати наше державне керівництво, щоб йому було простіше під час нового переговорного процесу не піддатися тиску інших сторін та не піти на шкідливі для нашої держави поступки.