Що стосується Львова 1944 року, то можна, навіть потрібно називати окупацію окупацією, а не «визволенням», навіть тоді, коли окупанти повірили у свою брехню (і можливо, в деяких випадках продовжують вірити).
Нещодавно невеличкі, на щастя, політично не впливові тепер групки людей, святкували річницю. Для комуністів і російських націоналістів друге радянське захоплення Львова у 1944 р. знову і знову дає підставу святкувати так зване «визволення». І якщо комусь це так потрібно, або якщо хтось потребує подібних фантазій, то, звичайно, в плюралістичному, ліберальному суспільстві він має на це право.
Те, що якісь молоді ігноранти, вбрані в кумедні шапочки з радянськими зірками і в кирзових чоботях гордо крокували перед Львівською ратушею і демонстрували на камеру дурнуваті футболки та листівки, нікого насправді не мало б провокувати. Зрештою, це лише слабеньке наслідування гидких шовіністичних дій «нашистів» - великоруської путінської молоді. Тішмося вже тому, що подібні дурниці тут, на відміну від Росії, не стали державною політикою. Україна навіть трохи може гордитися тим, що люди з подібними збоченими і цинічно глумливими думками можуть досить безпечно чутися і відкрито виступати перед публікою. Це є доказом толерантності, якої трошки далі на північний Схід мали б повчитися. Але толерантність, звичайно, не одне й те ж, що й байдужість. Тому історики не можуть прийняти фальшування історії через використання терміну «визволення», незалежно, чи воно подається в легковажній чи відверто провокаційній формі.
Беззаперечним є факт, що друге захоплення міста Львова радянськими військами означало вигнання німецько-нацистського окупаційного режиму. І тут не може виникати ніяких зайвих непорозумінь, бо німецька окупація була найбільш нелюдським і злочинним режимом, який коли-небудь існував у Львові.
Зрозуміло, що нацисти й сталінський Радянський Союз мали дещо спільного. Теорія тоталітаризму, навіть якщо й була частково інструменталізована «холодною війною», завжди це дуже добре відзначала. Екстремальний авторитаризм, обожнення держави та партії, мілітаризм, корупція, масова індоктринація, нехтування та знищення приватної сфери та громадянського суспільства а також масове винищення людей свідчать про те, що вони були характерними і для сталінізму, і для нацизму. У Львові та в Західній Україні генерально дійшло до того, що обидва режими старанно і агресивно діяли в напрямку «етнічного реструктурування» цих територій.
Але все ж лишається принципова відмінність: тут, у Західній Україні, тільки нацистський режим влаштував геноцид. У справді довгому радянському переліку злочинів у Західній Україні нема нічого настільки вражаючого, що могло б практично дорівнювати Голокосту. Тоді як радянські загарбники депортували із Західної України сотні тисяч людей, часто просто в жахливих умовах, а тисячі було змасакровано і вбито, все ж це не можна порівняти із нацистським винищенням всіх євреїв тільки через їхнє етнічне походження. Щодо самого факту Голокосту, то радянське завоювання Львова співпало із ліквідацією найбільш сатанинського окупаційного режиму. Природно, що для небагатьох євреїв, які лишилися живими, переховуючись, або ж тих, що вижили в полоні у Львові, як і для тих, кого переслідували, та життю яких існувала постійна загроза, прихід радянських військ був визволенням.
І все ж було б неправильним узагальнювати і говорити про «визволення» міста Львова чи всієї Західної України, якщо пам'ятати, що слово «звільнення» є похідним від слова і поняття «воля». Це завжди має подвійне значення: ліквідація несвободи, але й з неодмінним подальшим встановленням і утвердженням свободи. Саме через маніпуляції і певне скорочення цього подвійного значення глумляться сучасні ідеологи радянського «визволення» так само, як і свого часу радянські.
Ще Джордж Орвелл вказував на те, що тоталітарні режими маніпулюють мовою і псують її, особливо коли йдеться про термін свобода: в тоталітарних мовних вивихах, - так він нам це пояснює, - треба забути, що слово «вільний» більше означає і вимагає більшого, аніж у вислові «цей пес вільний від бліх». Навіть якщо не прирівнювати людей до бліх, що цілком відповідало б типовій нацистській риториці, можна сказати, що вічні прихильники «звільнення» далі наполягають на тому, щоб ми пропустили або ж забули, що обов'язково має включати в себе поняття справжнє «визволення», окрім факту, що «це місто вільне від фашистів».
Один простий, щонайменше формальний аргумент: для того щоб говорити про «визволення», Львів хоча б колись раніше мав бути радянським містом. Або точніше кажучи, якщо б Львів, для прикладу, був таким радянським містом як Харків чи Саратов, або якщо б його не анексували примусово у 1939 р. під прикриттям пакту Молотова-Рібентропа в результаті радянської агресії проти Польщі.
Однак в історичній реальності сталося так, що в 1941 р. відбулося ніщо інше, як одностороннє брутальне розірвання німцями радянсько-німецького фактичного альянсу. Радянський Союз був змушений відмовитися не тільки від своєї де-факто профашистської зовнішньої політики, але й від територій, які анексував через насильство та дипломатичні трюки у 1939-1941 рр. І навіть по тому доля міста ніколи не була темою публічних демократичних дискусій у ньому, а тільки рішеннями великої дипломатії. В цьому дійсно не було чогось дуже особливого. І нагадування про це не має на меті сталінізм (сам по собі) ще більше «замастити». І все ж при всій тривіальності такого твердження факт залишається фактом, що Львів і його мешканці в період між 1939 і 1990 рр. ніколи не мали реального вибору. І без справжньої, не старомодної сталінської, або новомодної путінської «модифікованої» можливості вибору нема свободи за означенням: без свободи нема визволення.
Для того щоб ще раз уникнути можливих непорозумінь: Львів сьогодні є українським містом і, цитуючи неповторний стиль колишнього німецького канцлера, а тепер співробітника «Газпрому», - це є добре і так має залишатися. І незважаючи ні на що, прихильники та ідеологи радянського «звільнення» мають пам'ятати одне: радянські владоможці не тільки ліквідували жахливу і чужу німецьку окупацію, але й виселили зовсім не жахливе і в жодному випадку не чуже польське населення міста. Як тільки радянське військо окупувало місто, в ньому ще залишалися жити більш ніж 100 тисяч поляків. Через два роки майже всі були виселені. І якщо в угоді про міграцію було закладено принцип «добровільності», то в реальності це було лише фікцією. Для жертв цього де-факто вигнання радянська окупація означала ніщо інше, як насильне «звільнення» від їхньої батьківщини.
А propos поляків: коли розглянути деталі другої радянської окупації Львова, то стає очевидним, що це була не виключно радянська дія. Все частіше і з задоволенням приймали відчутну допомогу радянські військові від місцевих відділів польської Армії Крайової, для того, щоб зрештою, зі звичним для них лукавством, арештувати їхніх провідників і розвінчати їх як «фашистів».
І про це варто також сказати тим, хто сьогодні легковажно і неосвічено репродукує радянську риторику: в радянському мовному обігу вживалися означення «нацисти» та «німецькі окупанти», але їх окреслювалося також словом «фашисти». Отже, бійці руху опору польської Армії Крайової були свідомо затавровані саме цим словом. Якщо захотіти, то можна і до Армії Крайової, і особливо до її наскрізь проблематичних цілей на «кресах», поставити питання. Одне залишається певним: брехлива й імперіалістична радянська тактика паплюжити бійців цієї армії як фашистів більше не може продовжуватися, як приховано, так і через звичайну дурість.
Часто стверджується, що історик має задумуватися над часом, про який він пише (і сподіваємося, досліджує його за першоджерелами), для того щоб зрозуміти дії і вчинки, а також мотивації людей саме того часу і для того, щоб уникнути в подальшому на свій лад і в «бессервісерівський» спосіб, так би мовити «з висоти», трактувати його. Це цілком правильно. Але, на жаль, навіть цю прописну істину для історичного ремесла дуже легко можна перетворити на відмовку, щоб далі писати про минуле політично некритично, морально зручно, селективно та ліниво.
Що стосується Львова 1944 р., то можна, навіть потрібно називати окупацію окупацією, а не «визволенням», навіть тоді, коли окупанти повірили у свою брехню (і можливо, в деяких випадках продовжують вірити). Водночас ми повинні спокійно ставити подібні питання про окупантів. Якими бачили себе радянські солдати, офіцери, партійні та інші кадри, які прибували до Львова, починаючи з літа 1944 р.? І яким вони бачили Львів та його жителів? Відповідь здивує наших ідеологів «визволення»: в той час як деякі дійсно грілися в проміннях слави як «визволителі», це в жодному випадку не було само собою зрозумілим.
Набагато більше радянських військових чулися окупантами, а місцеве населення сприймали як підкорених. Тим, хто не охоче про це чує, або не бажає вірити, пропоную покластися на слова радянського пропагандиста та «150-процентного» сталініста Владіміра Бєляєва, який писав партійним авторитетам (зрозуміло, не відкрито), де оскаржував радянських військових, що вони чинять численні злочини, такі як грабежі та вбивства над «місцевими», і що це компрометує радянську владу, що, в свою чергу, є політично небезпечним. Бєляєв виразно закликав до того, щоб пояснити дебоширам «солдатески», що вони перебувають у радянському визволеному місті, а не, за його висловом, «в Дрездені», тобто у ворожій країні.
Можливо, хтось з ідеологів «визволення» захоче заперечити аби виплутатися із афери за допомогою посилання на воєнні обставини, що, мовляв, на війні все відбувається спонтанно, і це все були проблеми перехідного періоду - «родовий гріх» «визволення» Львова. Бєляєв, однак, пише свої скарги в жовтні 1945 р., тобто пізніше, ніж через рік після окупації.
Бєляєв, як і всі соцреалісти, мав в цілому наскрізь викривлений стосунок до дійсності. Тут можна спитати, чи можемо ми в цьому випадку повністю на нього покладатися? Відповідь є - так. Після того як український Центральний Комітет партії піддав його скарги ґрунтовній перевірці, виявилося, що вони підтверджуються детальною статистикою: у вересні 1945 р. у Львові було арештовано 8 238 радянських солдатів за оскарженням їх у пияцтві, грабежах, ґвалтуваннях та вбивствах. Тільки 282 з них були арештовані за «класичні» порушення військової дисципліни, більшість були арештовані за важкі кримінальні вчинки.
Звісно, треба бути дуже обережним стосовно даних юстиції сталінського періоду. Все, що описав Бєляєв і в зображеній ЦК картині багато відповідало тому, що ми знаємо про, на жаль, часту брутальну поведінку радянських солдатів. Та й для чого було українському ЦК перебільшувати їхню поведінку. Те, що вони, за визначенням Бєляєва, поводилися саме так «в Дрездені», є загальновідомим. Те, що вони саме так поводилися і у Львові, означає, що вони чулися тут не як «визволителі», а як окупанти.
Last but not least: все ж залишається загальний контекст. Що то таке було, що принесла зі собою радянська окупація, окрім кінця нацистського режиму, депортацій польського населення і злочинів сп'янілих від перемоги солдатів? Звичайно, це інтеграція Львова в Україну, яка була важливою не тільки для рішення Сталіна, але в парадоксальний спосіб співпала з українським національним проектом. Але при чому тут «визволення»? Нічого, тому що до 1991 р., можливо, аж до 2004 р. Україна не була вільною, а лише частиною радянської і в цілому однозначно російсько-домінуючої імперії.
Це пояснює також, чому в Західній Україні взагалі радянська окупація стала продовженням брудної війни радянців проти українських націоналістів. Проте цей етап також потребує критичного переосмислення: глорифікація націоналістів а ля Вятрович є науково неприйнятною і політично й етично фальшивою. Але не зважаючи на це, фактом залишається те, що радянська війна проти них велася з використанням найбрутальніших методів і дуже часто зачіпала невинних. Голодні блокади, тортури, ґвалтування, доноси, дезінформація і системне розкладання, а також не в останню чергу примусова колективізація села, з метою позбавити живильних соків герілью - це було обличчям типової брудної колоніальної війни, в якій перемогли радянські окупанти. І це також наслідок «визволення». Якщо хтось і надалі вважатиме це свободою, то йому залишається побажати інтелектуального визволення від минулого.
Фото зі сайту www.vgolos.lviv.ua