Нещодавно Україною поповзли чутки, що влада готується звільнити відомих воєначальників. Нібито чиновники з Офісу президента вирішили перекласти на них провину за невдалий розвиток українського контрнаступу в поточному році. А заодно вказати суспільству на головних винуватців розмінування Чонгару і швидкого прориву російської армії на південному оперативному напрямку на початку великої війни.
Низка провідних медіа поширили інформацію про вже підготовлене міністром оборони Рустемом Умєровим подання на звільнення командувачки Медичних сил ЗСУ Тетяни Остащенко, командувача Оперативно-стратегічного угруповання військ «Таврія» Олександра Тарнавського та командувача Об’єднаних сил Збройних сил України Сергія Наєва. Проте після значного суспільного резонансу Міністерство оборони поспішило спростувати ці дані. Там заявили, що не коментуватимуть ніяких чуток про звільнення.
«Усі працюють у штатному режимі, рішення обговорюються в координації з Генштабом. Інформація, опублікована низкою ЗМІ – не відповідає дійсності. Дотримуйтесь, будь ласка, інформаційної гігієни», – йшлося в повідомленні, опублікованому на сторінці Міноборони.
Важко сказати, наскільки щирою є заява міністерства. Тетяну Остащенко через певний час таки звільнили з посади. Але перед цим Україну вже сколихнув скандал навколо дивної процедури звільнення командувача Сил спеціальних операцій ЗСУ генерал-майора Віктора Хоренка в обхід начальника Генштабу Валерія Залужного. Тоді Міноборони обмежилось сухою констатацією, що Хоренко потрібний на іншому напрямку роботи. А додаткова інформація про мотиви такого раптового кадрового рішення, мовляв, шкодить обороноздатності та грає на руку ворогу.
Насправді ж подібний формат звільнення Хоренка і є прикладом того, як можна нашкодити в такій тонкій справі як збереження довіри між владою та армією. Опосередковані ознаки того, що між політичним та військовим керівництвом України пробігла чорна кішка, є давно. У світових медіа час від часу з'являються публікації, які прозоро натякають на певні суперечності між Генштабом та Офісом президента у виборі тактики і стратегії військових дій. Зокрема, і щодо доцільності проведення наступальних чи оборонних операцій. Також просочується інформація, що політичне керівництво іноді не може встояти від спокуси віддавати окремі накази військовим частинам, минаючи керівництво Генштабу. Чи є так насправді? Точно стверджувати не можна. Але ймовірність цього висока.
Політиків завжди спокушало бажання втручатися у справи армії та впливати на плани військових кампаній. Призначати лояльних, хай і не зовсім компетентних командирів, і усувати не зовсім зручних та угодних. І навіть віддавати накази напряму військовим частинам, минаючи їх безпосереднє військове керівництво. Так було завжди і в різних країнах. Іноді політики могли боротися з такими спокусами, розуміючи, що професійні військовики краще розуміють поле бою і справжні можливості збройних сил. І це загалом мало позитивні наслідки. А іноді навпаки: перебирали на себе функцію Генштабу і всіляко впливали на планування операцій, ігноруючи реальність в угоду політичної доцільності. Україна не виняток з правила.
2023 рік для України завершується в напруженій атмосфері. Уже можна стверджувати, що український контрнаступ, який розпочався влітку, не досяг стратегічних цілей з різних причин. Мало того, російські загарбники зараз активізувалися на сході і проводять наступальні операції. Тривожні звістки надходять і від наших західних партнерів. Обіцяна військова і фінансова допомога затримується або ж надходить не в тих обсягах. Така ситуація сприятлива для початку пошуку винних всередині країни. Зрозуміло, що серед політичного керівництва є внутрішнє бажання звалити частину провини на військове командування. Але піддаватися цій спокусі – погана ідея, яка матиме ще гірші наслідки.
Втручання політиків у командування військами чи наростання непорозуміння між політичним і військовим керівництвом нічим хорошим ніколи не закінчувалось. Українська національна революція початку XX століття зазнала поразки, серед іншого, через відсутність співпраці та довіри між політичним і військовим крилом. Спочатку Центральна Рада взагалі відмовилась від ідеї створення українського війська. Коли ж стало зрозуміло, що без армії зберегти українську державність не вийде, сформувати достатньо великі і потужні регулярні збройні сили не вдалося. Усі наступні спроби надолужити згаяний у 1917 році час завершилися невдачею. Українських військових частин завжди було замало, щоб відбити агресію та ще й з кількох напрямів. Крім того, вони були занадто політизованими, легко піддавались на агітацію і не раз ставали інструментами у внутрішній боротьбі за владу.
Багато битв минулого було програно через те, що представники політичної влади починали командувати військами, ігноруючи думку військових професіоналів. Історія Другої світової війни дає нам багато яскравих прикладів, що потрібно і що не потрібно робити політикам.
У серпні 1941 року вермахт опинився перед дилемою. Німецький Генштаб схилявся до того, щоб продовжувати наступ на Москву з метою остаточного розгрому радянських армій на центральному фронті. Взяття Москви мало не тільки велике символічне значення. Столиця радянської імперії була важлива як великий транспортний вузол, промисловий та логістичний центр. Та Гітлер вирішив інакше і наполіг на тому, щоб спрямувати танкову армію Гудеріана на південь для розгрому Південно-Західного фронту і захоплення Києва. Німецький диктатор не захотів слухати всі доводи військових командирів. Коли ж наступ на Москву таки розпочався, то цінний час було втрачено. Осіння негода дуже ускладнила просування вермахту. Москву взяти так і не вдалося.
Гітлер продовжував втручатися у військову стратегію, ставлячи політичні інтереси чи особисті амбіції вище за оперативну доцільність. Замість того, щоб 1942 року спрямувати основні зусилля для захоплення Кавказу, він дав вказівку німецькій армії наступати одночасно і на Сталінград, і на Кавказ. Битва за місто на Волзі, яка пожирала величезні ресурси, стала фатальною для Райху. Але німецьку 6-ту армію ще можна було врятувати, якби Гітлер дозволив їй здійснити прорив з оточеного міста в листопаді-грудні 1942 року. Та німецький диктатор ухвалив інше рішення. Він наказав Паулюсу стояти до кінця. У підсумку битва була програна. В подальшому німецький диктатор продовжував ігнорувати думки своїх воєначальників, втручатися в роботу Генштабу та давати суперечливі накази.
Водночас Велика Британія та США не поспішали відкривати другий фронт у Європі. Хоча відчували суспільний та політичний тиск із цього приводу. Але робити висадку у Франції у 1942-му чи 1943 році, не контролюючи надійно шляхів постачання та не ослабивши військово-промислову міць Третього Райху, було б надто ризикованою авантюрою. Тому західні союзники діяли методично. Спочатку вони висадилися в Північній Африці і вигнали звідти залишки німецької армії Роммеля. У липні 1943 року відбулася десантна операція на острів Сицилія. І лише в червні 1944 року США та Велика Британія приступили до висадки в Нормандії. Тоді, коли німецька військова міць була підірвана і завойоване тотальне панування на морі і в повітрі.
У нашій ситуації політики мають займатись політикою і дбати про належне забезпечення армії, а військові – розробкою правильної стратегії і військовими операціями. Політична доцільність не повинна бути основою для військових кампаній чи організації контрнаступів. Інакше наслідки такого планування операцій будуть сумні.