«Якщо в коморі десять овець і два вовки, де тут більшість і де меншість?»
(Віктор Пєлєвін)
Для того, щоб в країні почались якісні зміни, потрібно 10% активних громадян. Ця теза регулярно лунає у суспільних дискусіях: мовляв, слід лишень подати приклад і народ піде за прогресивною меншістю. Насправді ж, народ нікуди йти не збирається. Більшість, від імені якої здійснюється влада у демократичних країнах, фрагментується і розпадається, а ініціатива переходить в руки активних меншин. Формально останнє слово все ще залишається за більшістю, але меншини вчаться обходити неповороткі механізми плебісциту і перегравати національні спільноти за допомоги глобальних структур впливу.
Як перестає існувати більшість
В теорії, всі наріжні питання життя країни мають виноситись на всенаціональне голосування: як скаже арифметична більшість громадян, так і буде. Але варто подивитись на результати виборів, щоб зрозуміти: впевнено посилатись на волю більшості стає дедалі складніше. Так, у революційному 2004-му на виборах президента явка склала понад 80%. Але вже у 2010-му голосувати прийшли близько 70%, а у 2014-му – трохи більше 60%. На виборах до Верховної ради у 2006, 2007 та 2012-му явка складала близько 58%. У 2014-му явка виборців не дотягла до 53%. Ну а на останніх та передостанніх місцевих виборах взагалі голосували близько 46%.
Якщо тенденція до зниження участі громадян у процедурах демократії буде зберігатись, сенс виборів буде вивітрюватись. Якщо жоден з кандидатів не набирає впевненої більшості, то рішення де факто приймається на користь тієї чи іншої суспільної меншості. Процедурна чистота може бути бездоганною, але сприймати всерйоз президента, обраного, приміром, 15 відсотками населення дуже непросто. Політологи заспокоюють публіку тим, що аналогічні процеси відбуваються і в розвинених країнах Заходу. Приміром, у 2014-му Європарламент обирали при явці трохи більше 30%, а у 2013-му мера Нью-Йорка обрали 24% виборців.
З одного боку, зниження інтересу до виборів пояснюється надмірною впевненістю (або невпевненістю) громадян у чесності голосування. Довіра до виборчої системи та відсутність ситуації гострої політичної кризи «розхолоджує» електорат. Так само до ігнорування виборів призводить зневіра у дієвості інститутів демократії: навіщо голосувати, якщо «нагорі» порахують «як треба»? Однак, з іншого боку, розпад більшості спричиняє низка технологічних та макросоціальних чинників, які мало залежать від ситуації в конкретній країні.
«Нація – це щоденний плебісцит» - писав наприкінці 19 століття Ернест Ренан. В основі національної спільноти лежала спільна зосередженість на поточному моменті, що забезпечувалась переважанням синхронних інформаційних зв’язків. Грубо кажучи, кількамільйонна спільнота громадян отримувала однакову інформацію, до сприйняття якої її готувала стандартизована система освіти, а суспільний консенсус гартувався у більш-менш цілісному інформаційному просторі.
Але вже кількадесят років у світі розгортаються протилежні тенденції. Суспільства диференціюються, стають все більш складними – відповіддю на це є фрагментація інформаційного поля, розпад масової культури на окремі течії, диференціація всіх можливих ринків. Справжню революцію здійснив інтернет, який майже повністю зруйнував національні інформаційні кордони (а точніше, зробив їх прозорими і необов’язковими). Додаймо до цього постійні виклики, на які не завжди може відповісти демократія (приміром, російський або ісламський тероризм) – і отримаємо те, що маємо сьогодні. Серця громадян все рідше б’ються в унісон, а участь у ритуалах демократії виглядає все менш необхідною.
Вся влада меншинам!
На противагу занепадаючій більшості, все більше влади та впливу здобувають меншини. Як зазначає економіст Нассім Талеб, накинути свою волю більшості може навіть 3-4-відсоткова меншість. «Правило меншин демонструє: щоб спільнота функціонувала належним чином, треба лише одне – невелика кількість нетолерантних, доброчесних людей, що особисто зацікавлені в результаті», – пише Талеб. Колись ліберальні демократи прагнули захистити меншини від сваволі більшості, але тепер меншини (принаймні, найбільш успішні) проходять крізь більшість, як гарячий ніж через кусень масла.
Звичайно, владу і досі обирають шляхом всезагального голосування. Однак, меншини здатні впливати на дії влади сильніше, ніж ті, хто за неї голосував. Чи не найбільш яскравий приклад – ЛГБТ-спільнота. Не користуючись масовими симпатіями громадян і не маючи власного лоббі у парламенті (якщо не дослухатись до затятих конспірологів), вони створили умови, в яких президент мусив внести антидискримінаційну поправку до Кодексу законів про працю, а значна частина українських політиків та суспільних діячів виступила на підтримку ЛГБТ-спільноти. Тепер виступати за обмеження прав ЛГБТ, посилаючись на волю більшості громадян, абсолютно неможливо. Принаймні, жоден мейнстримний політик не наважиться декларувати «гомофобну» позицію від імені народу.
Інший приклад – «успіхи» мусульман у деяких країнах ЄС, про які без упину і в меланхолійному тоні пише світова преса. Будучи абсолютною меншиною (причому певну її частину складають нелегали без права голосу), мусульмани поширили свій вплив настільки, що європейські обивателі з переляку почали підтримувати ультраправих. Кількість мусульман у Німеччині складає близько 5% населення, проте німецький політикум сушить собі голову над тим, чи можна заборонити носіння паранджі в публічних місцях. І зовсім не факт, що плебісцит дав би владі карт-бланш на суворі обмеження щодо ісламської спільноти: певна частина німців твердо сповідує цінності мультикультуралізму і готова йти на поступки заради комфорту цієї та інших меншин.
Приклади сильних менших можна наводити довго, але тенденція очевидна: більшість втрачає здатність до самоорганізації і віддає право першості активним, хоч і нечисельним спільнотам. Навіть традиційні демократичні процедури – приміром, вибори центральної влади – іноді стають змаганням меншин. Але в будь-якому випадку, новообрана влада буде змушена рахуватись не лише з волею електорату, але і з вимогами маргінальних радикальних груп. До чого це призведе, передбачити важко. Однак, напевно це не збільшить впевненості суспільств у дієвості демократії, дисфункції якої стають все більш очевидними. Не виключено, що попереду нас чекає хвиля антидемократичних експериментів, ініціаторами котрих будуть все ті ж активні меншини.