Молодий, амбітний український актор-початківець Владислав Никитюк, котрий нещодавно дебютував на широких екранах у стрічці Любомира Левицького «Тіні незабутих предків», поділився враженнями від зйомок та кінематографічними вподобаннями, а також розповів, як йому дісталася роль у фільмі.
– Владиславе, розкажи, будь ласка, коротко про твою акторську діяльність та як тобі дісталася роль Захара у фільмі «Тіні незабутих предків»?
– Про кастинг мені розповіла мама. Я не вірив, що можна так просто потрапити до фільму. Вона переконала мене спробувати. Потрібно було виконати на камеру завдання від режисера – зіграти невеличкий епізод у ролі героя, а записаний відеоролик розмістити на сторінці у соцмережі. У переддень закінчення кастингу з кількома одногрупниками вирішуємо пробуватися. В аудиторії університету сиділи до пізньої ночі та знімали завдання. Потім уже вдома монтував. Відразу й розмістили. Дивився ролики інших претендентів. Деякі дуже серйозно підійшли до кастингу. Хтось до лісу виїжджав і розігрував сцену, наче у фільмі. Спершу пробувався на роль Вови: «Чувак, нам потрібна тачка. Буде тачка, дівчата – наші. От Захар приїхав на тачці. Ніхто про нього не знає, а всі лялечки його». Коли моє відео переглянули, попросили прийти на проби, але вже не на Вову, а на того ж Захара. Відіграв сцену, де Руту забирають до моргу. Любчик опісля підійшов, сів біля мене на дивані, повернувся і сказав: «Я думаю, ми Вам зателефонуємо». Я розсміявся, бо це виглядало, як банальне прощання без образ. Любчик зрозумів, що він сказав, почав теж сміятись і потім взявся виправдовуватись: «Я мав на увазі серйозно, ми зателефонуємо». Смішний був момент. І все ж таки він не збрехав. Але найбільше я завдячую Андрію Селіванову, продюсеру фільму, бо саме він показав мій кастинг-матеріал Любомиру і, можна сказати, дуже вплинув на те, щоб я брав участь у цьому проекті. Я його боржник.
– Тобі сподобалися Карпати? Щось відбувалося там цікаве під час зйомок?
– У Карпатах нереально красиві локації! До зйомок я не знав, що в Україні є такі місця. Але без цивілізації провести кілька місяців було досить складно. Я зрозумів, що, на жаль, не є людиною природи.
– Тебе із Захаром щось пов’язує, є щось спільне?
– Мій герой цілеспрямований – це спільне. Але мотиви у нас різні.
– Як ти в житті ставишся до містики? Не було страху грати роль «злого чаклуна»?
– Вірю в хороше. Всі «містичні» ситуації у моєму житті піддаються розумному поясненню. Або я просто сам знаходжу йому своє пояснення. Перед роботою над роллю Захара пішов до священика, на що він сказав: «Гітлера теж доводилось комусь грати». Тому жодного страху. Одразу взявся за роботу!
– Скільки часу знімався фільм? З акторами, які грали у стрічці, ти був знайомий раніше, чи познайомився на зйомках?
– Більше скажу, я навіть не знав, хто такий Дмитро Ступка. Хоча на кастингу познайомився вже з половиною нашого акторського складу.
Всі молодці, працювали над ролями, викладаючись на повну.
Знімальний період був непростий для кожного по-своєму. Найскладніше було знімати у павільйоні, де відбувалася остання сцена фільму. Було холодно, сиро, пізно… Працювали зміну по 24 години. Але зрештою впорались, і воно того варте.
– Акторство – це те, чим ти плануєш займатися надалі?
– Акторство – це моя основна професія. Ще з другого класу в школі я почав займатися танцями, які згодом перейшли у театральний гурток. І вже коли мені виповнилося 15, крім цього фаху я ніде себе не бачив. Зараз закінчую театральний університет ім. Карпенка-Карого.
– Які твої улюблені фільми?
– У мене немає якогось одного улюбленого фільму. Я люблю різні жанри. Найбільше до вподоби комедія, екшн, драма. Зараз підсів на фільми Ґая Річі.
– Чим ти захоплюєшся чи займаєшся, окрім кіно?
– Хочу професійно грати на гітарі, барабанах і губній гармошці, тому у вільний час перевагу віддаю цим інструментам.
– Що чи хто тебе надихає? Тобто чи є людина – актор, письменник, музикант – з якої ти, може, береш приклад чи просто захоплюєшся творчістю, чи щось інше?
– Певно, це мій викладач з майстерності актора Ірина Мельник. Це актриса театрів «Сузір’я», «Актор» в Києві. Перш ніж вступити до вишу, я не знав, наскільки важка і складна ця професія, що цього справді треба вчитись. І от Ірина Іванівна відкрила мені очі. Я багато чого навчився у неї, і дуже їй за це дякую. Вона справжня. Мене надихає її щирість.