Із книжкових прем’єр 2013 року, які майже не звернули на себе уваги літературних критиків, була й дебютна книжка молодого автора Богдана Коломійчука. Принаймні рецензій на роман «Людвисар: ігри вельмож» мені не траплялося. Хочеться сподіватися, що увагу натомість звернули читачі, хоча насправді надії мало: із книжкою письменник мав кілька презентацій у різних містах України – та й по всьому.
А шкода, бо ж роман «нерозкрученого» автора мав би опинитися у центрі дискурсу бодай тому, що до фіналу конкурсу «Коронація слова» дуже рідко добирається справді якісний твір. Мускулястість стилю та фабули стають очевидними, якщо порівняти «Людвисаря» із, скажімо, «шоколадним» лауреатом 2010 року – романом «Із сьомого дна» тандему Ярослави Бакалець та Ярослава Яріша. Обидва твори є історичними (у «Людвисарі» події відбуваються відразу по Люблінській унії, у «Сьомому дні» – у період Великої Руїни), авантюрними й містичними; містять любовну лінію та розкривають політичний контекст – і відрізняються між собою так, як шкільний твір на задану тему та, власне, якісна пригодницько-історична проза.
Дія роману чітко й логічно підпорядкована сюжету, в основі якого лежить полювання володарів усього світу за прикрасою «Янгольська Кров»: коштовний камінь з’явився внаслідок поєдинку архангела Михаїла та Люцифера і відтоді приносить силу й владу своєму власнику. Звісно, здобуття чарівного предмета – стандартний хід світової пригодницької літератури, однак авторові «Людвисаря» вдалося подати своєрідну та захопливу інтерпретацію.
Боротьба за «Янгольську Кров» у часи пізнього середньовіччя (чи то раннього бароко) в Україні змальована цілком у дусі тієї химерної та яскравої доби. Із дотриманням, до речі, одного з найважливіших правил поетик та риторики – правила золотої середини. У романі Богдана Коломійчука всього в міру: політики, чарів, військових маневрів, бійок, еротики та «низового» гумору. Він не зловживає фольклорними елементами й не смакує сороміцькими (як, приміром, Юрій Винничук, котрий, за звірянням автора, дав роману «путівку в життя»); не перевантажує історичними екскурсами загального характеру (як це було в історичній прозі Романа Федоріва чи Павла Загребельного); найголовніше – він не повчає і не пропонує якоїсь прямолінійної моралі (чого часто не міг уникнути Роман Іваничук).
Звісно, комусь ця проза може здатися не надто «густою» – у ній більше дії, аніж оповіді. Однак це не шкодить тому, щоб певні суспільні типи того часу (лікар, поет, найманець, козаки, жовніри, князь та король) поставали перед читачем переконливо й «наживо», як і галерея жіночих постатей (позашлюбна донька львівського бургомістра, пані-відьма, благочестива графиня, котру раптом опановує злочинна пристрасть, звабливі й добросерді служниці та інші). Видається, що такий «полегшений» стиль (я би сказала, «Загребельний‑лайт») сьогодні найбільше відповідає читацьким запитам.
В інтерв’ю Богдан Коломійчук зізнається, що його роман – насамперед про Львів, найкраще місто у світі. Із історією Леополіса пов’язана й символіка назви: людвисар, або ливарник, виготовляв гармати, а в мирний час – церковні дзвони. За «Хроніками» Дениса Зубрицького, перший ливарник у Львові з’явився 1484 року. Увесь середньовічний балаган «Людвисаря» обертається довкола образу гармати, але не тільки це: сам текст – і в цьому слід погодитися з думкою Юрія Винничука з передмови до роману – справді «вистрілює» і влучає у ціль. При цьому залишається принципова можливість продовження, адже, завершивши сюжетну лінію, письменник не завершує історію загалом – слушний маркетинговий хід, що орієнтує читача на продовження.