Ще з березня на полиці лежала книжка Леоніда Талалая «Безпритульна течія». Але я постійно відтягував прочитання до часів спокійніших і більш невимушених. Аби віддатися цій течії і стати безпритульним разом із нею, а чи навіть знайти притулок у ній.
Вже й не скажу доконечно, що тоді таки був той спокій, але точно пам’ятаю (бо зовсім недавно), що 17 червня була сильна спека. Однак, знехтувавши походом на річку, я пірнув у «Безпритульну течію». Вона виявилася досить теплою і тихою. Текла переважно у затінках скель і прибережних хащ. А ще була сумною.
За два дні сум надійшов до близьких і шанувальників поета. 19 червня його не стало. Ошелешений цим повідомленням, я прийшов додому і знову взявся за книжку. «З кінця в кінець хисткого світу», – на цих рядках вона мені тоді відкрилася. І хоч я зустрічався з Талалаєм лише раз – минулого року на фестивалі пам’яті Т. Мельничука у Чернівцях, але вже тоді був двічі подивований. Того року Талалай став лауреатом мельничуківської премії, і коли хтось із друзів ще перед врученням вказав на нього, то очам постав скромний чоловік майже поважного віку, але аж ніяк не пози. Швидше простий, добрий, спокійний і трохи сумний. Другий подив надійшов, коли Талалаєві надали слово, і він одразу набув зовсім іншого – впевненого і переконливого – вигляду. І нічого тут дивуватися, він виступав зі своєю наймогутнішою зброєю – поезією. Варто сказати, не лише сумною, бо нерідко публіка заходилася сміхом від тонких сатиричних дотепів щодо печального сьогодення.
«Безпритульна течія» Леоніда Талалая відкрила нову книжкову серію «Третє тисячоліття: українська поезія», в якій планується представити твори найкращих сучасних поетів, написані від початку ХХІ ст. Наступним виданням серії має бути книга вже також покійного Ігоря Римарука. Але наразі пливемо.
Або граємо. На скрипці. Автор передмови до «Безпритульної течії» поет Василь Герасим’юк теж цитує цей вірш, перший у книжці («Старий скрипаль»):
Скрипка аж заходиться плачем,
До плеча притиснулась і грає.
Хто кому з нас підставля плече?
Я не знаю, скрипко, я не знаю,
Хто до кого під вечірній дзвін
З листопадом серця і колін
Підійшов із відчуттям вини.
Ми з тобою нерозлучна пара –
Порожнеча чорного футляра
Дивиться на нас, як дві труни.
А далі цитата з Герасим’юка: «Від його скрипки надто багато залежить. Надто велика її роль. Її вага – майже невагомої. От лиш питання в тому, хто чий інструмент». Тут вже маємо справу не з революціонерами-шістдесятниками, до яких, за віком, належить Талалай, не з постмодерністами і не з найновішими двотисячниками-урбаністами, а з іншим підходом. Не протиставлення чомусь, не заперечення чогось, не доведення комусь, а утвердження свого. Навіть мимовільне, бо випало бути поза, тому слово Талалая «було і залишилося адекватним». Струни на скрипці добре налаштовані, і все би гаразд, якби не футляр.
Течія безпритульна, тому й не може мати багато ликів. Цим і зумовлена відсутність потреби викрикувати. Поет мовить спокійно, але й приречено («Іди. У мене все прострочено. / Не оглядайся – я не хочу, / щоб ти побачила мій страх…»), при тому залишаючись грайливим ліриком («Лежиш беззахисна, оголена, / а над тобою сон легкий, / і я підклав тобі під голову / всі п’ять подушечок руки»). Це, мабуть, верхня, тепла течія, в якій приємно купатися, хоч вже видно, як насуваються хмари і скоро буде гроза («Я ще й до себе не дожив, / а зір померк і пам'ять меркне, / втрачаю і живих, і мертвих, / кого люблю, кого любив…»).
Набагато холодніша спідня течія, яка мусить тулитися грудьми до гострого каміння на дні і прямувати далі з тією ж приреченістю, але й незворушністю. Як мислитель, Леонід Талалай порушив тему мови у своїй відомій статті «Чи було Слово Богом?», зазначивши, що ми «насамперед маємо визначити, чи було Слово Богом. (…) Якщо слова євангеліста є лише красивою метафорою, а насправді мова виникла у процесі еволюційного розвитку – це одна справа. І зовсім інша, якщо Слово все ж таки було Богом». Користуючись широкою мовознавчою базою, насамперед працями німецького філолога Вільгельма фон Гумбольдта, Леонід Талалай доводить божественне походження мови і доходить висновків, що «не лише ми володіємо словом, а й слово володіє нами», позаяк лабораторні дослідження свідчать, що у процесі мовлення задіяний весь організм людини. Відтак, мовна «асиміляція – не лише злочин перед людством, а й великий гріх перед Богом».
Як для кожного притомного письменника, для Талалая питання мови мало неабияку вагу. Мабуть, тому він і не писав пафосних солов’їних од, а мусів сходити на більш мінорні інтонації і в поезії:
Я вижити не обіцяю,
я умираю поступово,
як умирає наше слово,
хоч не говорить, що вмирає.
Леоніда Талалая не стало. Ще маємо його слово, а також наше слово, яке безпритульною течією б’ється об береги всіляких немудрих владних діячів, що невпинно зсувають ці береги і вкидають у воду сміття. Воно накопичується, осідає, наростає, як гриби-паразити. І очистити ріку може лише велика повінь. Коли ж випаде той великий дощ?