Конфлікти є природними супутниками будь-яких змін, особливо якщо ці зміни змушують людину переосмислювати життєві цінності та зачіпають основи її ідентичності. Від часу проголошення державної незалежності в Україні перепліталися, інколи у дивовижний спосіб, регіональні, майнові, статусні, політичні, національні, мовні та інші суперечності.
Події минулого року, кульмінацією яких були парламентські вибори, додали новий конфліктний елемент, який може зруйнувати попередню систему негласних компромісів і втягнути суспільство у стан «руїни». Виборча кампанія показала, що в українському суспільстві виникли такі лінії розломів, які виявляють себе не тільки на груповому рівні, а й можуть уживатися в одній людині. Така людина загалом раціонально, навіть прагматично діє у приватній сфері, але готова підтримати будь-які силові способи вирішення суспільних проблем — ірраціональні й непередбачувані за наслідками. У політичному плані вона ідентифікує себе з радикальним середовищем, до якого у повсякденному житті не тільки не належить, а й діє нерідко всупереч його установкам (говорить іншою мовою, по-іншому святкує, загалом має інші культурні запити).
Чому це сталося? Цілком очевидно, що з близької перспективи причину треба шукати у сфері політики і влади. Таке роздвоєння може виникнути тільки як вияв почуття безнадії. Політики й чиновники, котрі відкрито демонструють разючу невідповідність між власними інтелектуальними можливостями і реальними привілеями, якими вони користуються, зародили у значної частини суспільства прагнення до деструкції. Саме так, можливо, і станеться. Сучасний політичний режим розмиває орієнтири і навіть теоретично позбавляє суспільство будь-якої перспективи (українці здебільшого мислять категоріями прогресу, не вміють жити дрібними радощами). Однак констатація недолугості влади і політичного класу загалом є найпростішим поясненням, самовиправданням без жодних зобов’язань. З історичної перспективи існують теж інші, значно глибші причини внутрішньої конфліктності українського суспільства. Одна з них — відсутність традиції самоаналізу і самоосмислення. Український національний канон побудований на якомусь майже містичному твердженні про те, що причиною всіх невдач є «вороги» — реальні або витворені уявою.
«Панів б’ють…»
У Михайла Коцюбинського є оповідання «Сміх», написане в Чернігові 1906 року. Сюжет розгортається у будинку місцевого інтелігента, адвоката Валер’яна Чубинського. Там від ранку панує неспокій — у місті чорносотенці разом з п’яною юрмою околичних селян (на щодень «тихих, спокійних, працьовитих хліборобів») б’ють інтелігентів — «ораторів» і «демократів». Дружина адвоката розпорядилася не одчиняти навіть віконниці. Єдиною людиною, яка зберігає розсудливість, турбується про дітей, готує сніданок, є загальна улюблениця дому наймичка Варвара. Час до часу знадвору до помешкання доходять тривожні вісті (то місцевого лікаря побили і змусили попереду юрби носити портрет царя, то якогось студента, який не зняв шапки перед тим портретом). Але напруга сягнула межі в нежданий момент і з нежданого боку — від служниці. Почувши від господаря відмову від сніданку та його жалісливе пояснення: «панів б’ють…», Варвара з неприхованою злістю кинула у відповідь: «Ха-ха!.. Б’ють… і нехай б’ють… Бо годі панувати… ха-ха-ха!.. Слава ж тобі, Господи, дочекалися люди…» — і зайшлася зловтішним сміхом. Коли ошелешений від почутого адвокат таки зайшов до комірчини, де жила наймичка, і перед ним відкрилася жахлива картина її побуту, він спромігся тільки на риторичне запитання: «Чом вона не страйкує?».
Показово, що Коцюбинський, який тонко відчував психологію людини свого часу, не помістив цей сюжет у національний контекст. Тепер же нам здається, під впливом політизованих і схематизованих версій історії, що вся Україна в «довгому» дев’ятнадцятому столітті жила національним питанням. Насправді українці вступали у двадцяте століття в стані взаємної недовіри, яка межувала з громадянським конфліктом. Така ситуація не була чимось винятковим в історії. Досить згадати роялістський рух селян Вандеї у 1793—1796 роках або так звану галицьку рабацію 1846 року. Український випадок відрізнявся від інших хіба великим запізненням. На загал у новітній історії було дві причини громадянських конфліктів: у дев’ятнадцятому столітті вони виникали на розломах станової структури, а в двадцятому — як результат проникнення ідеологій (насамперед націоналізму і комунізму) у приватне життя людини. В обох випадках ритми української історії та історій європейських народів не збігалися. Збоку було видно, що українці погано відчувають власний простір, власний час і ще гірше – ритм власної історії. Втім, самим українцям (йдеться, звісно, про тих, кого прийнято вважати національними провідниками) таке крокування не в ногу з часом не перешкоджало стверджувати про власне історичне покликання — встановити правильний лад всупереч усім «клятим ворогам». Чеслав Мілош свого часу писав, що «ритм є суттю людського життя». Повторюваність впорядкованих елементів дозволяє людині призвичаюватися і сприймати світ як добре знайомий. Тільки маючи відчуття власного ритму, можна освоювати світ, бути присутнім у світі.
Причини українського громадянського конфлікту двадцятого століття зазвичай прийнято шукати в суперечностях соціального і національного світоглядів. Це протиставлення міцно увійшло в історичну дидактику — соціальне розуміється як щось неодмінно нижче від національного. Насправді ж при соціальній деструкції та нереалізованості окремої людини не можна сподіватися й національної єдності. Тому національна ідентичність міцніша в народів, які швидше за інших сформували новочасну соціальну структуру з розвинутою міською культурою, яка відкривала широкі можливості для самореалізації людини. Національна демократія не може з’явитися з бідності та одномірності. З бідності та однаковості — тільки агресія і зневага іншої людини. Це добре видно з історії формування української інтелігенції, коли переваги ставали недоліками. Походження інтелігента з найнижчих верств суспільства розвивало у ньому псевдоаристократичні претензії. Шукаючи причини падіння Західноукраїнської Народної Республіки, історики вказують серед іншого на виразне соціальне протистояння між інтелігенцією, з одного боку, та селянством і робітництвом – з іншого. У галицькій армії для означення рядового стрілецтва кожного разу, навіть в офіційних наказах, вживався образливий і презирливий термін «мужва».
Повертаючись до оповідання Коцюбинського, не маю наміру вдаватися у прямі аналогії. Сьогодні — інші правителі й герої, інші фанатики, готові ходити вулицями з їхніми портретами, інші господарі та інші служниці. Але проблема не в тому, що вони є. І навіть не в тому, що іншість не зробила їх кращими. Проблема у тому, що вони разом, у нерозривній єдності цих героїв/правителів, фанатиків і слуг. Так само, як століття тому, внутрішні поділи в українському суспільстві й сьогодні залишаються дуже глибокими, а позиції такими ж непримиренними. Змальована Коцюбинським сцена зароджує відчуття якоїсь безнадії, подібної до нинішньої. Вона змушує сумніватися в історичних перспективах спільноти, яка дуже тривалий час не може собі зарадити з внутрішнім громадянським конфліктом. Вочевидь, для поразки таке суспільство не потребувало жодних більшовиків. Воно само себе могло легко поневолити. Ця здатність до внутрішнього поневолення є головною проблемою й новочасного українського суспільства. Воно легко губиться у високих ідеалах, не зауважуючи проблем поряд. А якщо зауважує, то реагує так само, як та дружина адвоката Валер’яна Чубинського — зачиняє віконниці, аби не бачити, що відбувається довкола.
«Дайош Європу!»
Вияви внутрішнього поневолення, інакше кажучи — утруднення життя самим собі, сьогодні можна бачити у всьому. Насамперед — у культурі праці. Нефаховість і безвідповідальність характеризують уже діяльність найвищих органів державної влади. А низька якість освіти та вади сімейного виховання замкнули це коло. В Україні виросло покоління, яке не може ні навчити, ні виховати дітей. У 1886 році Катажина Потоцька в листі до сина Анджея, майбутнього намісника Галичини, а тоді 25-річної молодої людини, давала настанови:
Щоб ти був добрим поляком, тобто людиною, яка варта поваги. Величі й політичної сили ми не маємо й швидко не зможемо мати — для цього потрібні речі, що перевищують наші сили і волю, — однак кожен із нас спроможний поводитися так, аби змушувати інших шанувати Польщу й поляків.
Неможу собі навіть уявити, аби хтось із нинішніх представників української«політичної еліти» таке написав своїй дитині. Нефаховість виявляється у здатності навіть найкращу ідею перетворити у протилежність, звульгаризувати до невпізнання. Що залишилося, для прикладу, від так званої Болонської системи? Хіба тільки арифметика — вправи з рахунку до ста. Зміни, які відбулися, замість наблизити викладача до студента, звільнити обох від непотрібних занять, призвели до встановлення нових залежностей, формалізму і, як наслідок, спотворення реальної ситуації. Не бракує нині охочих (і не тільки у міністерських кабінетах) вихолостити зміст Зовнішнього незалежного оцінювання, перетворивши його у декоративний елемент системи з умовною назвою «рішати питання».
З разючою легкістю будуємо плани й укладаємо програми. «Геть від Москви! Дайош Європу!», — закликав майже століття тому Микола Хвильовий. При всій літературній образності це гасло добре характеризує розуміння українцями історичної перспективи та, особливо, способів її досягнення. «Дайош» — і крапка. Але з часом легкі слова, кинуті колись без значення, таки стають важким тягарем. Незавершеність більшості програм (творення «довгобудів») формує настрої песимізму і зневіри. Показовий приклад — імітація «європейського вибору». У 2002 році Леонід Кучма, тоді президент України, скерував до Верховної Ради послання під назвою «Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002—2011 роки». Прекрасний текст. Усі слова правильні, результату — жодного. А реальність така, що треба сумніватися у здатності нинішньої влади і суспільства здійснити будь-який усвідомлений вибір. Розмірковуючи про прикметну рису європейської культури, Лєшек Колаковський вказував на «її здатність ставити під сумнів саму себе, здатність відкинути власну винятковість, її волю до споглядання себе очима інших». Отож, європейська традиція виросла на здатності поставити самого себе під сумнів і у відмові від будь-якої остаточної, завершеної ідентифікації. Чи готові до цього українці? Зрештою, чи хтось із політиків їм це пояснив?
Нація є головною категорією сучасності. Однак для спільноти вона не є універсальною гарантією успіху, бо може, залежно від смислового наповнення, і створювати можливості, і бути тягарем. Приглядаючись до історичного досвіду, можна зауважити, що творчий потенціал нації виявляється мірою того, як вона набуває нових смислів, як взаємодіє з іншими народами. Підтримка національної ідентичності — це важка робота. В українській ситуації національне питання залишатиметься засобом самообмеження, допоки принаймні шкільна історична освіта не привчатиме молодих людей до розуміння змінності всього, зокрема уявлень про націю і патріотизм. Парадоксально, але в умовах української держави вони не набули жодного нового значення, ніби закостеніли: на заході — у межах етнографізму та інтегрального націоналізму, а на сході — якоїсь чітко не окресленої малоруськості. У сучасній Україні під тиском політичної кон’юнктури утворився величезний розрив між ідеологічними установками національних партій і реальною пам’яттю людей. Люди вже не можуть «пригадати» того, що від них вимагають політики. Це стосується всіх сегментів ідеологічного життя України — від радянсько-ностальгійного до націоналістично-бравурного.
Мій оптимізм ґрунтується на вірі в інстинкт самозбереження людини і на розумінні того, що українське суспільство в історичному плані є новим («молодим»), а тому потребує дуже тривалого часу для досягнення зрілості. Це, втім, не означає, що не потрібно ставити завдань на коротку перспективу. Ось приклади таких завдань. Перше — більше думати не так про нинішню «чужу» владу, як про те, якою буде влада «своя», «наша», «справжня», бо інакше влада завжди буде «чужою». Друге — спробувати зрозуміти, що держава призначена не для реалізації «одвічних прагнень», а є інструментом розвитку конкретного суспільства; і цей інструмент має бути ефективним та рентабельним. І третє — навчитися бачити себе збоку, ставитися до себе з легкою іронією, бо це додає дрібних радостей і добре захищає від великих розчарувань. І пам’ятати Франкові слова:
Історія – не трибунал, не переслухує свідків, оскаржених, прокураторів, не видає незмінних вироків, а головно не знає закінчення процесів. Вона радше подібна до біржі, яка раз у раз приймає незлічені вкладки, робить незлічені виплати і вирівнює ріжниці по хвилевім курсі.