Іван разом з дружиною Марічкою є власником невеликого агентства нерухомості у одному з районних центрів на Гуцульщині. Своєю старенькою «Нивою» він їздить по гуцульських селах, оглядає земельні ділянки і хати, що їх люди виставляють на продаж, і шукає клієнтів. Потім цих же клієнтів, цією ж «Нивою» він возить по гірських селах.
Найбільше Івана дратують клієнти, що приїздять на своїх «джипах». Чимало часу і нервів йому забирає, щоб переконати цих самозакоханих і самовпевнених міських мешканців, що їхнє престижне авто не годиться для гасання по карпатському бездоріжжі. До того ж, - каже Іван - гуцул, який хоче продати хату за п`ять тисяч, побачивши таку машину відразу збільшує ціну до десяти. Іван і Марічка заробляють на життя розпродажем Гуцульщини в основному чужим багатим клієнтам, але емоційного задоволення їм це не приносить. В душі вони залишаються патріотами своєї маленької батьківщини. «Сумно буде в горах без гуцулів» - каже Марія - проводячи повільно поглядом вздовж панорами гірського краєвиду із селами і річкою, лісами та полонинами. На запитання, як можна покидати такі красиві краї, Марія відповідає спокійно і майже байдуже: «Це для вас, заможних панів із міста, ці місця асоціюються зі спокоєм, відпочинком, чистим повітрям. А для гуцулів це щоденне тяжке життя і виснажлива праця, яка ледь дозволяє прогодувати сім`ю».
Після приходу на Західну Україну радянської влади гуцули були останніми, хто вступив у колгоспи. Після розвалу СРСР вони ж були першими, хто колгоспи покинув. Однак, коли були колгоспи, у більшості людей тут була хоч якась праця. А значить була зарплата, були якісь дороги і якесь соціальне забезпечення. Тепер всього цього немає. Майно колгоспів розкрадене і приватизоване, а із влади - один лише сільський голова, залежний від бюджетних подачок. За півтора десятиліття незалежності України більшість мешканців гірських сіл повернулися до способу життя їхніх предків: пасуть овець і корів, роблять бринзу, ліжники та сувеніри. Однак, прибутків з цього заняття ледве вистачає на прожиття, яке до того ж дорожчає з року на рік. Повернуті селянам землі (не більше, ніж 2 гектари на члена родини) не можна було продати, а сил і засобів для їх ефективного обробітку теж не було. Почалися, як і сто років тому, масові виїзди на заробітки. І ось два-три роки тому їхні полонинські гектари раптом почали масово цікавити «панів» з Івано-Франківська, Львова, Києва, а навіть Одеси та Донецька. А ще з Польщі, Німеччини, Англії і Росії. Контакт з іноземними клієнтами посилив у душі Івана почуття патріотизму, щоправда у дещо спотвореній формі. Якось приїхав німецький покупець з перекладачкою оглянути земельні ділянки. З небажанням і недовірою пересів до Іванової «Ниви» і вже через якийсь час почав буркотіти. «Цей пан каже, що у вас дуже погані дороги - звернулася перекладачка до Івана - і що з такими дорогами вас до Європи не візьмуть». Витримавши паузу, Іван стримано відповів: «Скажіть йому, пані, що з такими дорогами ми у них війну виграли».