Тема Волинської трагедії після нетривалого затишшя знову виходить на перші шпальти польських видань, провокуючи до «асиметричної відповіді» українських політиків та публіцистів. Причиною активізації історичного протистояння став вихід на екрани фільму «Волинь» режисера Войцєха Смажовського.
Наразі кінострічку, яка описує трагічні події в одному волинському селі в часи Другої світової війни, мала змогу подивитися лише обмежена аудиторія – гості 41-го Кінофестивалю у польському місті Ґдині. Проте вже сьомого жовтня фільм вийде у широкий прокат.
Перші рецензії на «Волинь» вже можна було прочитати в польській пресі. Хтось хвалить, хтось сварить – враження висловлюються вельми суперечливі передовсім щодо історичної відповідності подій, змальованих Смажовським.
Для тих, хто бажає розібратися в історичному реалізмі стрічки напередодні її перегляду, корисним стане інтерв’ю знаного польського історика Ґжеґожа Мотики, яке він дав Gazecie Wyborczej. Адже він був одним з історичних консультантів фільму.
Ґжеґож Мотика добре знайомий постійним читачам ZAXID.NET. Ми неодноразово публікували інтерв’ю з ним (зокрема й щодо болісної волинської теми), його коментарі. Наші автори часто згадували у статтях пана Мотику і його історичні праці. Недарма його вважають одним з найкращих польських фахівців у питанні польсько-українських взаємин напередодні, під час і після Другої світової війни.
В інтерв’ю під назвою «Ґжеґож Мотика про Волинь: Ножів не святили» (Grzegorz Motyka o Wołyniu: Noży nie święcili) історик прогнозує, що нова стрічка Смажовського не припаде до душі переважній більшості українських глядачів. Тут ще варто зробити зауваження: це в тому випадку, якщо фільм «Волинь» узагалі допустять до українського прокату.
Які підстави має пан Мотика, щоб давати такий прогноз? «Тамтешні еліти глибоко переконані, що між тим, що спіткало поляків та українців, була симетрія. Кажучи брутально, для української сторони фільм, який би правдиво відображав історію, мав би бути чимось на зразок "Джанго" Квентіна Тарантіно, з упівцями як невільниками, котрі чинять помсту», – пояснює історик.
Але «Волинь» – не «Джанго», а Смажовський – не Тарантіно. Радше фільм спровокує запекліші суперечки, заангажує до них більше коло учасників. Це добре чи погано? На переконання Мотики, це таки корисно. Вже хоча б тому, що в суперечці народжується істина.
«Для тих, хто бажає, аби поляки й українці вічно сварилися, кращим варіантом було б, щоб справа Волині залишилася незалагодженою. Натомість загострення проблеми за допомогою популярного фільму змусить політиків докладати зусиль для врегулювання чинного конфлікту пам'яті. Ось чому я не згоден з тими, хто каже, що краще, аби "Волині" не було. Я чув думку, що, мовляв, якщо Смажовський хотів знімати фільм про геноцид, то міг би зробити стрічку про Руанду. Це те саме, що сказати: Пасіковський замість "Наслідків" (Pokłosia) мав би зняти стрічку за книжкою Анни Франк», – вважає Мотика.
Переконані, що більшість наших читачів чудово обізнана з творчим доробком видатного польського режисера Владислава Пасіковського. Але так, щоб освіжити спогади, нагадаємо, що в стрічці «Наслідки» мова йде про явище антисемітизму в Польщі, про трагедію Єдвабного та її відлуння в сучасному польському суспільстві. Фільм було знято ще 2012 року, і тоді Пасіковський зазнав досить жорстких словесних нападок ультра-патріотичної громадськості своєї країни. У будь-якому разі стрічка «Наслідки» стала яскравим (але далеко не єдиним) прикладом того, що польські мистці готові порушувати болючі й незручні для свого суспільства теми.
Але повернімося до інтерв’ю Ґжеґожа Мотики. Історик нагадує, що у квітні минулого року Верховна Рада ухвалила закон про визнання Організації українських націоналістів та Української повстанської армії (Закону про правовий статус і вшанування пам'яті борців за незалежність України у ХХ столітті авторства Юрія Шухевича, – Z). На думку Мотики, це рішення українських депутатів створює небезпеку заморожування в Україні дискусії про українсько-польське протистояння у часи війни. Адже закон, окрім іншого, передбачає покарання для тих, хто дозволить собі критичні висловлювання щодо «борців за незалежність України».
«Теоретично може бути покараний, наприклад, Адам Даніель Ротфельд (колишній міністр закордонних справ Польщі, – Z), оскільки він в інтерв’ю, яке дав Марцінові Войцеховському, говорив про "банди УПА". Звісно, польські автори якось дадуть собі з цим раду. Значно серйознішою проблемою це є для українських істориків, котрі тепер можуть боятися писати відверто», – бідкається пан Мотика.
Ще одним прикрим моментом в історії з цим законом є те, що його було схвалено ледь не зразу ж після виступу у сесійній залі ВРУ тодішнього польського президента Броніслава Коморовського. Тож, як зазначив історик, варто було очікувати, що польська реакція – це лише питання часу.
Історик пригадує, як 2014 року у Яремчі відбулася зустріч українських та польських істориків. «Я тоді попереджав, що в нас є заледве кілька років, щоб у спокійній ситуації поміркувати над вирішенням волинського питання й запобігти спалаху великих емоцій по обидва боки кордону. Було зрозуміло, що є небезпека випустити джина з пляшки. Багато осіб, не лише в Україні, не розуміє, що волинський злочин, принаймні від 2003 року, коли за участі президентів України й Польщі відбулися гучні ювілейні урочистості, залишається частиною польської історичної свідомості», – пояснив історик.
Можливо, ситуація не набула б такого загострення, якби у Варшаві внаслідок виборів 2015 року не змінилася влада. Проте за минулий рік правоконсервативна партія «Право і Справедливість» відібрала у лібералів з Громадянської Платформи спершу президентську посаду, а потім і уряд.
«Перебуваючи в опозиції, ”Право і Справедливість” багато робила для того, щоб відрізнятися від урядової Громадянської Платформи, зокрема просуваючи термін ”геноцид” (щодо волинських подій 1943 року, – Z). А після перемоги на виборах ПіС постав перед необхідністю виконувати очікування електорату. Тим більше, що наближалася прем'єра "Волині", тож слід було очікувати спалаху емоції. Я ж бо знаю, що Смажовський не знімає безпристрасних фільмів», – розповів Мотика.
Отже, стрічка підігрівала емоції, ще навіть не вийшовши на екрани. Чи варто очікувати, що її вихід у широкий прокат створить ефект вибуху в національно-емоційні царині? Навряд чи, принаймні не в тому напрямі, як багато хто очікував. Так, бандерівців Смажовський зобразив жорстокими й безпощадними, проте й представники польської самооборони у нього – аж ніяк не білі та пухнасті. Чого вартує сцена, де польські месники брутально вбивають родину українця включно з дружиною-полькою. Мотика як консультант фільму так висловився щодо історичної відповідності цього епізоду:
«Прошу звернути увагу, що польські нападники – це не організований відділ, а якась група самостійних месників, тож ситуація могла мати місце. Адже до липня АК на тих теренах не мала партизанських підрозділів.
Без сумніву, та сцена, взята безпосередньо з прози Станіслава Сроковського, збудить по польському боці сильні емоції. Але я б трактував її символічно, а не дослівно. Вона має нагадувати про польські акції помсти.
Треба пам’ятати, що наймасовіші вбивства українців відбувалися не на Волині, а на теренах сучасної Польщі. Я не можу погодитися з тими, хто стверджує, що вони були незначними, але також не ставив би знак рівності між діями АК і УПА. Українські націоналісти мали план винищення поляків на обширних теренах, метою поляків була головним чином помста. Від їхніх рук на Волині загинуло близько двох тисяч, а загалом у період 1943-1945 рр. – від 10 до 15 тисяч українців. Поляків же у волинсько-галицьких злочинах загинуло близько ста тисяч».
Є у стрічці й момент, з яким Ґжеґож Мотика рішуче не погоджується. Мова йде про сцену свячення ножів. У фільмі цю процедуру здійснює греко-католицький священик. Смажовський зняв цю сцену, послуговуючись розповідями представників так званого «кресового середовища». Насправді ж жодних доказів того, що якийсь служитель церкви здійснював такий обряд 1943 року, немає. Тим більше це не міг робити представник УГКЦ – церкви, яка мала мізерну презентацію в православній Волині, а отже, досить обмежені впливи.
Можна припустити, що Смажовського на таку сцену надихнула гайдамацька поетика. Пам’ятаєте, як це у Тараса Шевченка:
А диякон:
«Нехай ворог гине!
Беріть ножі! Освятили».
Ударили в дзвони,
Реве гаєм: «Освятили!»
Аж серце холоне!
Освятили, освятили!
Гине шляхта, гине!
Українські історики наполягають на трактуванні Волинської трагедії як такої собі «селянської жакерії». Тобто не було жодних вивірених планів, жодної централізованої спрямовуючої сили. Ґжеґож Мотика спростував ці тези ще у своїй книзі «Волинь 43» (Wołyń’43):
«У книзі я показую, що то був злочин, запланований ще перед війною й старанно підготований. Новітня етнічна чистка, хоч і здійснена примітивними методами. Так було простіше з технічної точки зору, але також завдяки цьому злочин справляв враження, що це дикий, спонтанний зрив місцевого люду.
Організатори масових злочинів є людьми мислячими, вони старанно готують свої плани також і в аспекті того, аби уникнути карної відповідальності. У наміри УПА від самого початку вписувалося спотворення того, що сталося, адже провідники цього формування розуміли, що зізнання у скоєнні злочинів їх би компрометувало».
Водночас сам Ґжеґож Мотика визнає, що ніхто досі не виявив якогось документа, який би доводив, що волинський злочин було вчинено за наказом керівництва ОУН чи УПА. У юридичній практиці брак доказів звинувачення трактується на користь звинуваченого. Чи можна цей принцип екстраполювати й на історичну суперечку щодо Волині? Мотика так не вважає:
«Можливо, ми ніколи не знайдемо наказу, який закликає до безпосереднього вбивства поляків на Волині, хоча про нього у своїх свідченнях говорив один з упівців, котрого пізніше арештував НКВС. Проте нам знайомі багато наказів, де лунає вимога деполонізації Східної Галичини. Ми знаємо також заяву командувача УПА Романа Шухевича від липня 1944 р, де він закликає винищити польське населення на Волині за допомогою українських селян, а в Галичині його військам наказано вигнати поляків, вбиваючи всіх чоловіків у тих селах, які не забажають утікати. Є також багато повідомлень про заходи, які проводилися влітку 1943 року. Якщо здійснювалися операції, значить, мав бути наказ виконати їх!».
Нескладно здогадатися, що, говорячи про суперечки з українськими колегами, польський історик мав передовсім на увазі позицію голови Українського інституту національної пам'яті Володимира В’ятровича. «Як так стається, що Ви і В’ятрович можете брати до рук одні й ті самі документи, а розповідати на їхній основі дві різні речі?» – запитує Мотику кореспондент газети.
«Я не заперечую благих намірів В’ятровича, але я вважаю, що він помилково інтерпретує документи. Він часто читає їх буквально, не бере до уваги ні того, що сталося потім, ні інших документів ОУН. Він не вивчає контексту. Проте я ціную те, що Український інститут національної пам'яті заангажувався до організації зустрічей істориків двох країн. Наступна така зустріч, присвячена подіям липня 1943 року, запланована на жовтень. Будемо сподіватися, що з жодного боку не з'являться перешкоди. Бо якщо б так сталося, то це б, треба чітко сказати, заподіяло очевидної шкоди польсько-українському діалогу».
Наприкінці інтерв’ю Ґжеґож Мотика відповідає на два засадничі запитання, які чи не найчастіше обговорюються і в українських, і в польських дискусійних клубах окремо та на спільних українсько-польських зустрічах. Тому варто процитувати їх без купюр:
– Україна є молодою країною, і зараз триває війна з Росією. Можливо, зараз не найкращий час, аби припирати українців до стіни і вимагати від них, щоб розрахувалися з минулим?
– Я чую це вже 25 років. Але справді після анексії Криму та війни на Донбасі ці аргументи набули великої сили, тому варто нагадати про те, що, ухваливши в квітні 2015 року історичний закон, українська сторона сама порушила це питання. Ми високо цінуємо жест президента Порошенка, котрий 8 липня поклав вінок на Волинській площі у Варшаві. Та чи не можна було це зробити раніше? Якби він зробив це під час попереднього візиту, то, можливо, справа не дійшла б до гучної ухвали Сейму.
– У Вашій книзі відчувається певне роздратування позицією українців і безпорадністю чи недбалістю з польського боку.
– Я не змінив своїх переконань. Коли я казав про волинські злочини ще в 90-ті роки, я зазнавав різкої критики українського середовища. Моя оцінка акції «Вісла» досі викликає схожу реакцію з польського боку.
Інша справа, що сьогодні я знаю більше. Знання 90-х років давало мені надію на те, що, можливо, це було не так жахливо, що, може, хтось третій несе відповідальність. Проте подальші досліджені документи позбавили мене ілюзій.
ОУН і УПА вдалося створити потужний антирадянський рух опору. Якби не реалізований план Колодзінського (Михайло Колодзінський – один зі засновників ОУН, котрий рішуче виступав за етнічні чистки серед поляків та євреїв, – Z), то, ймовірно, нині ми говорили б про українське підпілля з такою ж повагою, як про литовське чи латиське, а комбатанти УПА і АК зустрічалися б зараз над Бугом і разом згадували б про збройний опір проти комунізму. «Антипольська акція УПА» була великим злочином, етнічною чисткою, а також катастрофічною політичною помилкою, яка зіпсувала польсько-українські відносини на довгі роки.
P.S. Свого часу серед коментаторів під статями ZAXID.NET досить активною була група поляків, котрих можна було б охарактеризувати… Навіть складно їх якось охарактеризувати. Сказати, що це «польські друзі Львова» – занадто м’яко, стверджувати, що це – «польські реваншисти» – занадто жорстко. Радше істина лежить десь посередині, наприклад так: «польські друзі Львова, помірковано схильні до реваншизму».
Так-от, після публікації у нашому виданні інтерв’ю з Ґжеґожем Мотикою, де, зокрема, була порушена тема Волинської трагедії, один із цих коментаторів написав дослівно таке:
«Навіщо фальсифікувати історію. Адже він Гриць, а не Ґжеґож Мотика, він не є жодним польським істориком. Він – українець, просякнутий націоналізмом, котрий бездумно захищає Бандеру і його бандитів з УПА, брешучи на кожному кроці. Для чого він соромиться свого українства й вдає зі себе поляка?»
Цитую цей дивний коментар лише для того, щоб застерегти наших читачів від схожої «некритичної» критики Ґжеґожа Мотики. Бо чи варто уподібнюватися до таких коментаторів? Хоча прогнозую, що засторога, на жаль, виявиться марною.