25 квітня у Львівському органному залі відбудеться світова прем’єра Симфонії №2 Володимира Павенського, що має назву «Спогади… Я знов повернусь, рідна мамо, з війни, повернуся, щоб жити».
Натхненний успіхом Першої симфонії, яка чекала свого повноцінного виконання довгих 40 років, цей твір – музична шана українським героям, захисникам і захисницям. У виконанні Луганського філармонійного оркестру під орудою Івана Остаповича ми станемо свідками народження музики про памʼять і те, що залишається майбутнім поколінням. Перед премʼєрою поговорили з Володимиром Павенським не лише про нову Симфонію, але й про службу в ППО, 35 років на телебаченні, чому для дітей треба писати краще, ніж для дорослих, та як непросто виховати молодого композитора.
***
Ви народилися в Чернівцях і там почали займатися музикою. Закінчили музичну школу за класом фортепіано. Розкажіть про цей період.
Мій батько був військовим, тож сімʼя часто переїжджала. У дитинстві я встиг пожити у різних військових містечках. Зокрема, ми жили в Новограді-Волинському (теперішньому Звягелі) на Житомирщині. Там я пішов до школи. Місто примітне тим, що там народилася Леся Українка. Памʼятаю, як нас водили до її музею – там були чудові експонати, цікавий побут. Самі місця дуже мальовничі.
З пʼятого класу я знову був у Чернівцях. Там закінчив середню школу і вступив до музичного училища. На паралельному курсі зі мною вчився Павло Дворський (співак, композитор, автор відомих пісень «Стожари», «Місячна дорога», «Смерекова хата», «Писанка», «Горнусь до тебе, Україно» та інші, – ред.). Він тоді закінчував відразу кілька факультетів, а я – теоретичний. Ми разом співали в студентському хорі, навіть виступали на телебаченні в прямому ефірі.
Після училища була армія. Зазвичай випускників музичних закладів намагалися забирати у військові ансамблі, але мені не судилося. Мене відправили в бойову частину протиповітряної оборони (ППО). Обслуговував бойові літаки. Зараз, коли читаю про сучасні винищувачі, я розумію, про що йдеться, бо бачив їх на власні очі. Памʼятаю цю неймовірну силу зльоту на старті: у командному пункті ледь вікна не вилітали. Коли ти знаєш, «чим це пахне», сприйняття війни зовсім інше.
Коли ви почали писати музику?
Композицією почав займатися досить пізно – на 3–4 курсі училища. Моїм педагогом був Олександр Чмут, відомий буковинський композитор. Його донька Олена зараз теж продовжує цю справу. Під його керівництвом я написав перші фортепіанні пʼєси.
А вже з 1980-х років почав вчитися у Львівській консерваторії (нині – Львівська національна музична академія імені Миколи Лисенка, – ред.). Спершу було підготовче відділення у Володимира Флиса. Це був легендарний теоретик, педагог і композитор. У нього навчалося багато сучасних композиторів і музикознавців: Богдана Фроляк, Ганна Гаврилець, Віктор Камінський, Ольга Криволап, Віктор Тиможинський, Олександр Левкович, Роман Стельмащук та інші. Він налаштував мене дуже серйозно: казав, що без потужної бази вступити на композицію неможливо.
Ви вже тоді чітко розуміли, що хочете бути саме композитором?
Так, я вже, як то кажуть, «змовився» із цією думкою. У консерваторії моїм педагогом став Віктор Камінський – я був його першим учнем. Хоча у нас різниця у віці була невелика, я його дуже шанував, звертався на «ви».
Тоді був цікавий час: до Львова приїжджало багато іменитих композиторів. Я памʼятаю приїзди Шнітке, Канчелі, Сильвестрова – грандів авангардної сучасної музики. Я навіть проривався на їхні репетиції – мені було надзвичайно цікаво слухати, як готуються їхні твори.
Власне, тоді ви захопилися сонористикою, додекафонією та іншими течіями.
Так. Тоді ж я написав свою Першу симфонію. Це була моя дипломна робота. Там я використав сучасні на той час техніки: додекафонію, сонористику. У 1980-ті це сприймалося важко. Оркестранти не дуже хотіли грати цей твір – він був складним за фактурою, тембрально незвичним, подекуди «муторним». Казали: «Ти копіюєш Шнітке, ми це грати не будемо».
Вочевидь, оточення тоді не було готове сприймати такі експерименти. На захисті мого диплома виконали лише третю частину, яка була більш традиційною, що трохи розірвало загальну концепцію. І лише нещодавно, завдяки Івану Остаповичу (директору Львівського органного залу, диригенту, – ред.), симфонія нарешті прозвучала повністю. Вона чекала свого часу 40 років. Це була велика премʼєра у виконанні Луганського філармонійного оркестру у Львівському органному залі у 2023 році, і вона пройшла дуже успішно.
Ваша Перша симфонія була повʼязана з темою Другої світової війни?
Частково так.
А Друга симфонія, премʼєра якої відбудеться у Львівському органному залі вже зовсім скоро – 25 квітня, повністю присвячена війні сучасній, російсько-українській.
Так. Треба сказати, що надихнув мене на написання Другої симфонії той успіх, з яким пройшла премʼєра Першої. А безпосередній художній задум виник, коли я побачив десь у мережі на старих знімках кінопроєктор, такий старий, радянський, на якому раніше крутили фільми. І в мене, як у телевізійника – а я 35 років пропрацював на Львівському телебаченні, 15 з яких – головним звукорежисером телеканалу, – одразу виникли асоціації з кінохронікою. Ми ніби бачимо епізоди з життя героя або героїні, змонтовані не за хронологією, непослідовно. Вони як спогади – то зʼявляються, то зникають.
Я обрав такий заголовок для твору: «Спогади… Я знов повернусь, рідна мамо, з війни, повернуся, щоб жити». Це шана памʼяті нашим українським героям, захисникам і захисницям, які ціною свого життя зберегли нашу свободу і незалежність. Вони вже не повернуться до рідних домівок, але памʼять про них залишиться у наших серцях і спогадах. Звичайно, тема є особливою і важкою для написання твору, тому я був абсолютно впевнений, що музику такого формату формально створювати не можна.
Процес написання симфонії розтягнувся на два з половиною роки. Деякий нотний матеріал в мене вже був раніше, але основна робота почалася після повномасштабного вторгнення – у 2022–2025 рр.
Три частини симфонії не поєднані між собою конкретними програмними назвами. Деякі теми симфонії, наприклад, дуже світла тема дитинства на початку другої частини, трансформуються і згодом звучать як зловісне скерцо. В останніх тактах третьої частини симфонії слухачі можуть почути, як відлітають останні спогади героя – на глісандо у виконанні струнних і ударних інструментів.
Значна частина солюючих інструментів має свої соло в окремих частинах симфонії. Наприклад, соло віолончелі у першій частині, солі (тобто їх двоє) скрипок, у другій частині, органа – в третій, також кампанеллі і кларнет. Кларнет часто вступає в діалоги зі струнними інструментами. Вибори інструментів – це передусім тембр, якому я завжди надаю особливу увагу. Тому звучать інструменти, які нечасто можна почути в концертах, наприклад, вібрафон, бар-чаймс. Останній «зображає» так звані темні поля на кінокадрах, коли відбувається зміна сюжету. Тембрально хотілося передати сильні емоції: біль, крик, тихий плач, пошана.
У симфонії використовуються сучасні техніки композиції, такі як алеаторика, сонористика, кластерне письмо.
Коли я писав твір, то у мене зʼявилися асоціації з фільмами Олександра Довженка. В нього в перших фільмах є такі білі засвіти, дуже яскраві. У своїй симфонії, в третій її частині я намагався зобразити щось подібне: всі інструменти буквально тримають фон. І потім це все зникає.
Тобто, ви бачите музику кінокартинами? Можна сказати, що ваш телевізійний бекграунд допомагає цьому?
Мабуть. Я розуміюся, як працює монтажер, відеоінженер, як це все виглядає.
Власне, про це також хотіла поговорити. Ви стільки років пропрацювали на львівському телебаченні, пройшли шлях до головного звукорежисера. Як це вплинуло на вашу музику?
На телебачення я потрапив за розподілом після завершення консерваторії. Це була унікальна школа. Я вивчав техніку, пульти, виїзні станції. Там була чудова фонотека – я слухав записи, які тоді було важко дістати деінде. Я готувався до вступу до спілки композиторів. Продовжував писати власні твори. До речі, тоді ж почув цікаві естрадні твори Олександра Саратського, премʼєра його симфонії була в Органному залі нещодавно.
Ви починали як інструменталіст, але згодом стали відомим завдяки хоровим творам. Як відбувся цей перехід?
Це сталося завдяки роботі в музичній школі-інтернаті імені Соломії Крушельницької (нині – Львівський державний музичний ліцей імені Соломії Крушельницької, ‒ ред.), куди я пішов після завершення консерваторії викладати композицію. Там була чудова диригентка Оксана Гоба, яка керувала дитячим хором «Соломія». Вона збиралася на гастролі за кордон і попросила написати щось сучасне, щоб показати Україну на європейському рівні. Так зʼявився дитячий хоровий концерт «Від зими до зими», за який я став лауреатом Державної премії імені Віктора Косенка. Це великий фольклорний твір. Хор «Соломія» обʼїздив з ним 14 країн Європи, здобуваючи перші місця.
Відтоді я почав багато працювати в хоровому жанрі. Вже 16 років я співпрацюю з фестивалем «Велика Коляда». Це величезний пласт роботи – обробки різдвяної музики різних регіонів України. У мене вже назбиралася ціла стопка нот, якими я залюбки ділюся з колективами.
Ви також багато пишете для дітей. Чи є у вас особливий підхід?
Я дотримуюсь аксіоми: для дітей треба писати так само, як і для дорослих, тільки краще. Діти дуже чутливі до нещирості та фальші.
Дитячий голос має свій обмежений діапазон – зазвичай це трохи більше октави. Не можна перенапружувати їхні звʼязки. Тому писати професійно для дітей складно: треба вкласти глибокий зміст у вузькі технічні рамки.
Партнер проєкту Культура – компанія blago – прагне допомагати мешканцям відчувати себе людиною, яка живе в сучасному місті, де все під руками та миттєво доступне. Компанія існує, щоб розвивати технології, які будуть покращувати майбутнє міського життя. Компанія blago – будує міста третього покоління!
Розкажіть про ваших учнів, яким ви викладаєте композицію у ліцеї імені Крушельницької. Хтось із них обрав шлях композитора?
Скажу чесно: не дуже хотілося б заглиблюватися в цю тему, адже останніми роками загальний рівень помітно впав. Проблема в тому, що композиція є факультативом. Діти ж зазвичай орієнтовані на виконавський фах, на спеціальності, за якими вчаться у коледжі. Наприклад, у мене була талановита учениця. Вона повністю пройшла мій курс, мала справжній хист, але при вступі до Львівської музичної академії все ж обрала фортепіано. Я переконував її, що вона може бути композиторкою, але вона вирішила інакше.
Які жанри вам ближчі? Де ви почуваєте себе вільніше, у чому хочете висловлюватися більше?
Як я вже зазначав, робота з хором «Соломія» дала мені колосальний досвід. Тому в мене зараз залюбки беруть хорову музику. Мої твори виконують дуже відомі колективи – наприклад, Академічний хор Українського радіо (під орудою Юлії Ткач), муніципальний камерний хор «Хрещатик», Людкевич хор, Галицький академічний камерний хор. Вони звучать на KyivMusicFest або «Прем’єрах сезону».
А ще у 90-х роках я мав такий естрадний колектив – «Галицький дзвін». Тоді, у дев’яності, наші музиканти переживали період піднесення, але водночас потрібно було якось заробляти гроші. Це був професійний естрадний ансамбль, тож я трохи побув і в цьому жанрі. Ми записали гарний альбом «Галицький дзвін», куди увійшли обробки пісень Січових Стрільців та інших українських народних пісень. Це був суто наш, національний репертуар. Крім обробок, на цьому диску є й три мої авторські твори.
Я написав досить багато інструментальних творів: Квінтет для духових інструментів (був виконаний минулого року в Канаді та там видані ноти), «Народні скарби» для фортепіано, «Осінній натюрморт у вечірньому освітленні», Соната для флейти та фортепіано, Соната для скрипки і фортепіано (цей твір був представлений у Харкові і підписаний Валентином Бібіком, йому дуже сподобалася ця соната) та інші.
Щодо духовної музики, можу сказати кілька слів. У мене є велика Літургія св. Іоана Золотоустого для концертного виконання. Вона триває десь півтори години. Її виконував Галицький академічний камерний хор під орудою Василя Яциняка, на прем’єрі диригенткою була Марʼяна Ферендович. Зараз в роботі «Всенічна». Я задумав цей твір як продовження циклу: Літургія та Всенічна.
Для органа теж є твори: Lamento та «Сльоза Діви Марії». Цього року я також написав «Арію» із Сюїти у старовинному стилі – є версія для органу та для мішаного хору.
Як ви пишете для органа? Яким інструментом надихаєтеся? Органом нашого Львівського органного залу чи іншим?
Мені загалом дуже подобається орган, тому я і в нову Симфонію №2 вже включив цей інструмент. Ось і згадана нова «Арія» із Сюїти у старовинному стилі – буквально кілька місяців тому я закінчив роботу над її версіями.
Сьогодні молоді композитори активно займаються самопрезентацією. Як ви до цього ставитеся? Чи має композитор бути піарником?
Презентація потрібна, це факт. Я не прихильник того, щоб писати «в стіл». Тому зараз намагаюся оцифровувати свої старі рукописи, щоб вони не лежали мертвим вантажем. Вдячний Іванові Остаповичу та Тарасові Демку, директорам Львівського органного залу, які замовляють музику композиторам, Луганському філармонічному оркестру, який цю музику виконує, за те, що роблять таку важливу роботу. Ми ж працюємо для людей. Якщо музика подобається, якщо вона знаходить відгук – значить, ти працював не дарма.
Яка головна місія композитора сьогодні, під час війни?
Доносити емоції та підіймати бойовий дух. Люди зараз психологічно надломлені, ми всі живемо під бомбами, ракетами, «шахедами». Музика допомагає вистояти. Треба писати і трагічну музику, щоб памʼятати ціну нашої свободи, і світлу, щоб давати надію. Музика справді лікує.