Вони пережили, стали свідками акції «Україна без Кучми» і Помаранчевої революції, економічного обвалу у 1998-му і тепер, у 2008-му. Їхнє покоління, народжене у незалежній Україні, вже входить у доросле життя. Вони народились у Львові...
Вони народились у Львові, на вулиці Степана Бандери, і для них немає закритих сторінок історії. У них є шкільний підручник з історії. Ті, хто народився у Львові, на вулиці Миру, знають, що таке закриті сторінки історії. Ті, хто народився на вулиці Сталіна, бачили, як виривали ці сторінки з великої книги історії. Буквально. Дехто брав у цьому участь.
Вони народилися у незалежній Україні. Вони народились у Львові, на вулиці Бандери, перед тим Миру, перед тим Сталіна, перед тим Фюрстенштрассе, перед тим Ленінського комсомолу, перед тим Лєона Сапєги. Львів - історичне місто. Всі зовнішні атрибути незалежності - прапор, гімн, армію, міліцію, парламент, державну мову, конституцію, президента і навіть національну футбольну команду вони сприймають спокійно, без пафосу, а так, як само собою зрозуміле. Як мешканці будь-якої незалежної країни. Іншого життя, ніж у незалежній Україні, вони не бачили і не знають. Вони не пережили часу, коли колишні радянські офіцери приймали присягу на вірність Україні, часу, коли на чемпіонат у США поїхала збірна Росії з футболу, де були футболісти київського «Динамо», коли вирішували, як має виглядати українська військова форма і якими мають бути національні нагороди, а перед Оперним театром демонтували Леніна. Це пережили їхні батьки. Про інші більш драматичні моменти сучасної української історії - підняття прапора - їм говорили, вони читали, але, знову ж, не пережили. Вони пережили, стали свідками акції «Україна без Кучми» і Помаранчевої революції, економічного обвалу у 1998-му і тепер, у 2008-му. Їхнє покоління, народжене в незалежній Україні, вже входить у доросле життя.
Не знаю, чи вони гірші, чи ліпші, але вони достатньо інші. І по-іншому сприймають історію. На думку попередників, не цікавляться нею. Всі ці відмовки - були війни, були «совєти» на них не діють - давня історія. Нічого дивного, цим грішать їхні ровесники і в Польщі, і в Чехії, і в Угорщині. Про стару Європу говорити навіть смішно. Тих не цікавить, що було два роки тому. Це не стосується спеціалістів-істориків. Мова не йде і про радикалів червоного чи чорного кольору. Молодість і радикалізм - це як зима і простудні захворювання. Мине. Не цікаві їм події минулого тому, що їх дуже цікавить теперішнє, яке давить на голову проблемами, кидає надто багато викликів, де все надто швидко змінюється... і майбутнє. Незрозуміле і часами дуже загрозливе.
Минуле? Це щось застаріле, віджиле, консервативне і деструктивне.
Вони живуть у зовсім іншому інформаційному просторі. Фактично відкритому доступі до інформації. Маючи Інтернет, вони можуть запитати Гугл про все.
Вони слухають музику. Їм не зрозуміти, що це таке - чути про музику - коли є десь якісь неякісні чорно-білі фотографії учасників групи, знання про музикантів якої нагадують легенду, але немає самої музики, музики якої тут ніколи не чули.
Вони, теперішні, чули. Вони не тільки читали про фільми у журналах «Кіно», вони їх бачили. Вони навіть читали книжки, а не тільки знали, що вони існують, читаючи журнали «Всесвіт» чи «Дніпро». Звичайно, мова йде про тих, хто хоче знати. Людей, яких нічого не цікавить, не бракувало у всі часи.
Вони не тікають від соціалізму. Вони не заперечують його. Вони не знають, що це таке: безкоштовна вища і середня освіта, товарний голод. Вони народилися при капіталізмі, коли купується все. У цьому їх переконує телебачення, ЗМІ і реклама: щастя у тому, щоб купити - автомобіль, квартиру, останню модель телефону, шоколадний батончик. В цьому їх переконує навколишній світ, де в одних є, а в інших - нема. У них проблеми з дисципліною - і шкільною, і трудовою, і у колі собі подібних. У них проблеми з авторитетами і бракує справжніх знань. Не інформації - знань. Вони слабі фізично і свою депресію топлять в алкоголі і наркоті. Якими вони виростуть на цьому ґрунті, удобреному культурним та інтелектуальним фастфудом? Що буває, коли народ присідає на швидку їжу, видно на прикладі Америки з її епідемією ожиріння. Екранізації Голівуду замість книжок, Євробачення замість музики, мильні серіали замість фільмів - епідемія отупіння?
Вони народились у Львові, на вулиці Бандери, і пам'ятник уже стояв. Для них це просто пам'ятник. Вчора вони здали на макулатуру кілограм здертих з нету шкільних рефератів про Степана Бандеру, відстояли лінійку і відспівали пісні про нього. Тому є футболки, де зображено СРСР і Бандеру, і Че Гевару. Колись був простий напис - «адідас».
Той, хто народився у Львові, на вулиці Миру, бачить це як ще одну спробу теперішньої влади поставити ще один пам'ятник і виправдати цим порожнечу власного існування, повну бездарність у керуванні та абсолютний провал в елементарному розумінні мистецької вартості пам'ятника для такого історичного міста як Львів. Бачили ми вже цих могутніх Галанів, Ленінів, невідомих солдатів, комсомольців, а тепер якихось князів.
Ті, хто народився на вулиці Сталіна, сприймають це по-іншому. Вони сприймають це як символ. Із залізобетону, бронзи, навіть з гіпсокартону, дерев'яний - неважливо, навіть, як він виглядає, головне що є. І ті, хто проти, і ті, хто за, сприймають пам'ятник Бандері як символ. У їхній час подумати про це було неможливо.
Із кожним днем, із кожним роком тих, хто народився на вулиці Бандери, ставатиме більше. Старість і хвороби заберуть тих, хто народився на вулиці Миру, а перед тим - Сталіна. Вони - хто народився на вулиці Бандери, прийдуть до керівництва країною, а ті що зараз набиваються у майбутні вожді нації, не розуміють цього, намагаючись продавати молодим старий «історичний» і «політичний» товар.
Фото зі сайту www. vedomosti.sfo.ru