Вони повертаються. Як туристи, студенти, бізнесмени, викладачі, артисти, музиканти, шукачі пригод і, звичайно, журналісти. Не діти, онуки поляків, які народились у Львові до війни. Вони приїздять сюди і показують своїм майбутнім дружинам, родичам, дівчатам, друзям своє місто.
Буквально - будинки, квартири, в яких проживали їх батьки, які колись належали їхній родині.
Відвідують цвинтар: «Мій дідо мав помешкання на цій вулиці. Ні, будинок не зберігся». Комусь пощастило більше: «Ця кам'яниця, де зараз на першому поверсі відділення банку, була нашою приватною власністю».
Мова йде про молодих поляків, тепер - громадян іншої держави. Вони приїздять в іншу, нашу країну, немов переслідуючи тіні минулого. Українці залишилися вдома. Українці не переслідують тіні минулого. Вони живуть у його полоні.
Не на офіційних і ділових зустрічах (там говориться те, що від тебе хочуть почути - правила гри), не для преси, а приватно, поляки нас жаліють. Так, жаліють. По-різному. Як бідних родичів, як малих дітей, а найчастіше, як поганих учнів з країни невивчених уроків. Не захоплюються і не заздрять. Навіть не бояться. Жаліють. Ми провалили екзамен на зрілість.
Поляки серйозно зациклені на майбутньому. Мова йде про тих, кому не більше 35-ти. (Не спілкувався зі старшими, не вийшло.) Молоді професіонали з чудовою освітою і певним життєвим досвідом виживання в умовах міського гетто.
Житель Вроцлава з університетським дипломом працює будівельником в Ірландії: «Зарплату 1 600 євро не всім платять в Польщі».
Студентка, яка по закінченні університету планує поїхати на роботу в Ліверпуль, де вже працює її хлопець: «Потрібно підзаробити».
Студент нашого медичного університету, який на навчання в Україні заробляє в Лондоні, де літом працює м'ясником.
Журналіст, який повернувся з Казахстану і приїхав у Львів вивчати нашу пресу.
Працівник «Карітасу», який повернувся з Нью-Йорку і планує поїхати в Південну Африку.
Німеччина, Великобританія, Італія, Іспанія, Португалія і Голландія - Європу вони об'їздили, ще навчаючись у школі. Мовна практика. Потім додали знань через роботу офіціантками, прибиральниками, «чорноробочими» на європейських будовах. Вони рано почали заробляти гроші. У них був шанс, і вони його використали. Великий кольоровий світ вони бачили не в передачі «Клуб мандрівників», а на власні очі, не як туристи, а з «чорного» входу.
Одного разу їх приїхало 15 чоловік і вони зняли одну кімнату, яка за розмірами нагадувала спортзал, а вікнами виходила на Площу ринок і Кафедральний собор. Реалії сучасного Львова. Власник квартири в Брукліні, керує його нерухомістю, доглядає за квартирою і здає її в найми - кореянка. Вони приїхали на Вігілію, вони захотіли відсвяткувати Новий рік у Львові, вони так багато чули про наше місто.
12 година ночі. Біля Оперного. Навколо ялинки. Було все. П'яні на кожному кроці, ніякої міліції, стіна диму, вогонь петард, море битих пляшок і постійне відчуття небезпеки. Сильне, незабутнє враження для гостей міста.
Що ними рухає? Цікавість. Звичайна людська риса. Вони народилися і виросли на «землях отзисканих», вони знають коли і хто заселив Вроцлав після війни, і хто жив у Бреслау до війни, і, можливо, тому вони не говорять, що Львів був їхнім, а тепер ми тут господарюємо. Вони поїздили світом і, можливо, через це більш толерантно ставляться до того, що бачать їхні очі. Можливо, більш виховані. Вони не говорять, що це свинство - ставити такі пам'ятники, коли у місті немає не те що нормальних доріг, а нормальних тротуарів, навіть у центрі. Ні, вони на диво стримані у своїх емоціях. Щодо минулого, наприклад подій на Волині, вони переконані: «Ці, хто там вижив, і поляки, і українці, ці покоління ніколи не зійдуться. Але нам з тобою нема що ділити».
Їх серйозно непокоїть сучасне. Вони по-справжньому бояться німецької економічної і російської мілітарної експансії, «машини Євросоюзу», яка підімне під себе їх Польщу. Втрата економічної незалежності і власної ідентичності. Вплив великих і багатих країн на нових членів Євросоюзу. «Капут, німці вже все купили. Найстрашніше зло - це бюрократи з Брюсселя, навіть огурки мають бути строго визначеного розміру, а нє, то їх треба викинути». Але вони не хочуть назад в казарму, хоч вони її не знають, або вже не пам'ятають. Пройшло 20 років.
Стіни немає, ми вийшли з банки і прорубали собі тунель на Захід. Через ворота наших продажних митниць, а потім через «лотки» польських, угорських і югославських базарів. Ми перетинали західний кордон «в набитих по перше число автобусах і поїздах», пхаючи перед собою стотонні сумки, пхаючи, бо ручки обірвалися від ваги. Нам ніхто не відкрив дорогу на Захід. Нас там взагалі ніхто не чекав. В чомусь українці повторили досвід поляків. Свою репутацію (українців на західних теренах) - хорошу і не зовсім - наші заробітчани здобувають важко. Своїм трудом, наглістю і відчаєм. Обмін студентами і викладачами, шкільні екскурсії, мистецькі заходи є і були. Але їх мало у порівнянні з трудовою еміграцією. (У кого є сумніви, нехай прогуляється біля польського консульства у Львові. У Луцьку картина аналогічна. Можна і на кордон з'їздити.)
Ні, ми не тільки працюємо, ми вчимось один в одного. Чудеса української демократії вони перестали розуміти після Майдану, вірніше втомилися від нашого хаосу там, «наверху». Тих, хто приїхав на власному автомобілі, дістали наші митники і дороги.
Між нами ще існує своєрідний культурний зв'язок. Ми беремо у них польські фільми - «Пітбуль», «Час сервера», «Нікіфор» і навіть показані в нас «Хлопаки не плачут»? А що запропонуємо навзаєм? Ну, немає в Україні свого кіно, не показувати ж їм «Штольню» чи «Аврору». Святе місце порожнім не буває. У них великою популярністю користуються «9 рота». Нічого, музику українську вони слухають. Не ту, звичайно, що нон-стоп крутять наші радіостанції, чи, не дай Бог, телебачення. «Гайдамаків» вони слухають, книжки сучасних українських авторів читають. Тут якось ми не сильно випадаємо з контексту. Гірше з сервісом: туалетами, магазинами, готелем «Львів» чи ще страшніше - «Сихів». (Їм і там доводилося ночувати).
Вони повертаються, але не залишаються. У них хороша освіта (мінімум університет), вони багато знають, хочуть знати більше, і вони - не теоретики. Що їм тут робити? У них досвід проживання і праця в багатьох країнах Європи, плюс США і Канада. Пристойне знання іноземних мов. Серйозне бажання і перші успіхи у вивченні української.
Попри усе, вони не втратили в нас віру. Вони все ще сподіваються, що їх досвід і знання стануть нам у пригоді.